Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 148

Я пішов перевдягнутися: мене попередили, що я маю право прийти на обід до короля в рединготі і чоботях, але нещастя – надто поважна особа, щоб триматися з ним запанібрата. Я прибув у замок за чверть до шостої; стіл був накритий в одній з приймалень. У вітальні я зустрів кардинала Латіля. Ми не бачилися з того часу, як я приймав його в Римі, у посольському палаці, коли після смерті Лева XII конклав обирав нового папу. Як змінилася з тієї пори моя доля і доля світу!

Кардинал залишився колишнім живчиком з кругленьким черевцем, гострим носом, блідим обличчям; такий самий він був, коли на моїх очах у нападі люті стрясав перед палатою перів ножем із слонової кістки. Мене запевняли, що він не має в Празі ніякої ваги і годується подачками впереміж із стусанами; можливо, але вплив до впливу не приходить; той, який має кардинал, таємний, але від цього нітрохи не менш очевидний; він зобов’язаний ним довголітньому перебуванню при королівській особі і священному сану. Абат де Латіль був довіреною особою короля: від стихаря сповідника невідривне пам’ятування про пані де Поластрон; серце старого монарха пам’ятає чарівність останніх людських слабостей і солодкість перших релігійних почуттів.

Поступово зала заповнилася: прибули пан де Блакас, пан А. де Дамас, брат барона, пан О’Хежерті-старший, пан і пані де Коссе. Рівно о шостій з’явилися король із сином; усі поспішили до столу. Король всадовив мене ліворуч від себе; пан дофін сидів праворуч; пан де Блакас зайняв місце навпроти короля, між кардиналом і пані де Коссе; решта гостей розсілися хто де. Діти обідають з дідом лише щонеділі: король позбавляє себе єдиної радості, можливої у вигнанні, – тепла родинного вогнища.

Обід був бідний і не дуже смачний. Король нахвалював рибу із Влтави, але вона виявилася зовсім недобра. Четверо чи п’ятеро слуг у чорному ходили по їдальні, немов послушники; дворецького не було й близько. Кожен сам брав страву з тарелі, який стояв перед ним, і пропонував іншим. Король їв охоче, просив передати йому страви і сам передавав те, що в нього просили. Він був у доброму настрої; страх його переді мною розвіявся. Розмова крутилася навколо заяложених тем: говорили про богемський клімат, про здоров’я пані дружини дофіна, про мою подорож, про те, що завтра Трійця; ні слова про політику. Пан дофін сидів, уткнувши ніс у тарілку, і лише зрідка заводив розмову, звертаючись до кардинала Латіля: «Княже церкви, сьогодні вранці читали Євангеліє від Матвія?» – «Ні, ваша світлосте, від Марка». – «Як від Марка?» Тут зайшла довга суперечка щодо апостола Марка й апостола Матвія, і кардинал зазнав поразки.

Обід тривав близько години; король устав, ми пішли за ним у вітальню. На столі лежали газети, всі розсілись і почали читати, як у кафе.

Прийшли діти: герцог Бордоський зі своїм гувернером, Mademoiselle зі своєю гувернанткою. Вони обійняли діда, потім підбігли до мене; ми влаштувались у прорізі вікна, звідки відкривався прекрасний вид на місто. Я знову похвалив майстерність наїзника. Mademoiselle негайно повторила мені те, що я чув уранці від її брата: що я нічого не бачив, що поки вороний шкутильгає, судити ні про що не можна. До нас підсіла пані де Гонто; пан де Дамас влаштувався віддалік, прислухаючись до нашої розмови в забавній тривозі, немов боячись, що я з’їм його вихованця, почну говорити з ним про свободу друку або вихваляти пані герцогиню Беррійську. Я посміявся б з його побоювань, якби приклад пана де Поліньяка не відучив мене сміятися з убогих. Генріх раптом запитав мене: «Ви бачили віщих змій?» – «Ваша світлість має на увазі удавів; ні в Єгипті, ні в Тунісі їх немає, а більше я ніде в Африці не був; але я бачив багато змій в Америці». – «Так-так, – сказала принцеса Луїза, – я читала в «Генії християнства» про гримучу змію».

Я вклонився, дякуючи Mademoiselle. «Але ви бачили багато інших змій? – вів далі Генріх. – Вони злі?» – «Трапляються дуже небезпечні, а є зовсім не отруйні, і їх змушують танцювати». Діти радісно підсунулися ближче, не зводячи з мене сяючих очей.

«Ще є скляна змія, – сказав я, – вона дуже гарна і зовсім безпечна; вона прозора і крихка, як скло; досить її торкнутися, як вона розбивається». – «А шматки не можуть знову зростися?» – запитав принц. «Ні, братику», – відповіла за мене Mademoiselle. «А Ніагарський водоспад ви бачили? – не вгамовувався Генріх. – Він страшно гуркоче? там можна проплисти на кораблі?» – «Ваша світлосте, один американець задля сміху спрямував туди великий човен; інший американець, з чуток, сам кинувся у водоспад; він уцілів; тоді він спробував ще раз і розбився». Діти скрикнули і сплеснули руками.

У розмову зайшла пані де Гонто: «Пан де Шатобріан побував у Єгипті і в Єрусалимі». Mademoiselle заплескала в долоні і підсунулася до мене ще ближче. «Пане де Шатобріан, – попросила вона, – розкажіть-но моєму братові про піраміди і Гріб Господній».

Я як міг розповів про піраміди, про священний гріб, про Йордан і Святу землю. Діти слухали мене з надзвичайною увагою: Mademoiselle сиділа, підперши руками своє чарівне личко і ледве не поставивши лікті мені на коліна, а Генріх забрався з ногами у високе крісло.

Після цієї чарівної розмови про змій, водоспад, піраміди, Гріб Господній Mademoiselle сказала мені: «Запитайте у мене, будь ласка, що-небудь з історії». – «Як з історії?» – «Ну, поставте мені питання, що відбувалося в такому-то році, найтемнішому в усій історії Франції, тільки не питайте про сімнадцяте й вісімнадцяте сторіччя, ми їх ще не проходили». – «А мені, – вигукнув Генріх, – більше подобаються роки знамениті: запитайте мене про яку-небудь славну дату». Він був не такий упевнений у собі, як сестра.

Спочатку я виконав бажання принцеси і запитав: «Добре, Mademoiselle, чи не скажете ви мені, що відбувалося у Франції в 1001 році і хто нею правив?» Тут брат із сестрою поринають у роздуми, Генріх смикає себе за чуба, Mademoiselle затуляє обличчя руками – вона часто так робить, – немов грає в хованки, потім різко відтуляє юне веселе личко і з усмішкою дивиться на мене своїми чистими очима. Вона відповіла першою: «Королем Франції був Робер, папою римським – Григорій V, візантійським імператором – Василь III…» – «А імператором Священної Римської імперії – Оттон III! – закричав Генріх, щоб не відстати від сестри, і говорив далі: – в Іспанії правив Веремонд II»; Mademoiselle перебила: «А в Англії – Етельред». – «Ні, – заперечив її брат, – там був Едмунд Залізне Ребро». Правда була на боці Mademoiselle; Генріх помилився на кілька років на користь свого улюбленця на прізвисько Залізне Ребро, але все одно успіхи дітей вражали уяву.

«А мій знаменитий рік?» – запитав Генріх напівсердито. – «Ви маєте рацію, ваша світлосте: що відбувалося в 1593 році?» – «Ну, – вигукнув юний принц, – це рік зречення Генріха IV». Mademoiselle зашарілася від того, що не встигла відповісти першою.

Вибило восьму годину, і голос барона де Дамаса різко обірвав нашу розмову, як молоток годинника на вежі зупиняв мого батька, що ходив великою залою в Комбурзі.

Милі діти! старий хрестоносець розповів вам свої пригоди в Палестині, але розповів не в замку королеви Бланки! Щоб зустрітися з вами, він зі своїм пальмовим посохом, у запорошених сандалях переступив холодний поріг чужини. Даремно співав Блондель біля підніжжя вежі австрійських герцогів; голос його не відкрив вам шляху на батьківщину. Юні вигнанці, подорожній, що бачив далекі країни, утаїв од вас частину своєї історії; поет і пророк не сказав вам, що в лісах Флориди і в горах Іудеї пізнав стільки ж відчаю, смутку і пристрастей, скільки у вас сподівань, веселощів і невинності; що був день, коли, уподібнившись до Юліана Відступника, він кинув у небо краплі своєї крові – крові, яку милосердний Господь зберіг йому, щоб він міг спокутувати ту кров, яку присвятив проклятому божеству.

Йдучи, принц запросив мене на урок історії, призначений на найближчий понеділок, на одинадцяту ранку; пані де Гонто пішла разом з Mademoiselle.

Тут відбулася зміна декорацій: спочатку майбутня королівська влада в особі дитини втягнула мене в свої ігри; тепер колишня королівська влада в особі старця змусила мене бути при своїх. При світлі двох свічок у кутку темної зали почалася партія у віст між королем і дофіном, з одного боку, і герцогом де Блакасом і кардиналом Латілем – з іншого. Ми з берейтором О’Хежерті були єдиними глядачами. У вікна, віконниці яких не були зачинені, просочувалися сутінки, змішуючи своє бліде світіння з блідим мерехтінням свічок. Монархія згасала між цих двох гаснучих вогнів. Глибоку тишу порушували тільки шелестіння карт і поодинокі сердиті вигуки короля. Карти, що забавляли колись латинян, воскресли знову, щоб скрасити знегоди Карла VI: але у Карла X немає ні Ож’є, ні Лаїра, здатних дати цим супутникам у нещасті свої імена.