Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 38

Із-за вікон тим часом долітав уже не шум і гамір, а нібито гуркіт грози. Товариство воліло знати, що відбувається на раді, й послало нову депутацію.

Татарчукові зробилося зрозуміло, що він пропав. Він раптом згадав, що тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому й договору з татарами. Холодний піт виступив на чолі його, і збагнув Татарчук, що порятунку нема. Що ж до молодого Барабаша, тут було ясно, що, зводячи зі світу його, Хмельницький мститься старому черкаському полковнику, що безмірно любив свого племінника. Одначе Татарчук помирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, та смерть, яка чекала його, жахала бідолаху до самих кісток, тому, скориставшись нетривалою тишею, що настала після слів Хмельницького, він пронизливо крикнув:

– Христом-Богом заклинаю! Браття отамани, други сердечні, не губіть невинуватого, я ж ляха й не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я ж не знаю, чого ляху від мене треба було, самі його запитайте! Клянуся пресвітлим Спасом, Богородицею Пречистою, святим Миколою-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що губите ви душу невинну!

– Привести ляха! – крикнув старий кантарій.

– Ляха сюди! Ляха! – закричали курінні.

Зчинилася метушня: одні кинулися до сусіднього приміщення, де було зачинено полоняника, збираючись привести його перед очі зборів, інші загрозливо пішли на Татарчука з Барабашем. Гладкий, отаман миргородського куреня, першим крикнув: «На погибель!» Депутація цьому крику вторила, Чарнота ж кинувся до дверей, розчахнув їх і прокричав у натовп:

– Вельмишановне товариство! Татарчук – зрадник, і Барабаш теж! На погибель їм!

Натовп одповів жахливим ревищем. У залі сталося замішання. Всі курінні посхоплювалися з місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», інші намагалися переполох угамувати, а тим часом двері під натиском юрби розчинилися навстіж і до зали ввірвалась орава, що перед цим репетувала на майдані. Страшні постаті, засліплені люттю, заповнили приміщення, волаючи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами й поширюючи запах горілки. «Смерть Татарчуку! На погибель Барабашу! Давай сюди зрадників! На майдан їх! – репетували п’яні голоси. – Бий! Убивай!», і сотні рук умить простяглися до нещасних. Татарчук не опирався, він тільки пронизливо скиглив, але молодий Барабаш почав захищатися з шаленою несамовитістю. Він зрозумів нарешті, що його хочуть убити; страх, відчай і лють спотворили його лице, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі виривався він зі згубних рук, і двічі руки ці хапали його за плечі, за бороду, за оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав і знову підводився, закривавлений, страшний. Йому розшматували одяг, вирвали оселедець, вибили око, зрештою, притиснутому до стіни, зламали руку. І тільки тоді він повалився. Кати схопили його й Татарчука за ноги й поволокли на майдан. І ось тут-то у відблисках полум’я смоляних бочок і палаючих багать почалася негайна екзекуція. Декілька тисяч кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи й борючись один із одним за можливість протиснутися до жертв. Їх топтали ногами, з їх тіл виривали клапті м’яса. Набрід тупцював, збившись навколо них у жахливому конвульсивному пориві розлюченої юрби. Закривавлені руки то здіймали в повітря два безформні тулуби, що втратили подобу людську, то знову шпурляли на землю. Ті, хто не зміг пробитися, репетували як різані: одні вимагали, щоб жертв кинули в воду, інші – щоб заштовхати в бочки з киплячою смолою. П’янюги затіяли між собою сварку. У нападі безумства підпалили дві величезні бочки з горілкою, що освітили цю диявольську сцену мінливим блакитнуватим світлом. З неба ж позирав на неї тихий, ясний і погожий місяць.

Так товариство карало зрадників.

А в залі для нарад після того, як звідти виволокли Татарчука і молодого Барабаша, всі знову заспокоїлись, отамани посіли під стінами попередні місця свої, а з сусідньої комірчини привели полоненого.

Тінь падала на його лице, бо вже й вогонь у каміні пригас, так що в напівтемряві розрізнити можна було тільки гордовиту постать, яка трималася прямо й достойно, хоча руки полоненого й були зв’язані ликом. Гладкий підкинув зв’язку скіпок – одразу ж зметнулося полум’я, яскраво освітивши лице полоняника, котрий обернувся до Хмельницького.

Поглянувши на нього, Хмельницький здригнувся.

Полоняником був пан Скшетуський.

Тугай-бей сплюнув лушпиння й буркнув по-русинськи:

– Я того ляха знаю – він був у Криму.

– На погибель йому! – закричав Гладкий.

– На погибель! – повторив Чарнота.

Хмельницький уже опанував себе і ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті. Вони відразу ж замовкли, а він, повернувшись до кошового, сказав:

– І я його знаю.

– Звідкіля ти з’явився? – запитав кошовий Скшетуського.

– Із посольством прямував я до тебе, кошовий отамане, коли головорізи на Хортиці на мене напали і всупереч звичаю, прийнятому навіть у найдикіших народів, людей моїх перебили, а мене, походження й посольську гідність мої до уваги не беручи, поранили, образили і як полоненика сюди привели, за що пан мій, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, знайде спосіб у тебе, отамане кошовий, відповідь отримати.

– А навіщо ти криводушність свою показав? Навіщо славного козака келепом порубав? Навіщо людей перебив учетверо проти своїх? Навіщо сюди з листом до мене їхав – щоб про приготування наші прознати й ляхам про них донести? Знаємо ми й те, що ти до зрадників Війська Запорізького листи мав, щоби зі зрадниками цими погибель усього Війська Запорізького замислити, а через це не як посол, а як недруг прийнятий і по злочину й кара буде.

– Помиляєшся ти, отамане кошовий, і ти, ваша милість гетьман самозваний! – сказав намісник, звертаючись до Хмельницького. – Якщо мав я листи, так це зазвичай у кожного посла, котрий, у чужі землі вирушаючи, завжди бере листи від знайомих до знайомих, щоб зав’язати таким чином дружні відносини. А я сюди їхав із княжим листом не погибель вашу замишляти, а утримати вас од таких дій, які згубний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорізьке остаточне винищення накличуть. Бо на кого ви безбожну руку підіймаєте? Проти кого ви, що йменуєте себе захисниками віри Христової, з поганими союзи укладаєте? Проти короля, проти шляхетського стану, проти Речі Посполитої. Через це скоріше ви – не я – зрадники. І ось що скажу я: якщо покірністю й послухом не загладите провин ваших, горе вам! Хіба забуто вже часи Павлюка і Наливайка? Хіба стерлося з пам’яті вашої, як поплатилися вони? Знайте ж, що patientia[63] Речі Посполитої вичерпано і меч занесено над головами вашими.

– Лаєш, вражий сину, викрутитися хочеш і смерті уникнути! – закричав кошовий. – Та тільки не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя лядська.

Решта отаманів почали скреготіти зубами і бряжчати шаблями, а пан Скшетуський підвів голову ще вище і сказав ось що:

– Не думай, отамане кошовий, що смерті я боюся, або життя своє спасаю, або невинність свою доводжу. Як шляхтича судити мене можуть тільки рівні мені і не перед суддями тут стою, а перед татями, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед лицарством, а перед варварством, і добре мені відомо, що не уникну я смерті, котрою ви теж поповните міру своєї неправоти. Смерть і мука переді мною, але за мною – могутність і помста цілої Речі Посполитої, перед нею ж хай затремтите всі ви!

Незрозуміло чому, але гордий вигляд, піднесена мова і згадування Речі Посполитої справили сильне враження. Отамани мовчки поглядали один на одного. В якусь мить здалося їм, що перед ними не полоняник, але грізний посланець могутнього народу.

Тугай-бей буркнув:

– Сердитий лях!

– Сердитий лях! – повторив Хмельницький.

Несподівані удари в двері перервали подальший допит. На майдані розправу над останками Татарчука й Барабаша якраз було завершено: товариство прислало нову депутацію.