Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 46

— Поможи, — прошепотів затято.

Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.

Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.

За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.

— А діти…

— Виросли, — відповів ледь чутно.

— І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?

— Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.

— А я?

— До дівчат їдь. У місто…

— Гріх… Не потрапиш у рай…

— Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.

— Не можу я, Стьопочко! — розридалася.

— Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут. Мені до Марусі треба…

— Прости мене! За все.

— І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи…

Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.

— Дякую… — прошепотів. — їдь… У місто. До дівчат… Я почекаю… До ранку… Щоби не подумали. На тебе…

— А зможеш? — раптом спигала Тетяна. — Як ти ті вени пилятимеш?

Німець кивнув і заплющив очі. Наступного дня по обіді до Ларчиної квартири зателефонували з Рокитного, і Нечаєва Галька прокричала у слухавку:

— Ларисо! Де тітка Тетяна? Де вас усіх чорти носять? Ларка глянула на матір, яку оце зранку довбала за те, що та кинула тата напризволяще і подалася до міста по якісь пігулки для нього, бо казала, що пігулки і сама привезла б, а батька лишати не можна було.

— Що сталося? — запитала.

— Дядька Степана вбили! Вбили! Зарізали! А ви де? Де ви усі?

Галька поклала слухавку і сказала бабам, які зібралися біля неї у старій, ще діда Нечая, хаті:

— От мені дядько Степан завжди здавався дуже підозрілою людиною! Дуже! Де його носило одинадцять років?.. Точно зі злодюжками був злигався, та, мабуть, щось із ними не поділив. І вони тепер оце його знайшли! І вбили! А гроші забрали…

— Які гроші? — здивувалися баби.

— Які, які. Звідки мені знати? — роздратувалася Галька. — Одне слово — німець.

Епілог

Відтоді як Тетяна переселилася до дочок у місто, рудому Ларчиному синові Степану випало їздити до Рокитного — на бабину хату глянути, чи все гаразд, сухе листя спалити восени, сухі гілки на деревах підрізати навесні, а літом… А літом Степан мчав із ватагою друзів у Рокитне на шашлики і безтурботні гасання по травах, і хоч простору навколо лишалося усе менше, бо багаті дядьки поскуповували майже усі сільські подвір'я і облаштували там палаци та фонтани, суверенна бабина територія, як і раніше, дарувала відчуття вільного як вітер безтурботного бурлакування.

У серпні до рук нуворишів відійшла ще одна сільська хата. Із сухим бузковим кущем біля огорожі.

Дві старі баби, які тільки й лишилися у Рокитному, буркотіли, що усе це справа рук Кольки Поперека, бо таким, бач, бізнесменом став, що по документах спорожнілі рокитнянські хати раптом у його власності опинилися і він швиденько перепродав їх агентству нерухомості, а те уже — новим хазяям пропонувало.

Степан бачив нову господиню хати з бузком лише раз, але вона йому відверто не сподобалася: панянка так презирливо обтрушувала пилюку з плаття і так красномовно дивилася у бік бабиної хати, що Степан довго сміявся, спостерігаючи за нею з вікна.

Того дня він вдруге поїхав до Рокитного на новій «хонді». Батьки подарували. На сімнадцятиріччя. Спеціально їхав: у Рокитному автомобільного руху практично нема, тому тут можна було спробувати розігнати «хонду» до максимальної швидкості.

Хлопець додав ходу і на повній влетів у Рокитне.

Руслана стояла біля бузкового куща і шукала у власній розумній голові причину того, що оце сьогодні їй, доньці відомого бізнесмена Олексія Ординського, заманулося викорчувати бузковий кущ. Самій. Власноруч. Охоронці просилися допомогти, але вона вирішила впоратися сама. Підійшла до куща, відкинула граблями землю від коренів і раптом побачила серед сміття і сухих гілочок нитку з самотньою червоною намистинкою.

Руслана всміхнулася, підняла. Зав'язала на шиї. Торкнулася намистинки і несподіваним для самої себе рухом притисла її до грудей.

— Дивно… — мовила.

Нахилилася під кущ, при корені побачила кілька живих, зелених гілочок. «То нащо ж викорчовувати живе? Хай цвіте», — подумала і не встигла навіть зойкнути, як у кінці вулиці виникла яскрава «хонда», пролетіла повз Руслану, зупинилася біля страшної хати з убивством, розвернулася і тихіше поїхала назад, у бік Руслани.

Дівчина кинула граблі. Демонстративно пихато чекала, поки хлопець під'їде. О, так! Їй є що сказати цьому нікчемі! На нього чекає одне з двох: чи він перестане здіймати куряву і зникне звідси назавжди, чи Русланині охоронці пояснять йому те саме, але більш радикальними засобами.

Він зупинив мотоцикл коло неї, зняв шолом, і Руслана побачила рудого, як сонце, симпатичного хлопця. Він хотів сказати щось одне, але раптом побачив червону намистинку на Русланиній шиї. Закашлявся.

— Ти хто? — запитав глухим від хвилювання голосом.

— Руслана, — відповіла з викликом.

— Складно! — всміхнувся скептично. — Давай простіше Мо' Руся?

— Маруся? — розсміялася дівчина. — А ти…

— Степан. Стьопа…

Очі зустрілися. Він почервонів, розвів руками, мовляв, та чого це я, глянув на неї.

— Дай… — почав І замовк. Наче гора чиїхось спогадів і страждань огорнула і вони стали його власними.

Вона видихнула несподівано важко, наче чиїсь мрії і прагнення стали її власними Примружила очі й прошепотіла:

— Спочатку… скажи…