Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 147

Я заговорив з королем про повноліття Генріха V; я переконував його, що в цю пору корисно буде виступити з декларацією. Король, який внутрішньо опирався цьому рішенню, запропонував мені скласти зразок такої. Я відповів шанобливо, але твердо, що ніколи не буду складати декларацію, під якою за ім’ям короля не йшло б моє власне ім’я. Я не хотів брати на себе відповідальність за ті зміни, які можуть внести до документа князь фон Меттерніх і пан де Блакас.

Я пояснив королю, що він перебуває надто далеко від батьківщини, що поки звістка про революцію, що почалася в Парижі, дійде до Праги, у Франції встигнуть відбутися ще два чи три нові перевороти. Король заперечив, що імператор дав йому можливість вибрати місцем свого перебування будь-яке з австрійських володінь, за винятком Ломбардного королівства. «Але, – вів далі Карл X, – усі міста Австрії, де можна жити, знаходяться приблизно на однаковій відстані від Франції: у Празі я не плачу за житло, а в моєму становищі доводиться бути ощадливим».

Благородний розрахунок для монарха, який протягом п’яти років отримував на свої потреби по двадцять мільйонів з державної казни, не рахуючи тих грошей, що йшли на утримання королівських резиденцій; для монарха, який залишив Франції у спадок колонію Алжир і споконвічні володіння Бурбонів, що дають від 25 до 30 мільйонів доходу!

Я сказав: «Ваша Величносте, вашим підданим не раз спадало на думку, що король, можливо, дуже бідує; вони готові зібрати гроші, хто скільки зможе, щоб ви не залежали від чужоземців». – «Я вважаю, любий мій Шатобріане, – зі сміхом мовив король, – що ви ненабагато багатші за мене. Скільки вам коштувала ваша подорож?» – «Ваша Величносте, я не дістався б до вас, якби герцогиня Беррійська не наказала своєму банкіру панові Жoжу видати мені шість тисяч франків». – «Як мало! – вигукнув король. – Чи не потрібно вам ще грошей?» – «Ні, Ваша Величносте, навпаки, мені треба було б докласти всіх зусиль для того, щоб повернути бідній полонянці хоч би частину взятої у неї суми, але я не майстер набивати кишеню». – «У Римі ви жили на широку ногу?» – «Я акуратно витрачав те, що дарував мені король; від цих грошей у мене не залишилося і двох су». – «Як ви знаєте, я зберіг за вами пенсію пера, але ви від неї відмовились». – «Так, тому що у Вашої Величності є слуги знедоленіші, ніж я. Ви виручили мене, заплативши двадцять тисяч франків, які я заборгував під час перебування послом у Римі, а також десять тисяч, які я взяв у позику у вашого великого друга пана Лаффіта». – «Це був мій борг вам, – відповів король, – ви значно більше недоотримали, коли відмовилися від посади посла, що, між іншим, мене боляче образило». – «Хай там як, Ваша Величносте, винні ви мені чи ні, але, прийшовши мені на допомогу, ви зробили мені послугу, і я поверну вам гроші, як тільки зможу, але не зараз, бо я бідний, як церковна миша; я досі не виплатив необхідної суми за мій будинок на вулиці Анфер. Я живу разом з тими нещасними, яких опікає пані де Шатобріан, чекаючи тієї пори, коли я знову потраплю у володіння пана Жиске, де вже побував одного разу в ім’я Вашої Величності. Проїжджаючи через місто, я перш за все цікавлюся, чи є в ньому богадільня; якщо вона є, я можу спати спокійно: «І мав над головою стелю, І харчу вдосталь» [101].

– О! до цього не дійде. Скільки вам потрібно, Шатобріане, щоб стати багатим?

– Ваша Величносте, це марна річ; дайте мені вранці чотири мільйони, до вечора в мене не залишиться ні шеляга.

Король поплескав мене по плечу: «Час добрий! Але на що, чорт візьми, ви витрачаєте гроші?»

– Далебі, Ваша Величносте, я й сам не знаю: у мене немає ніяких пристрастей, я нічого не купую: це незбагненно! Я такий дурний, що, ставши на дипломатичну службу, відмовився від двадцяти п’яти тисяч на забезпечення, а йдучи у відставку, не захотів покористуватися таємними фондами! Ви говорите зі мною про мої статки, щоб уникнути розмови про ваші.

– Ви маєте рацію, – мовив король, – ось вам моя сповідь: я розрахував, скільки повинен витрачати на рік, щоб прожити до кінця життя, не вдаючись ні до чиєї допомоги. Якби я опинився у скрутному становищі, я мав би за краще, як ви мені й пропонуєте, звернутися до французів, а не до чужоземців. Мені пропонували кредит, зокрема одну позику в тридцять мільйонів; виплати по ньому мали робитися в Голландії, проте ця позика знизила б курс французьких акцій на головних біржах Європи, і я відмовився від неї: я не можу погодитися на те, що загрожує добробуту Франції». Почуття, гідне короля!

У цій розмові помітні великодушний характер, м’яка вдача і здоровий глузд Карла X. Втішне було б видовище для філософа: у замку, що належить володарям Богемії, підданець і король розпитують один одного про стан справ і зізнаються в тому, що обидва – жебраки.

4

Генріх V

Після закінчення розмови з королем я був на уроці верхової їзди Генріха. Він вправлявся на двох конях: одного, без стремена, він ганяв на корді, на другому, із стременом, скакав по колу, відпустивши поводи; зігнутими в ліктях руками він тримав за спиною тростину. Хлопчик сміливий і вельми елегантний – у білих панталонах, курточці, брижах і каскетці. Пан О’Хежерті-старший, берейтор, гукав йому: «Що у вас за нога! Вона ж як дрючок! Працюйте ногою! Добре! Жахливо! Що це з вами сьогодні?» – і т. ін., і т. ін. Після закінчення уроку юний паж-король зупиняє коня посеред манежу, різким рухом знімає каскетку, вітаючи мене, а я сидів на трибуні разом з бароном де Дамасом та кількома французами, після чого зістрибує на землю, легкий і граційний, як маленький Жан де Сентре.

Генріх худий, спритний, ставний, світловолосий, блакитноокий; у лівому оці в нього виблискує іскорка, що надає йому схожості з матір’ю. Рухи у нього різкі, він сміливо заходить у розмову, не приховує цікавості і ставить багато питань; у ньому немає ні краплі того педантизму, який приписують йому газетярі; це справжній дванадцятирічний хлопець, як усі хлопці цього віку. Я похвалив його успіхи у верховій їзді. «Це ще що, – відповів він, – бачили б ви мене на вороному; він злий, як чорт; брикає, скидає мене на землю, я знову підхоплююся на нього, ми беремо бар’єр. Днями він забився і в нього дуже розпухла нога. Останній кінь, на якому я їхав, гарний, правда ж? Але я сьогодні не в гуморі».

Генріх нині ненавидить барона де Дамаса, чия зовнішність, вдача, ідеї йому неприємні. Він часто сердиться на нього. За спалахи гніву принца доводиться карати; іноді його змушують лежати в ліжку – дурне покарання. Приходить якийсь абат Моліньї, він сповідує бунтівника і лякає його пекельними муками. Упертюх нічого не хоче слухати і відмовляється від їжі. Тоді пані дружина дофіна визнає правоту Генріха, він береться до їжі і сміється з барона. Цим порочним колом вичерпується виховання принца.

Якщо герцогу Бордоському що й потрібно, то це легка рука, яка вела б його, не даючи відчути вузду, гувернер, який був би йому не так командиром, як другом.

Якби рід Людовіка Святого був, подібно до роду Стюартів, такою собі приватною родиною, вигнаною революцією, ув’язненою на острові, нові покоління швидко втратили б цікавість до долі Бурбонів. З нашою стародавньою короною справа стоїть зовсім по-іншому: вона – втілення стародавньої королівської влади, а ця влада – родоначальниця й осереддя політичного, морального і релігійного минулого народів. Доля роду, так тісно пов’язаного з колишнім суспільним ладом, так зрослим з ладом майбутнім, ніколи не буде байдужа людям. Але хоч яка б доля була уготована цьому роду в цілому, доля окремих його представників, яких лихий фатум переслідує невтомно і нещадно, виявиться, очевидно, безрадісною. Нещасні ці істоти йтимуть життям у забутті, а поруч вічно гримітиме слава їхніх достопам’ятних предків.

Немає нічого сумнішого за долю позбавлених влади монархів; дні їхні – суцільне плетиво реальностей і вигадок: у себе вдома, серед своєї челяді і своїх спогадів, вони як і раніше царюють, але за дверима, біля порога, на них чекає іронічна істина: Яків II і Едуард VII, Карл X і Людовік XIX перетворюються за воротами власного будинку на звичайних Карлів або Людовіків, без будь-яких цифр, на людей, що нічим не відрізняються від сусідів-чорноробів; їм важко подвійно, бо вони живуть і придворним, і приватним життям: у першому їх діймають лестивці, фаворити, інтригани, честолюбці, у другому – ганьба, нестатки, пересуди; триває нескінченний маскарад, де слуги й міністри раз у раз міняються убранням. Такі умови псують настрій, гасять надії, посилюють жаль; у душі прокидаються спогади про минуле; нещасні створіння дорікають іншим і звинувачують себе, причому докори їхні звучать тим гірше, що в них не лишається й сліду від правил гарного тону – плоду високого походження – і обумовленої пристойності – плоду безбідного існування. Звичайні страждання роблять звичайними самих страждальців; клопоти про повернення трону вироджуються у сімейні чвари: ні Клименту XIV, ні Пію VI так і не вдалося відновити мир у лоні родини англійського претендента. Весь світ насторожено стежить за цими чужаками, що позбулися корони: володарі відштовхують їх, боячись зарази нещастя, народ дивиться на них з підозрою, боячись отрути тиранії.