Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 156

І в цю мить Торнак блискавично, неначе кіт, якому наступили на хвіст, обернувся назад, уп’явшись зубами у велетенську шию Шруйкана. Чорний дракон оглушливо рявкнув від болю. Він піднявся й рушив назад, трусячи головою, щоб скинути із себе Торнака. Підлога затремтіла під вагою двох драконів. Дітлахи, що так і сиділи на сходах помосту, скрикнули, затуляючи вуха руками.

Ерагон бачив, як Арія, Елва й Сапфіра нарешті зрушили з місця — їх більше не стримували чари Галбаторікса. Арія, стискаючи в руці Дотдаерт, кинулась до трону, Сапфіра — туди, де Торнак учепився в Шруйкана, а Елва піднесла руку до рота й почала щось говорити ніби сама до себе. Але що вона там казала, Ерагон почути не міг, бо поруч оглушливо боролись дракони, бризкаючи навсібіч величезними краплями крові.

Нарешті Вершник підвівся. Долаючи біль, він рушив услід за Арією до трону.

Але все це тривало лиш мить. Галбаторікс сказав якесь слово прадавньою мовою, додав: «Летта!» — і невидимі пута знов обплели руки та ноги Вершника. У кімнаті запанувала мертва тиша, бо король обплутав своїми чарами всіх, навіть Шруйкана.

Лють і розпач закипіли в душі Ерагона. Справді-бо, вони були вже так близько до того, щоб вразити короля, аж раптом — оці всесильні чари!

— Взяти його! — скрикнув Вершник і подумки, і вголос.

Тепер він уже не боявся за долю тих двох нещасних малюків. Так чи інакше, напад на Галбаторікса та Шруйкана вже відбувся, і король міг убити дітей незалежно від того, триватиме він чи ні.

Не вагаючись ні миті, Ерагон разом із Сапфірою, Арією й Елдунарі, які вони взяли із собою, щосили вдарив по свідомості короля, виливаючи в один-єдиний пекучий промінь увесь свій гнів, ненависть і біль.

На частку секунди свідомість Галбаторікса зринула перед ним: страшний, укритий похмурими тінями простір, охоплений тріскучим морозом і палючою спекою, розділений залізними стінами, важкими й непохитними, що розбивали його на частини. Та вже наступної миті підкорені королем дракони, несамовиті й убиті горем, атакували свідомість Вершника й змусили його відступити назад, аби не бути розтерзаним на шматки.

Ерагон чув, як услід за ним почала щось говорити Елва. Та вона не встигла вимовити й звука, як Галбаторікс сказав: «Тейна!» — і дівчинка одразу ж замовкла.

— Я зірвав з нього магічний захист! — вигукнув Мертаг.— Він...

Мертаг замовк, а за секунду Ерагон побачиві як той падає мов підкошений на підлогу. Його шолом вдарився об каміння з різким стуком. Що б не казав Галбаторікс, він робив це так швидко й тихо, що Ерагон нічого не міг збагнути.

— У мене багато чарів,— нарешті мовив Галбаторікс голосно, і його обличчя, схоже на хижого птаха, потемніло від люті.— Ви не можете, завдати мені шкоди!

Він звівся зі свого трону й широкими кроками рушив по сходах до Ерагона. Плащ короля ритмічно гойдався, рука лежала на білому смертоносному мечі.

За ті короткі миттєвості, поки Галбаторікс ішов до нього, Ерагон спробував піймати розум бодай одного дракона, який атакував його свідомість, та їх було так багато, що Вершникові довелось напружити всі сили, щоб відігнати орду Елдунарі, перш ніж ті поневолять його думки.

Галбаторікс зупинився за крок від Ерагона. Він пильно глянув на нього. На скронях короля проступили вени, а м’язи важкої щелепи напружились.

— Ти хочеш виступити проти мене, хлопче? — спитав він, ледь не бризкаючи слиною від люті.— Гадаєш, що ти мені рівня? Що зможеш скинути мене й сісти на мій трон?

Жили на шиї в Галбаторікса напнулись, наче товста мотузка. Він різко смикнув за край свого плаща.

— Я вирізав цей плащ і ці рукавиці з крил самого Бельгабада.

Король підняв Врангр і підніс його гостре лезо до очей Ерагона.

— Я вирвав цей меч з руки Враеля і зняв цю корону з голови того бідолахи, який носив її до мене. І ти ще думаєш подолати мене? Мене! Ти прийшов у мій замок, ти повбивав моїх людей і ти поводишся так, наче кращий за мене. Наче ти шляхетніший, доброчесніший...

Галбаторікс ударив Вершника по щоці головкою ефеса меча, розідравши шкіру. У голові в Ерагона загуло, а перед очима закружляло, пульсуючи, ціле сузір’я червоних цяток.

— Треба дати тобі урок скромності, хлопче,— уже не так роздратовано сказав Галбаторікс. Він підійшов до Ерагона так близько, що його блискучі очі опинились за кілька дюймів від очей Вершника. А потім ударив його в другу щоку. Якусь мить Ерагон не міг бачити нічого, крім безмежної темряви, усіяної спалахами світла.

— Мені буде до вподоби мати тебе серед своїх підданих,— знову озвався король і зовсім тихо додав: — Гангра.

Натиск Елдунарі, які атакували розум Ерагона, кудись зник. Тепер Вершник міг вільно думати. Аж раптом лезо думки, заточене до безконечно малої точки, пройняло свідомість Ерагона й занурилось у глибини його єства. Потім воно повернулось і, наче колючка нетреби в м’якому, як фетр, листі, розпанахало його свідомість, намагаючись знищити волю, індивідуальність, зрештою, сам розум.

Цей напад був несхожий на жоден із тих, з якими досі мав справу Вершник. Ерагон спробував бодай ухилитись від нього і в пошуках захисту зосередився на однійєдиній думці: помста. Він відчував і емоції Галбаторікса: тут панувала лють, а водночас якась неймовірна радість від можливості змусити Ерагона страждати й бачити, як він корчиться від болю. Вершник зрозумів, що Галбаторікс так вправно ламав свідомість своїх ворогів, мабуть, іще й тому, що це давало йому насолоду.

Лезо проникало все глибше й глибше в самісіньке єство Ерагона, і він скрикнув, намагаючись хоч якось захиститися. Галбаторікс криво посміхнувсь. Його зуби були сліпучо-білі, наче порцеляна.

Та одним лиш захистом у битві не переможеш. І Ерагон, незважаючи на пекучий біль, змусив себе атакувати Галбаторікса у відповідь. Він пірнув у свідомість короля й міцно вхопив його гострі, ніби криця меча, думки. Вершник хотів пришпилити їх на місці, так, щоб король не міг ані ворухнутись, ані думати без його дозволу.

Дивно, але Галбаторікс навіть не пробував захищатись. Його крива посмішка стала трохи ширша, і він іще більше повернув лезо у свідомості Ерагона. Вершникові здалося, ніби всередині нього стрімко росте й без того великий кущ колючої шипшини. Він знову скрикнув, та цей крик завмер у хватці закляття Галбаторікса.

— Здавайся,— тихо сказав король і схопив Ерагона за підборіддя своїми залізними пальцями.— Здавайся.

Лезо всередині повернулось іще раз, і Вершник іще раз відчайдушно закричав.

Думки короля, мов велетенські щупальці, обхопили свідомість Ерагона, залишаючи йому все меншу й меншу часточку розуму. Вони стискали його аж доти, доки на волі зосталась усього лиш маленька яскрава цятка, над якою нависала зловісна тінь Галбаторікса.

— Здавайся,— прошепотів король майже лагідно.— Тобі нікуди йти, ніде сховатись... Це життя скінчилось для тебе, Ерагоне, Вбивце Тіні. Але на тебе чекає нове життя. Здавайся, і я прощу тобі все.

Сльози затуманили погляд Вершника. Він програв.

Це було куди болючіше за будь-які отримані в бою рани. Скільки років борні — і все дарма! Сапфіра, Елва, Арія, Елдунарі — ніхто не міг здолати Галбаторікса. Він був надто сильний, надто розумний. І Герроу, і Бром, і Оромис — усі вони загинули марно, як і багато воїнів різних рас, які поклали життя на вівтар боротьби з Імперією.

Сльози потекли з очей Ерагона.

— Здавайся,— голос короля звучав уже владно, а його хватка стала сильніша...

Це було вкрай несправедливо. Несправедливо те, що так багато людей страждало й помирало, переслідуючи недосяжну мету. Несправедливо те, що Галбаторікс самодин завдав так багато горя. Несправедливо те, що він уникне кари за всі свої злочини. «Чому?» — спитав сам себе Ерагон.

— Здавайся! — розум Галбаторікса напав на Ерагона з новою силою. Було таке відчуття, ніби уламки криги й язики полум’я оточують його з усіх боків.

Ерагон голосно скрикнув й у відчаї потягнувся до Сапфіри та Елдунарі. І попри те, що вони були в кільці підвладних Галбаторіксу несамовитих драконів, він таки взяв у них трохи енергії, щоб створити закляття.