Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 32

Сіроносий тим часом говорив. Я вловлював окремі слова з тої промови, щось про те, щоб бути нещадними до вилупків сатани і до чортового коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я й облуду. Щось сказав він про тих, хто живе, як худоба, бо розпуста, вільнолюбство і злодійство ходять у парі. Здається, він і мене приймає за такого і хоче, щоб у те повірили всі сіро-лиці…

Ті видива, які побачив я, просвітивши стіни, марилися мені в дитинстві. Так, я мріяв колись обійти широкий веселий світ і добре до нього придивитися. Я хотів зрозуміти закони, якими живуть -на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися?

Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. Хто має пристрасть нищити й жерти таких, як сам, хай іде до людожерів; хто ненавидить батька й матір, хай приєднається до тих, що палять їх. Хто невдоволиться, хай з'єднується з песиголовцями; кому набридло ходити на двох ногах, хай стає одноногим, рогоносці — рогоносцями, а безголові хай живуть серед безголових. Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція!

Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу. Злочини це великі й непростимі, сказав він, а відтак замовк і радісно позирнув на мене, ніби чекаючи, що і я від його звинувачень возрадуюся.

— Що присудить за це громада суддів? — спитав він урочисто-крижаним голосом.

— Смерть! — видихнув однодушне сонм сіролицих.

Я подивився на них крізь сльозяну плівку, що лягла мені на очі, і раптом здригнувся: хто вони, ці люди? Здалося мені, що за столом сиділи, одягнені в білі плащі, пацюки. Сіроносий теж мав пацючу подобу і щось задоволене хрюкнув.

Можливо, через те прийшла мені до голови аж зовсім несподівана думка. Можливо, сиджу я й досі в отій морочній, залізній келії, в тому страшному мішку, і цей суд тільки змора? А може, й не змора, може, всі оті пацюки, з якими повів я таку завзяту війну, і справді покликали мене на свій суд — він оце й відбувається. Вони вийшли із темряви і стали раптом видимими, одяглись у білі плащі, щоб мені було ліпше їх бачити.

— Такий злочинець вартий кари на горло! — урочисто сказав голос сіроносого.

Я мимовільно розплющився і несподівано згадав, що колись давно у якомусь кошмарному сні чи мариську я таки бачив сіроносого. То був несусвітній сон про якесь чудне помешкання, як і оце, і про те, що стояла там труна, в якій лежав мертвяк. Навколо не було ні душі, а я сидів на лаві і їв, бо прийшов туди страшенно голодний. У кімнаті не було ні вікон, ні дверей, горіли свічки, і мені видалося, що кожна свічка — людське око, котре пильно мене роздивляється. Однак я не вражався, їв і побоювався тільки, що хтось мене за тим застане: узяв я хліба, не спитавшись.

— А що, брате, — сказав раптом мрець, — господариш у моїй господі? Думаєш, не бачу?

Тоді, в кошмарному тому сні, побачив я, як здригнулися всі п'ять вогників-очей і мрець почав виставляти з труни ногу. Відтак на. мене подивилися пильні очі, і я таки напевне згадав — був то сіроносий…

Дивлюся на сіроносого широко розплющеними очима і впізнаю його.

«Таке вже справді було», — думаю, відчуваючи, що хвиля люті починає накочуватися на мене. Я тоді бився з тим мерцем, нещадно бився!…

Світ помертвів мені в очах, і мене щось підстьобнуло: все, що сталося потім, стало схоже на сон також. Здається, я стрибнув на стола і кинувся притьма проти свого ворога; здається, щось сталося таке, про що й не розповіси; хтось закричав: чи я, чи сіроносий, чи всі ті люди; я вдарив сіроносого в пах. Він захарчав і відступив, тоді я схопив лаву і змахнув нею над головою…

І побачив, як злякано тікають всі оті одягнуті в білі плащі щурі, як товпляться біля дверей, прагнучи звідси вирватися, але ворог мій мав ще силу. Я відчув на горлі його залізні руки. Вдарив його в живіт, і на мене бризнула липка, багниста кров. Ворог відлетів од мене, але наступної хвилі навалився ззаду і вчепився у карк. Я перекинув його через голову, а коли він став супроти мене з наставленими руками, вдарив його головою. Він хитнувся, але не піддався, тоді я роздер йому нігтями обличчя.

Я був несамовитий. Відбився від одного й другого посіпаки, котрі наскочили на мене, — щось блиснуло над головою, але я зумів ухилитися від шаблюки і з маху вгатий напаснику в дихало. Той квакнув і зігнувся, а я помітив, що проти мене палає ясним світлом вікно. Це світло народилося несподівано, ніби хто відчинив віконницю, сонячне проміння гаряче бризнуло мені у вічі. Я, здається, осліп, бо надто довго сидів у темниці, мені здалося, що он вона — воля, те, чого так пристрасно й гаряче я бажаю. Я притьма кинувся туди, щоб ударитись у сонячну стіну й прорвати її, але щось схопило мене ззаду, і я звалився долі обличчям на камінь.

— Слухай, ти! — захрипів сіроносий. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу!

Мені здалося, що це не він говорить, а я. Стояли один супроти одного і тремтіли од люті і збудження.

— Те, що ти шукаєш, все одно — мана! — закричав він, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти: мана!

Мені боліли щелепи, і я стис губи. Знову здалося, що кричав таки я…

Але в цю мить побачив, що кілька сіролицих виступило проти мене з шаблями, тому відкинув з дороги сіроносого, знову схопив лаву і закружляв покоєм. Збив одного й другого, але ззаду мене вдарили чимось важким, і я спинився, дивлячись, як запалало переді мною яскравим пломенем вікно.