Торговиця - Іваничук Роман - Страница 39

Та ось у третій чи вже в десятій колоні, що текла брудною течією від вулички Реймонта до ратуші, Геродот побачив живе, до болю знайоме обличчя, яке нагадувало йому образ коханої Сальомеї, проте ним уже не було: поневірка і страх визолили до жовтизни її смагляве обличчя, а очі, які колись обпікали його пекучими сніпками зелених променів, стали, як у всіх, безбарвними й блідими; розплетене волосся спадало каштановою зливою на груди; обличчя жінка звела до неба, й нікого вона не бачила, лише Бога, від якого ще чекала порятунку.

Сальомея вела під руку старого батька, колись найзаможнішого в Місті підприємця – нині останнього злидаря; за її плече трималася, ледве переставляючи ноги, стара жінка, певне, її мати, за нею плелися дві молоді єврейки – була то сім'я багатіїв Фойєрштайнів, яку вже ніхто не міг повернути навіть до найскромнішого життя.

Геродот ступив два кроки з тротуару до чорної колони, щоб ближче приглянутися й переконатися, що то таки Сальомея; для чого так зробив, не усвідомлював, чей не міг її вивести з колони. Однак ступив ще один нерішучий крок, та зупинили його не шуцмани, які йшли з автоматами напереваги позаду валки, і не орднунгполіцаї, а приречені на смерть євреї, які й цієї миті не могли йому пробачити, що він забрав від них найвродливішу панну, а сам – іншої віри, іншого роду, іншої історії – залишається в безпеці й тією безпекою розпоряджається, як хоче; він, християнин, має волю, а в юдеїв її відібрали, – наша доля інша, мова інша, і чужий ти нам, трафний, ти не маєш права навіть умерти разом з нами…

Відштовхнутий на тротуар, пан Корнель дивився, як біля пам'ятника Шевченкові зникає за поворотом остання колона смертників, а з нею і Сальомея, яка відтепер належатиме не йому, а Єгові, який вибрав собі єврейський народ для того, щоб мучити його в неволях і, немов праведного Йова, випробовувати голодом, хворобами, бідністю, страхом та зневагами й упевнюватися, що він завше зостається вірний Господнім заповітам…

Геродот намагався збагнути, чому євреї не хотіли впустити його в колону смертників, адже українська доля така схожа з єврейською. Чого не можуть йому простити жиди – певне, не тільки того, що він вирвав із їхнього квітника найрозкішнішу ружу, а що його предки відібрали від них найвидатнішого пророка, який був боголюдиною…

Пан Корнель непорушно стояв навіть тоді, коли з Шепарівського лісу долинуло торохкотіння кулеметів. Знав уже, що Сальомеї більше немає на світі, лише образ її шаленої вроди залишився навічно в пам'яті, – і не знати скільки часу простояв би він тут, та враз відчув дотик теплої, аж гейби співчутливої долоні до своїх закладених за спину рук. Рвучко повернувся, ніби вихопився з лабет смерті, що нависла над його головою градовою брилою, готовою роздавити й не залишити найменшого по ньому сліду, та розтав, розтопився той льодовий камінь від теплого й сумного погляду жінки, яка стояла перед ним і не випускала зі своєї долоні його руки.

Була це Ірина Вільде – єдина в Місті людина, яка по-справжньому оцінила красу і гідність Сальомеї.

«Вам тяжко, пане меценасе, – сказала Вільде, і з її очей пломеніло не так співчуття, як солідарність покривдженого з покривдженим. – Візьміть себе в руки. Я зуміла так зробити: мого чоловіка Євгена, яремчанського лісничого, гестапівці розстріляли в улоговині поблизу Дори як заложника. Та життя, як бачите, завжди сильніше за смерть».

«Ви сильна жінка, добродійко, а я такої сили в собі не відчуваю й не знаю, як далі жити…» – прошелестів голос радника.

«Просто – жити…»

«Але ж Михайло Теліга не міг уявити собі життя без Олени і пішов з нею на смерть… Чому я не прорвався до Сальомеї, незважаючи на опір її родаків?… Я завжди оглядався, шукаючи слідів добра, яке зумів людям зробити, а нині, оглянувшись, побачив лише страшну кривду, яку завдав найдорожчій людині… В який спосіб випросити в неї вибачення?»

«Не картайте себе. Навіть якби ви були найсміливішим лицарем, то не змогли б прорватися до спільної з євреями могили. Там для таких, як ви, місця немає. Між Михайлом і Оленою не існувало межі, а між вами з Сальомеєю пролягла смуга, позначена кров'ю Месії. її не вільно переступати ні вам, ні їй…»

І вони мовчки пішли в бік Кляштору, щоб там розстатися, може, й назавше.

…Впала в очах Олеся корона з чола королеви, коли вона, Москалівна, супроводжуючи свій волонтерський крок не властивим жінці войовничим жестом римського легіонера, записалася до табору медсестер дивізії «Галичина» – і на її місце проступив із сутінку забуття образ чорноокої кучерявої дівчини, з якою він колись провів незабутній матуральний вечір у Міській музичній школі.

Над чорною ямою гето ще курилися ядучі дими й проникали згарним духом крізь провулки до найглибших закутий Міста, згірчуючи й без того гіркий настрій городян, котрих стало на третину менше.

Нічний лемент людей, які живцем гинули у вогні, не переставав звучати в пам'яті містян, ще глушили слух скорострільні черги, що долунювали з Шепарівського лісу; перестрашений люд ховався по домівках, спорожнілими міськими магістралями гуляли бездомні собаки – й Олесь вибрався з патоки липкого страху, який ущерть затопив усе Місто, на безлюдні зарінки над Прутом. Не привітався з паном Геродотом, який ще не вилабудався із твані безнадійної печалі – стояв на ґанку свого будинку й нікого й нічого довкруж себе не бачив і не чув; проминув і машиніста Антошка Дзівака, який ніби приріс ліктями до парканного дашка, не перестаючи виглядати своїх дітей.

А їх, близнят Емілії й Антошка, Олесь як ніколи раніше виразно уздрів тепер: Казя, розлюченого на свою долю за те, що вгараздила його у змішану польсько-українську сім'ю й примусила молитися двом богам, а він не бажав роздвоєння, вибрав одного і мстився на тих, які сповідували іншого Бога; сповнений ненависті його погляд проймав Олеся й цієї миті, як він минав галявину серед верболозів, де колись мало не зазнав смерті з рук Казя; і теплим леготом повіяло в його душі, коли згадав Нусю Дзіваківну, яка його врятувала…

А там далі, а далі – росяна левада, і вони обоє з Нусею, змучені цілонічним вальсуванням і запалені, мов смолоскипом, жагою любові, падають у росу й обоє чекають гарячого спалаху й жаліють водночас одне одного – в цю мить солодких згадок Олесь втямлює, що не панна Москалівна з піднебесних мрій, а земна Нуся була його першим коханням…

І вже немає їх обох, розгубилися в розбурханому світі, й він теж загубився у своїх тарапатах, а вийти воїном на відкриту дорогу ще не має ні сил, ані рішучості.

Й забрів Олесь на Торговицю – там тепер збиралися люди не для торгів, а ділитися своїм страхом і бажанням почути бодай якесь провістя – добре чи лихе.

Й побачив він, як біля пивної ятки вискочив на бочку кустратий чоловік з блудними від перепою очима й глаголив голосно, щоб його всі почули і запам'ятали, що говорить Гаврилко з Каштанового провулка.

«Не скнійте, люди, роздрухайтесь, – горланив він, – підійшла вже черга і до нас, хіба ви не читали розклеєних на телеграфних стовпах червоних плакатів із списками засуджених до розстрілу заложників: за диверсію, за одного вбитого німця гестапівці розстрілюють на жидівському окопищі тридцятьох наших братів, а ви ходите сумирно й своєї черги чекаєте, мов ті барани на бойні!»

Та враз Гаврилко, забачивши якусь небезпеку, замовк і здимів у юрбі, але його слова застрягли в Олесевій пам'яті – застерігали й соромили. Він вийшов з Торговиці в Місто й таки побачив на телеграфних стовпах списки скараних заложників… А Місто, змертвіле від видива розправ над євреями, враз ожило, ніби розбуджене криком Гаврилка. Люд валив до Ринку, зупинявся, розбігався, бездумно крутився, немов тріски у вирі, – щось несподіване й страшне відбувалося на Ринку, й Олесь побачив…

Біля палів, убитих в землю, стояли прив'язані до них шнурами з десяток хлопців – люди шепталися, що то баудінсти, які вкинули залізну штабу в каменедробарку й вона поламалася… Два гестапівці спокійно, ніби в парку на променадах, підступали по черзі до кожного парубка й залпом стріляли йому в обличчя. Закам'янілі від жаху хлопці мовчали, тільки один, останній, закричав: «Я не винен!», але й він осунувся долі.