Торговиця - Іваничук Роман - Страница 40

Довго стояв занімілий Олесь, та враз, ніби хтось штовхнув його у спину, квапно подався до церкви Святого Михаїла, увійшов, не спитавши дозволу, до захристія, де старенький прелат Русин сповняв проскомідію перед Літургією.

«Що скажеш, сину?» – спитав прелат.

«Пан Геродот мені порадив…»

«Добре. Мовчи… Ти зрозумів, що й тобі уже випав жереб?»

«Так».

«То зголосися до отця Чемеринського в Уторопах».

Частина четверта

Розділ двадцятий

Над Каштановим провулком висіла глуха тиша, й Олесь не міг узвичаїтися до неї. Вона давно вже тут запанувала, проте аж нині він відчув, як дійняла вона його нестерпною осамотненістю. Світ довкруж знелюднів, спорожнів, навіть його рідне подвір'я, з якого Гаврилко забрав коряжні потвори, зчужіло. Стояв посеред двору безпорадний, ніби ту тишу відчув уперше.

А колись вибігали на середину дороги панна Ганя і пані Аделя на пльотки; вранці розпачливим позіханням будив квартал Гаврилко, а потім, промочивши горло у кнайпі пані Малгосі, галайкав на всю Торговицю, лаючи президента, який обдурює народ і вроздріб та оптом розпродує державу. Гаврилко докоряв самому Господові за те, що й досі не спослав для людей добра, та нині, видно, заглагоїв горілкою свою пізьму й замовк, колись квапився на службу до гімназії педель Штефан Січкарня й лякав учнів калатанням по залізній штабі, – й пропали вони з Фросиною десь аж у Казахстані; на Скупневича давно вже не стоїть, спершись на ворота, машиніст Антошко Дзівак, який протягом довгих років виглядав своїх дітей – він з Емілією теж загубився в Сибірах; у будинку професора Тарновецького живуть чужі люди, й сюди щодня перед вечером приходить незнайома жінка в чорному капелюшку з густою вуаллю на обличчі, сідає на лавочку біля паркана й сидить там, поки не стемніє, а тоді йде в бік Крупникового млина, роздивляючись по боках, ніби хоче собі щось пригадати, приглядається до зустрічних людей і зникає за поворотом вулиці Сєнкевича, а на другий день приходить знову…

Олесеві байдуже до неї, хоч її сновигання ніби підсилює мертвотність провулка, та причину своєї цілковитої осамотненості він аж нині згадав: уже кілька днів не бачить на ґанку сусіднього дому пана Геродота – може, поїхав до Львова, де живуть його родичі, але чому нічого йому не сказав й чому так довго не вертається, для Олеся ж без нього світ – пусткою…

Втім, у хвилину безпросвітної нудьги впали Олесеві в очі два поруби – черешневий і липовий, які він відклав під повітку, коли пан Корнель заохотив його вирізьбити з них людську красу. И цієї миті просвітила Олеся думка, кого він хотів би зобразити в дереві. В уяві вирисувались дві жіночі голівки: одна кучерява, смаглява, із затаєною в очах упертістю й водночас – дівочою замріяністю, її повні губи готові були кожної миті розтулитися й вимовити слова любові другові або смертний вирок ворогові – такою звабливою, готовою до кохання, а теж відчайдушного чину амазонки запам'яталася йому дружина Нуся, яку він навіки залишив у гіперборейському краю й узяв від неї з собою на решту своєї дороги лише її стогін, що вихопився із зболеної душі, яка вже віддалялася від земних тіснин до свободи в небесних чертогах: «Забери мене хоч мертву додому, в цій холодній землі закостеніє моя душа»… Та не зміг Олесь виконати її прохання.

А з липового порубу вилущувалося ангельське обличчя білої пані з медовим волоссям, якій сам Господь не велів бодай краєчком душі торкнутися до життєвих буднів, створивши її лише для радості, світла й кохання, однак доля немов із заздрості до небувалої вроди занурила красуню у вир тяжких терпінь…

Цілий день вирізьблював Олесь долітцем побачені в уяві дорогі обличчя, а коли голівки жінок глянули на нього, немов живі, він поставив їх на підвіконня й, бажаючи звільнитися від довколишньої гнітючої тиші, почав збиратися на нічну риболовлю до плеса, утвореного бурхливою Пістинькою, яка, обігнувши Воскресінецьку гору, вливалася до Пруту. Там він цілу ніч пробуде в товаристві людей, з якими пройшов спорий шмат життя: нехай хоч у пам'яті оживуть вони, якщо немає їх уже на світі.

…Поплавець тихо гуляв по заводі, інколи стрімко занурювався під воду – то верховодка пробувала наживку на нюх і не клювала. Та Олесеві було байдуже: з Воскресінецької гори спливав прохолодний легіт, несучи із собою скрадливі вечірні звуки. То зашерехкотить у гніздечку сонна пташка, заколисуючи тихим цокотінням своїх жовтодзьобиків, то в ліщинових кущах, де лисячі нори, заскімлить голодна лисиця й зачаїться, чекаючи на нічну здобич, а ще деколи зухвало зарегоче пугач, дивуючись, що весь світ, крім нього, западає в сон, а йому якраз розвиднюється й він чітко бачить рогатого жука, що вчепився за стовбур бука й солодко спить, і маленька мишка даремно намагається сховатися від нього в нірку…

З недалекого Вербіжа докочується глухе гупання бубна – хтось там із суботи на неділю справляє весілля. Розтинає темряву плач скрипки, розсипаються над землею дрібушечки цимбальних передзвонів – гомонить чиясь радість достоту так, як колись на партизанському весіллі під Лебединською горою над Пістинькою в Уторопах: світ спочинку знати не хоче, світ бореться з темрявою, моцується, щоб перебути у бадьорості цілу ніч і дочекатися вранішнього лісового щебету.

А згадки напливають одна за одною, висвітлюючи на тлі ночі знайомі обличчя, – піднімають завісу, що заслонила призабуті картини проминулого життя, й воно являється перед очима таким самим, як було колись. Уздріти його серед метушливих буднів, які заснічують пам'ять, неможливо, й тому зримо оживають вони в нічній тиші над плесом.

…Отець Чемеринський, парох уторопського приходу при церкві Святого Миколая, що за мостом над Пістинькою, нітрохи не здивувався, коли до його плебанії пізнім вечером зайшов незнайомий парубок. До капелана куреня «Гайдамаки» часто вдавалися рядові стрільці, ройові, а то й сотенний Скиба – просили в нього ритуальних послуг, коли наставала пора новачкам приймати присягу, замовляли на урочисті свята службу Божу, кликали теж відправляти панахиду над полеглими в боях партизанами, та найчастіше приходило до нього волонтерське поповнення, й отець відправляв добровольців до штабу куреня «Гайдамаки». Він упізнав колишнього гімназиста, який слухав у нього уроки Закону Божого; поява Олеся засвідчила, що курінь із своїм штабом у Завоєлах на околиці Космача щедро поповнюється стрільцями, які напливають із сіл, зайнятих після відступу німців більшовицькими військами на лівому боці Пруту.

«Перебудь у мене до світанку, – промовив отець до Олеся, – а завтра проведе тебе зв'язковий до табору сотні «Сурма» під Лебедином, і зголосишся там до сотенного Скиби…»

Сотенний здався Олесеві нетутешнім – мав він вигляд козарлюги з Дикого поля: широкоплечий, з важким вилицюватим обличчям, а опущені до підборіддя вуса з підвусниками свідчили неомильно про його степовий рід.

Проскурівський парубок Скиба служив донедавна мінометником у совєтській армії у званні сержанта. Разом із своїм взводом потрапив у німецький полон, із шталагу на Рівенщині вдалося йому з десятком колишніх червоноармійців утекти й прилучитися до Поліської Січі у дерманській діброві. Тривав ще тоді час партизанської вольниці на Волині. Повстанська армія Тараса Бульби-Боровця 1943 року зайняла Степань, Деражню, Думань і Горохів; у Камінь-Каширському партизани заволоділи будинком німецької поліції й розмістили там штаб Поліської Січі.

Німці не намагалися проникати в дрімучі поліські нетрі: партизанська республіка запанувала над просторими обширами Волинського краю… А із синєвидських пропастей, що під Парашкою, вирушив у похід на Волинь курінь Теодора Довбека, наздогнав під Радеховом очолений Романом Шухевичем-Туром батальйон «Нахтігаль», й подалися вони разом на з'єднання з Поліською Січчю. Після того як в урочищі Поневірка біля Дубна Бульба-Боровець потрапив у лабети німцям, партизани обрали командиром УПА полковника Шухевича, який прибрав собі псевдо Тарас Чупринка…