Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 31

— Я заплачу вам, янголи, за вашу виставу,— рипів я зубами.— Ох, добре заплачу, маю вже чим! Душею того вільнолюбця заплачу, і будете ви, певне, задоволені.

Я почув за спиною тупіт. Повернув голову, наздоганяли мене слуги.

— Пане,— закричав один із них,— чи не поніс вас кінь?!

— Стривайте, ми зараз його перехопимо! — кричав другий, і я, зціпивши від осердя зуби, натис коневі острогами на боки, щоб ніхто мене в цьому світі не зміг перехопити.

Нарешті мене вивели з темниці, і я пішов, оточений кількома сіролицими, по довгих склепінчастих сутеренах. Ледве волочив ноги, бо від довгого сидіння й колодок вони позатерпали. Але голову мав ясну й залишався розважний. Звісно, вмирати не хотілося: я, як і всі смертні, тримав у кутику мозку надію, що вдасться-таки вискочити з цієї халепи, тому й не думав про смерть. Навіть хотілося увійти в змагання з сіроносим: то, здається, мала бути непроста боротьба. Як на мене, ми з ним не несемо вічної суперечності світу — темряви і світла, дня та ночі, бога й диявола, ми з ним суперечність внутрішня: світла у світлі, коли ми складаємо світло, і темряви у темряві, якщо ми складаємо тьму. Простіша була б боротьба, коли б я потрапив до рук єзуїтів, але тут ідеться не про те.

Я йшов роззираючись. Думати про майбутній суд не хотілося. Не міг готуватися до того, чого не знав і що лише збирався пізнати. Сутерен був низький, хоч іти в ньому можна було не згинаючись. Походні в руках у моїх супровідників різали очі, але світло було не сильне, і очі поступово звикали. Стіни точили слиз, і вогонь вигравав на них нерівними спалахами. Мої провожаті убрались у довгі світлі плащі; побрязкувала схована під тими плащами зброя.

Ми рушили сходами, по яких текла вода, я відчув босими ногами, що та вода тепла. Зрештою зупинилися перед важкими, кутими дверима, й один з моїх провожатих стукнув у них кілька разів кулаком. Двері повільно розчинилися, і я переступив порога, потрапивши в той-таки шинок, звідки мене запроторено до в'язниці.

За столом, покритим червоною китайкою, вже сиділи сіроносий з компанією. Всі вони також убрались у білій стрій, і мені від того стало раптом смішно: надто урочисті й бундючні були навдокіл обличчя. Шинкарки, звісна річ, я не побачив, і це мене трохи засмутило: хоч повелася вона зі мною недобре, але на ній таки приємно було зупинитися окові.

Поки що я був спокійний. Не мав ні страху, ні урази, навіть трохи перейнявся їхньою урочистістю. На мені клаптями звисала ряса, і я озирнув її тут, при свічках, зі здивуванням.

Мене посадили навпроти сіроносого. Дивився на мене важким поглядом, десь таким, як і тоді, коли виголошував мені присуд. Але я не відвів очей. Лихі іскри спалахнули в його зорках, сіроносий звівся.

— Помолися богові, — понуро сказав він, — бо над тобою, грішнику, має бути учинено суд…

Я схилив голову, і в мене потекло щось хмільне та гойне. Відчув, як защеміли від сліз повіки і як дивно ослабло тіло. Кинув очима по покою, а побачивши в кутку ікону, пішов до неї і впав на коліна. Дивився у вічі святому Миколаєві, і швидкі, як іскри, слова, спалахували в моїй голові.

— Боже великий, — прошепотів я. — Скільки людей посилає до тебе молитви. Ти рівноважних темряву і світло, але чому ти не створив гармонії всередині однієї якості? Чому все на землі переплелось у взаємознищувальній боротьбі? Один народ ворогує з іншим, але не менша ворожнеча в ньому самому. Надто в нашому, де сусід ненавидить сусіда, а брат брата. Ти зіштовхнув мене з людиною, якої раніше я у вічі не бачив, і чоловік той дивиться на мене з ненавистю, начебто вбив я його дітей. Де корені тієї ненависті, яка сплутує світ, ніби сітка? Чи ж конче потрібна тобі, боже, та сітка?

— Годі! — почув я крицевий голос сіроносого. — Щоб попросити прощення в бога, досить кількох хвилин.

Я не докінчив молитви. Та й небагато хотів просити. Лише добра й справедливості, адже все інше — марнота! Добро і справедливість, подумав я, все менше й менше цінуються в цьому світі, а може, вони в ньому ніколи й не цінувалися? Може, оце «менше і менше» — посліддя нашої тверезості? Чим більше мудрішаємо, тим гірше можемо розібратися, де цінності справдешні, а де гадані. І стаємо мізерні перед тією нещадністю, а коли так, втрачаємо в собі силу виборювати те, що звемо справдешньою істиною. Чим далі, тим складнішою картою малюється світ і менше стає повітря дихати…

Я так задумався, що пропустив початок промови сіроносого. А він уже говорив. Базікав щось про два світи й боротьбу між ними, щось про царство диявола, яке не шкодує сили, про те, що правдиву віру ніщо не може порушити, коли всі будуть у помислах єдині і матимуть ясну жадобу служити богові…

І все— таки я не міг зосередитися. Розступилися переді мною стіни -штовхнув я їх поглядом, і вони попадали. Побачив перед собою неземні краєвиди, а серед них скопище казкових істот. Знав — це Індія, казкова земля, що зветься так од імені води — індіс [4] . Та вода народжується в горах, стікає з них і впадає у червоне, як кров, море. З другого боку я побачив друге море, яке ніби накладалося на перше, а навколо розстелялися безмежні хащі. На цій другій землі витиналися три хребти — Германіє, Тиатрис і Ореста, а на них пасли отари маленькі, в два лікті, люди. Ці люди через три роки починають плодитися, а ще через три стають старі. Вони працюють на чудних полях, де росте червоний перець. Одні вирощують той перець, а інші його палять. Від гіркого диму відступає з гір незчисленна армія гаддя, що безперервно виповзає із хащ. Далі за тими горами — два острови, наповнені золотом та сріблом, і зелень їхня ніколи не опадає. В цьому краю немає зими, все цвіте двічі на рік, а золото і срібло охороняється отруйними гадами і червами. Я побачив гору Кагефіс, що стоїть серед моря тої самої назви, — це туди загнав цар Александр найлихіших людей — Гога й Магога. Вряди-годи вони зустрічаються й починають шалену бійку. Там, далі, живуть інші народи, і мені хочеться роздивитися їх. Онде миробити, на зріст дванадцять ліктів і мають вони груди й ноги, як каня. А онде агротипії — такі гарячі, що коли сходяться на одне місце, самі від себе запалюються. Онде ті, що спалюють своїх батьків, а ще далі — людожери, що поїдають одне одного. Біля гір Германіє, Тиатрис і Ореста живуть ще дивніші — обернені п'ятами наперед і пальці їхніх ніг ростуть назад. Мають собачі голови й одягнені вони в шкури, а як говорять — скімлять, ніби пси. А онде біжать одноноги, підскакуючи, ніби птахи: нога їхня широка, нею вони і вкритися можуть, коли лягають спати. Бачу й інших, ще дивніших: в одних із лоба виростає ріг і світиться єдине око, інші — зовсім без голови, а очі мають у персах, тоді як волосся росте на хребті. Живуть біля води, що зветься Татимія, а їдять самі тільки яблука. Вони і в дорогу вирушають із повними торбами яблук, бо коли не стає у них тих плодів, вони тяжко мучаться і помирають…