Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 45

Дев'ятого травня дві тисячі другого року, коли бузковий кущ так рясно вкрився квітом, що й зеленого листя не видно, Маруся прокинулася, сіла на постелі і сказала так само байдуже, як колись Орися:

— Сьогодні…

Встала. Вбралася. Підійшла до дзеркала і поправила на шиї важке коралове намисто. До вікна. Глянула — сидить німець на лавці, цигаркою смалить. До дверей крок зробила і зойкнула — не йдуть ноги, не несуть з хати. Здивувалася, брови звела — та треба, треба їй на вулицю! Ще крок до дверей — аж викручує ноги.

Зітхнула роздратовано, мовляв, а мати, як помирала, так усе казала, щоби Маруся Юркові ноги тренувала, щоби сильними були. І хіба врятували б хлопця ноги на тому ставку? Не врятували б. А от їй, Марусі, зараз так потрібні сильні ноги. Бо треба їй з хати.

Знайшла палицю, сперлася на неї і, долаючи біль, посунула до дверей.

Німець замислився про дурне. Сидів на лавці, курив «Пегаса», дивився у землю і думав, що якби Ларочка відпускала б свого рудого сина Степана до нього, діда, частіше, то він би оце не тільки узнав від онука про комп'ютери, презервативи і нові двигуни, що працюють від якихось кнопок у салоні авта, а педаль зчеплення їм не потрібна. Ні, він і сам Степану розповів би, що коноплі, якими онукові друзі вихваляються, як дурні ступами, у Рокитному колись тільки корови жерли, потім казилися і, як не виблюють ту гидоту до останку, помирали. Чи, приміром, про ховрахові нори у степу, бо знає, як ховрахів з тих нір викурювати. Чи про оленів, яких онук бачив тільки на картинках…

Німець спробував згадати ще щось корисне для онука, підвів голову і завмер — по вулиці важко сунула Маруся. Спиралася на палицю, із зусиллям робила крок, зупинялася і, зціпивши зуби, знову робила крок.

Німець був підхопився — допомогти.

Обпекла поглядом.

Німець прилип до лавки. Очей з Марусі не зводить.

Маруся порівнялася з лавкою, зупинилася, глянула на Стьопку, тремтячою рукою поправила намисто. Німець задихнувся і опустив голову. Невже?! Маруся відвела очі і важко пішла далі. Ще кілька кроків зробила, повернула назад, до хати, і німець зрозумів — тільки заради нього виходила.

Маруся йшла до свого двору. Німець дивився услід, а перед очима — мале дівча шестирічне… Важке намисто коралове по животі хльоскає, а дівча обертається та все на малого Стьопку зиркає. А він, як теля мале, вже за нею йде і окулярики зі зламаною дужкою на носі поправляє, хоча хотів до клубу бігти, бо дев'ятого травня у клубі концерт та кіно про війну… Сьогодні теж — дев'яте травня. П'ятдесят два роки промайнули. Як зрозумів — аж злякався.

Ледь ночі дочекався. Поголився. Цукерку в кишеню вкинув.

— Куди?

Тетяна звикла, що німець тепер ночами нікуди не ходив, і хоч якось спробувала дізнатися: «Що? Минуло кохання? Зів'яли помідори?», чоловік так на неї зиркнув, що махнула рукою — а чорти б вас побрали!

А тут… Подивіться на нього! Поголився. Розцвів, як старий будяк.

— Не чіпай мене, жінко, — попросив незвично жалібно.

Тетянка відчепилася. «Ой-йой, як зранку, так і до останку, — подумала. — Все одно до мене вернеться. Діти ж сюди їдуть! І Ларка з чоловіком та малим, і близнючки, як з інституту в Рокитне навідуються». Знала німцеву слабину.

Стьопка вийшов за огорожу і зупинився — вулицею сунула хмільна молодіжна ватага і горлала: «Этот День Победы! Порохом пропах! Это праздник…»

Чогось маму згадав, яку тільки на жовтій фотокартці бачив, батька-каліку. «Що ви про те знаєте? — подумав гірко і опустився на лавку. — Покурю поки», — вирішив.

Десь на другу ночі село затихло. Німець підвівся і пішов до Марусиного двору. Визирнув з-за квітучого бузкового куща — відчинене віконце. До двору крок зробив — як стрільне у попереку.

— От йо… — скривився. За поперек вхопився і, вже ледь стримуючи біль, зробив ще один крок.

Маруся стояла біля відчиненого вікна. Пряма, як струна, чорні коси сивина не пофарбувала, очі пекучі сяють, на високих грудях — намисто червоне.

Німець ледь дійшов до вікна, дихалку забило.

— Марусю… — сказав, як відхекався. — Марусю… Чуєш? Можна я через двері увійду? Бо щось воно… стрільнуло. Не зможу через вікно… Марусю! Чуєш?

Мовчить Маруся. Притисла руку до грудей, нахилилася вперед. З вікна. До німця.

Він насторожився: може, щось сказати хоче? Руку до неї простягнув.

Маруся сполотніла, хитнулася…

Німець хотів підхопити її, підтримати, та Маруся раптом впала назад, у кімнату, і німець встиг вхопитися лише за червоне коралове намисто. Нитка дзизнула і розірвалася. Важкі червоні намистинки розлетілися світ за очі. У німця в руках лишилася лише гола нитка з однією червоною намистинкою, що якимсь дивом затрималася на нитці.

Німець закляк — не перелякався, не заплакав. Стояв під відчиненим вікном, дивився на розірвану нитку і вже точно знав — це кінець.

Серце закалатало, ніби хтось у дзвони тривогу забив. Схаменувся. Затис у долоні єдину червону намистинку на розірваній нитці, ступив був до дверей, та повернувся і поліз до кімнати через вікно.

Маруся лежала на підлозі. На спині. Чорні очі широко розкриті. Здивовані. Рука біля грудей застигла. Вуста ледь помітно всміхаються… Не стара. Геть не стара.

Наче не п'ятдесят вісім, а вісімнадцять. Красива. Найкрасивіша, мов та зачарована квітка, яку всі прагнуть побачити, але не судилося.

Німець сів біля Марусі на підлогу, обережно закрив їй очі і тільки тепер заплакав.

Коли небо посірішало, наче попелом вкрилося, німець виліз через вікно надвір, пішов до огорожі і тільки біля великого бузкового куща зрозумів, що й досі стискає у долоні розірвану нитку з однією червоною намистинкою. Зупинився. Обережно поклав нитку з намистинкою під кущ, загорнув землею і пішов до своєї хати.

Тетянка спала. Німець розворушив жінку, сів на табуретку і сказав:

— Маруся померла. Біжи до людей. Поховати треба…

— Господи! — Тетянка зойкнула і заплакала.

Німець подивився на неї з дивним спокоєм. Попросив:

— Біжи…

Наступного дня, десятого травня, півсела викрутилися, але усе, що треба для Марусі, зробили. І недуже важко це було, бо серця не рвали — не рідня, а гроші на похорон Маруся на столі лишила. І одяг на дивані розклала, та увесь вишитий кульками червоними.

— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.

— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі… Не інакше.

Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.

Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.

— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловіка самі сюрпризи!

Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.

— Інсульт! — виголосив фельдшер Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.

— Коли? — спитала Тетянка.

— Що коли? — не зрозумів фельдшер.

— Коли бігатиме?

— Ну. Це залежить від того, як розвиватиметься хвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тиждень на ногах, — пояснив фельдшер.

Тетянка захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.

Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.

Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.

— Стьопо… Ти чого?

Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:

— Поможи…

— Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна — Чого хочеш?

Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.

— Кажи, кажи…

Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.

— Та ти що?!

По Стьопчиній щоці потекла сльоза.