Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 6

Ерагон аж ніяк не чекав, що вскочить у таку халепу. Його охопив відчай. Він дістав меч, звів його над головою й крикнув:

— Брізінгр!

Здійнявся вітерець, блакитне полум’я облизало лезо від ефеса аж до самісінького кінчика. Відчувши в долонях, зап’ястках і на обличчі приємне тепло, Ерагон зиркнув на солдатів.

— Чого стоїте? Ну ж бо, вперед! — похмуро мовив він.

Ті якусь хвильку повагались, а потім розвернулися й почали тікати.

Ерагон кинувся навздогін, розштовхуючи солдатів, які в паніці бігли від його палаючого меча. Один із них спіткнувся й упав на підлогу, але юнак перестрибнув через бідолаху, не завдавши Йому жодної шкоди.

Полум’я Ерагонового меча розвівалося, ніби грива скакуна, який мчав галопом. Штовхнувши плечима двері, юнак врешті-решт увірвався до головної зали. Звідти він рушив довгим коридором, по обидва боки якого були солдатські казарми, а також кімнати з механізмом, що підіймав ґрати головної вежі. Саме за цими ґратами й було те місце, де зник під уламками Роран.

Юнак з розгону вдарив у них плечем, але відлетів назад. Хоч якої шаленої сили був цей удар, ґрати витримали. Вони лиш трохи прогнулися.

Тоді юнак відступив назад і пустив у Брізінгр енергію з пояса Белотха Мудрого, точніше, те, що під неї залишилося. Діаманти були майже порожні, бо вже тривалий час підтримували полум’я Ерагонового меча. Юнак чимдуж ударив Брізінгром по ґратах, аж зойкнувши при цьому. Жовті й оранжеві іскри полетіли навсібіч, падаючи на рукавиці, вбрання й обпікаючи незахищені ділянки шкіри. На кінчик юнакового чобота скотилася крапля розплавленого металу — він швидко струснув її. Іще один удар, потім ще...

Щоб зробити в ґратах прохід, знадобилося три удари. Кінчики розрубаних прутів були розпечені (і заливали все довкола м’яким білим світлом. Тепер Ерагон міг загасити полум’я, що палало на лезі його меча. Він так і зробив, а потім проліз п отвір.

Куди далі? Спочатку рушив ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — Ерагон рухався коридором, у якому через кожні десять метрів були все нові й нові повороти. Його збудували так задля того, щоб сповільнити рух супротивника в тому разі, якби він увірвався до вежі.

Нарешті останній поворот, і юнак опинився біля своєї мети — зруйнованого вестибюля. Навіть своїм ельфійським зором він міг розрізнити в темряві хіба що найбільше каміння й декілька згаслих факелів на стінах. Невдовзі до його слуху долинув шурхіт. Було схоже на те, що якась дивовижна істота намагається вирити в купі каміння нору.

— Наіна,— прошепотів Ерагон. У приміщенні спалахнуло блакитне полум’я. Воно вихопило з темряви брудну, скривавлену й припорошену попелом постать Рорана. Той відчайдушно бився з ворожим солдатом. Побачивши спалах, солдат на мить розгубився, та цього було досить, щоб Роран звалив його з ніг, вирвав кинджал і перерізав йому горлянку. Бідолаха двічі здригнувся й затих.

Хапаючи ротом повітря, Роран насилу звівся на ноги. Він обіперся закривавленими долонями об коліна, здивовано зиркнув на Ерагона.

— Ти дуже вчасно,— тільки й мовив він і впав, знепритомнівши.

ХМАРИ НА ГОРИЗОНТІ

Щоб підхопити Рорана, який почав осідати на підлогу, Ерагонові довелося кинути Брізінгр. Ясна річ, юнак не хотів розлучатися з мечем, та все ж розтиснув кулак, і зброя із дзенькотом впала на каміння. За мить Роран опинився в нього на руках.

— Його сильно поранено? — спитала Арія.

Від несподіванки Ерагон аж здригнувся, бо він не чекав, що ельфійка з Блодхгармом можуть так швидко опинитися поруч.

— Гадаю, ні,— сказав він і кілька разів поплескав Рорана по щоках, намагаючись струсити з них пилюку й бруд. Тьмяне холодне світло, вичаклуване Ерагоном, вихоплювало з темряви виснажений овал Роранового обличчя — під очима були величезні синці, а губи зробилися багряними, немовби той натер їх ягодами.

— Ну ж бо, давай, приходь до тями!

Спливло кілька напружених секунд — повіки Рорана затремтіли. Потім він розплющив очі й збентежено глянув на Ерагона. До серця юнака підкотила тепла хвиля.

— Ти знепритомнів..,— сказав він.

— Ох! — насилу видушив Роран.

«Він живий!» — гукнув Ерагон Сапфірі, хоч спілкуватись із нею зараз було вкрай ризиковано.

«Це добре,— прошепотіла вона радісно,— я залишуся тут і допоможу ельфам розгрібати уламки. У разі чого — гукай! Прилечу, мов стріла!»

Ерагон допоміг Роранові звестися на ноги.

— Що з іншими? — тихо спитав юнак, кивнувши на купу каміння.

У відповідь Роран лиш скрушно похитав головою.

— Ти впевнений?

— Навряд чи хтось вижив... Я врятувався тільки тому, що стояв під карнизом...

— Жаль побратимів,— зітхнув Ерагон — Як ти почуваєшся?

— Я? — насуплено перепитав Роран, ніби ні на секунду не замислювався над своєю долею.— Я добре... Зап’ясток, мабуть, зламав, а так добре…

Ерагон багатозначно зиркнув на Блодхгарма. Ельф невдоволено закопилив губи, та все ж таки підійшов до Рорана.

— Дозволь,— спокійно мовив він, простягнув руку й помацав травмований зап’ясток.

Доки ельф порався біля Рорана, Ерагон підняв із землі Брізінгр. Удвох із Арією вони зайняли зручні позиції, щоб у разі чого відбити несподіваний напад.

— Усе, готово,— буркнув Блодхгарм і відійшов під Рорана, який з недовірою крутив рукою, переміряючи працездатність суглоба.

Усе й справді було добре, тож Роран подякував ельфові, звівся й довго нишпорив навкруги, поки знайшов свій молот. За мить він почепив його на пояс і визирнув у двері.

— Дратує мене цей лорд Брадберн,— тихо мовив Роран.— Давненько він уже на своїй посаді. Мабуть, пора йому складати повноваження. Що скажеш, Аріє?

— Я теж так гадаю,— відповіла ельфійка.

— Тоді давайте знайдемо старого блазня, і я почастую його кількома ударами молота, щоб увічнити пам’ять тих, кого ми сьогодні втратили.

— Кілька хвилин тому він був у головній малі,— озвавсь Ерагон,— але навряд чи він ще її досі на нас там чекає.

— Ну так знайдемо його,— відповів Роран і зробив крок уперед.

Ерагон загасив магічне світло й поспішив за своїм кузеном, тримаючи Брізінгр напоготові. Арія й Блодхгарм були поруч, так близько, наскільки це дозволяли звивисті коридори.

Невдовзі войовнича четвірка опинилася в порожній кімнаті, а звідти потрапила до головної пали. Та теж була порожня — про воїнів і лорда нагадував тільки шолом, що самотньо валявся на підлозі.

Ерагон і Роран бігцем оминули мармуровий поміст. Щоб кузен не залишався позаду, Ерагон не давав волі своїм прудким ногам. Вибивши якісь двері, вони кинулися сходами вгору.

На кожному сходовому майданчику доводилося робити невелику зупинку — Блодхгарм зосереджувався й пробував відчути присутність лорда Брадберна та його почту. Ось і третій поверх. Раптом Ерагон почув тупіт ніг, і вже за мить темний коридор наїжачився добрим десятком списів. Один із них зачепив Роранову щоку, а інший — стегно. Роран заревів, як поранений ведмідь, і, прикрившись щитом, спробував пробитися на наступний поверх. Вороги й собі закричали — чи то від люті, чи то від страху.

Вистрибнувши з-за Роранової спини, Ерагон перекинув Брізінгр у ліву руку, а правою вхопився за ратище ворожого списа. Він висмикнув його в спантеличеного воїна й метнув у арку. Звідти долинув відчайдушний зойк. Ворожі лави поріділи. Роран тим часом наліг на солдатів щитом і відтіснив їх назад. Та тільки-но йому вдалося пробитися вище, як дванадцятеро воїнів Імперії перегрупувались і зручно стали на сходовому майданчику. Вони розташувалися так, аби ніщо не заважало орудувати зброєю.

Утім на Рорана це не справило жодного враження, бо він, не вагаючись, кинувся на найближчого ворога й так угатив його по шолому, що той задзвенів, ніби бляшанка.

Ерагон і собі пішов в атаку, зваливши з ніг одразу двох солдатів. Щойно бідолахи опинилися на землі, як по їхніх горлянках черкнуло гостре лезо Брізінгра. Та вже за мить юнакові довелося рятуватися від сокири, пущеної йому прямісінько в лоб. Блискавично ухилившись, він кинув одного ворожого солдата через балюстраду й стрибнув на двох інших, які намагалися дістати його піками.