Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 7

Арія та Блодхгарм теж пробивалися вперед, із притаманною ельфам грацією обертаючи жорстокий бій на захоплюючу виставу, що не мала нічого спільного з банальною різаниною.

Брязкав метал, хрущали, ламаючись, кістки — невдовзі всі ворожі солдати були вже мертві. Сутичка, як завжди, підбадьорила Ерагона, так, ніби на нього вилили відро холодної води. Пересвідчившись, що всі вороги мертві, юнак сперся руками об коліна. Він дихав глибоко й уривчасто, як той бігун, що стрімголов здолав довжелезну дистанцію.

— Допомогти? — спитався він у Рорана, кивнувши на порізану щоку й пробите стегно.

Той кілька разів сперся на поранену ногу, після чого заперечно похитав головою:

— Почекає... Спочатку треба знайти Брадберна!

Ерагон рушив сходами перший. Цього разу пошуки тривали недовго — хвилин за п’ять вони опинилися перед дверима найбільшої кімнати, що були ретельно забарикадовані зсередини. Хвилинку порадившись, Арія, Ерагон і Блодхгарм спопелили їх кількома закляттями й увірвалися досередини, розкидаючи меблі, що їх підпирали.

Обличчя вельмож та охоронців, які стояли довкола лорда Брадберна, миттю зблідли. Кілька :і них кинулися в атаку, та Ерагон поклав їх на місці одним змахом меча. Побачивши це, усі інші вирішили не спокушати долю й швиденько склали зброю.

Тоді з-за Ерагонової спини вийшла Арія.

— То що,— мовила вона, звернувшись до лорда Брадберна, який мовчки втупився в підлогу,— тепер ви накажете своїм воїнам відступити? У вас і так лишилося три каліки. Врятуйте життя хоча б їм.

— Я не зробив би цього, навіть якби міг,— з ненавистю й презирством процідив у відповідь Брадберн.

Ерагон насилу стримався, щоб не зацідити йому в пику.

— Я не піду на жодні поступки, жалюгідна ельфійко! — вів далі Брадберн.— Я не залишу своїх людей на поталу таким нікчемам, як ви! Смерть — ось їхній рятунок. І не думай підлещуватися, мене не надуриш! Я знаю, що ти злигалася з ургалами. Я швидше повірю гадюці, ніж тому, хто сідає за стіл із тими потворами!

Вислухавши лорда, Арія кивнула й примружила очі. Ерагон збагнув, що вона намагається пробити захист Брадберна й потрапити в його свідомість. Зрештою, лорд опирався недовго — хвилини за півтори його розум уже був під цілковитим контролем ельфійки, і та порпалась у його пам’яті в пошуках захисного закляття. Аж ось і воно. Арія вимовила коротке речення прадавньою мовою, і лорд одразу ж заплющив очі й поринув у глибокий сон, упавши на підлогу.

— Вона його вбила! — зойкнув хтось з охоронців, а решта почали злякано перешіптуватися.

Ерагон хотів сказати, що лорд живий, та раптом почув удалині звук варденської сурми. Друга сурма залунала ближче, а третя, здавалося, ледь не під самісінькою вежею. Юнак міг присягнути, що чує крики варденів, які увірвалися до внутрішнього двору.

Вони здивовано перезирнулися з Арією й разом підійшли до вікна.

На схід і захід простяглася Белатона — одне з найбільших міст Імперії. Ближче до замку будівлі були з каменю й мали пологі покрівлі та еркери, а вже за ними розпочиналися дерев’яні квартали. Під час бою там зайнялося кілька будиночків, і тепер над містом слався ядучий бурий дим. Він виїдав очі й забивав дихання.

Десь за милю від міста в південно-західному напрямку лежав табір варденів, оперезаний захисним ровом. Він складався із довгих рядів сірих шерстяних наметів, кількох барвистих павільйонів і лазарету, в якому вже бракувало вільних місць.

З північного боку, за доками й складами, простиралось озеро Леона, на безкраїй гладіні якого де-не-де бовваніли поодинокі острівці.

Тим часом із заходу на місто насувалася чорна стіна хмар. То тут, то там її пронизували блискавки, а грім ревів, як розлючений звір.

Утім Ерагон так і не зрозумів, що то були за сурми. Тоді вони з Арією рушили до вікна, яке виходило на внутрішній двір. Ельфи, люди й Сапфіра якраз закінчили розчищати від каміння браму головної вежі. Відчувши на собі погляд юнака, дракон задер голову, розплився в зубатій посмішці й грайливо випустив цівку диму.

— Агов! Що нового? — гукнув Ерагон униз.

У відповідь один із варденів, які чергували на стіні замку, схвильовано тицьнув пальцем на схід і крикнув:

— Дивись, Шейдслеєре! Коти-перевертні наближаються! Наближаються коти-перевертні!

Ерагон відчув, як по його спині пробіг холодок. Він глянув туди, куди показував чоловік, і справді побачив маленькі темні постаті, що виринали з-за пагорба за кілька миль від замку, на другому березі річки Джиєт. Деякі з них рухалися на трьох ногах, деякі на двох, але напевно стверджувати, що це коти-перевертні, юнак би не наважився — було надто далеко.

— Невже це справді коти? — не йняла віри Арія.

— Хтозна... Скоро побачимо.

КОТЯЧИЙ КОРОЛЬ

Ерагон стояв посеред головної зали, праворуч від трону лорда Брадберна, стискаючи лівою рукою ефес Брізінгра. З другого боку трону стояв Джормандер — головнокомандувач варденів.

Він тримав у руках свій шолом. Його темне волосся з ледь помітною сивиною на скронях було заплетене в довгу косу, а вираз довгастого обличчя свідчив про те, що цей чоловік нічого не робить зопалу й зважує кожен свій крок. Юнак помітив на внутрішньому боці його правого нарукавника тонку червону подряпину, та головнокомандувач жодним чином не виказував того, що бореться з болем.

Поміж ними сиділа їхня правителька Насуада, вбрана в елегантний жовто-зелений одяг. Воєнну амуніцію вона вирішила скинути, бо жінці, на: віть якщо вона правителька, все одно куди більше личить жіноче вбрання. Під час бою дівчину теж було поранено — крізь пов’язку на її лівій руці ледь-ледь помітно просочилася кров.

— Якби ж то нам пощастило заручитися їхньою підтримкою...— прошепотіла вона так, що її слова могли чути тільки Ерагон і Джормандер, а потім додала: — 3 одного боку, ми можемо бути для них єдиним шансом завдати удару по Галбаторіксу... А з іншого, ні... Тому в нас має бути ще щось, крім золота... щось таке, що змусило б їх приєднатися до нас.

— Можемо запропонувати їм барильця зі сметаною,— сказав Ерагон.

У відповідь Джормандер ледь не розреготався, але Насуада тільки стримано посміхнулась.

Аж тут тричі пролунав сигнал горна. Розмова стихла. До зали увійшов паж, вбраний у туніку. У його руці був прапор варденів, на якому білий дракон із трояндою вказував мечем на пурпурове поле. З’явившись у дверях у найдальшому кінці зали, він зробив кілька кроків, церемоніально вдарив древком прапора об підлогу й промовив співучим голосом:

— Його величність Грімр Півлапа, король котів-перевертнів, правитель Пустельної Місцини, ватажок Нічного Простору й Той, Хто Ходить Сам По Собі.

«Дивний якийсь титул: Той, Хто Ходить Сам По Собі»,— мовив Ерагон Сапфірі.

«І скажу тобі, цілком заслужений»,— відповіла та. Юнак відчув подив дракона, навіть не бачивши його, бо той лежав під головною вежею замку.

Тим часом паж зробив крок убік і до зали в супроводі чотирьох супутників, які м’яко ступали своїми пухнастими лапами, увійшов сам Грімр Півлапа. Він був у подобі людини. Один з котів дуже нагадував Солембума.

Загалом же вони були дужі, з довгими лапами, їхні шиї та холки прикрашали темні короткі смужки. На вухах красувалися китички, а завершували картину хвости з чорними кінчиками, якими вони хилитали туди-сюди.

Щодо Грімра Півлапи, то він, хоч і набув людської подоби, все одно не скидався ні на людину, ні взагалі на жодну з тих істот, що їх коли-небудь доводилося бачити Ерагонові. Так само, як гноми, він був приблизно чотири фути на зріст, але сплутати його з гномом, а тим паче з людиною, було вкрай важко. Маленьке загострене підборіддя й широкі вилиці доповнював зверхній погляд зелених очей, над якими красувалися крилоподібні вії. Кудлате волосся вкривало йому весь лоб, а з боків і позаду сягало до плечей, більше нагадуючи гриви його супутників.

Уважно розглядаючи прибульця, Ерагон ніяк не міг визначити його вік. Із вбрання на Грімрові були тільки грубий шкіряний жилет і пов’язка з кролячої шкури, що прикривала йому стегна. Попереду на жилеті, супроводжуючи кожен рух свого власника брязкотом, висіло з десяток різних черепів — птахів, мишей та іншого дріб’язку. Його пояс прикрашав кинджал. На горіховій з коричнюватим відтінком шкірі було безліч тонких блідих шрамів, а на лівій руці, як красномовно свідчило його ім’я, і справді бракувало двох пальців.