Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 155

Але чому так завзято б’ється Мертаг? Навіщо він це робить? Ерагон раптом згадав, як колись Глаедр говорив йому: «Ти повинен навчитися бачити те, на що дивишся». А потім додав: «Шлях воїна — це шлях знання»...

Ерагон глянув на Мертага, неначе бачив його вперше.

Він глянув на нього так пильно, як досі дивився хіба що на Арію під час тренувальних боїв, і так само уважно, як вдивлявся в самого себе під час тієї довгої-довгої ночі самопізнання на Вройнгарді. Він прагнув збагнути приховану мову тіла Мертага.

Ось він стоїть перед ним, стискаючи меч. Його обличчя виказує те, що Мертаг змучений і виснажений. Плечі трохи похилені — значить у глибині душі зачаїлася лють, а може, й страх. А ще жорстокість. Ясна річ, вона не нова для нього, але вперше звернена саме на Ерагона. Вершник спробував порівняти це з тим, що він знав про Мертага колишнього, з його дружбою, вірністю, з його невдоволенням владою Галбаторікса...

На все це пішло лише кілька секунд. Важке дихання, пара доволі незграбних ударів, іще одна невелика рана на лікті — і Ерагон зрозумів правду. Тепер вона здавалася такою очевидною! Так, звісно! У житті Мертага мало бути щось таке, що залежало від цього двобою. І воно важило так багато, що Мертаг неодмінно повинен був перемогти, чого б це йому не коштувало... Навіть якби для цього йому довелось убити свого брата по матері. І що б воно не було, це означало, що Мертаг ніколи не здасться. Він буде битися до останнього подиху, немовби загнаний у глухий кут звір. Це означало, що Ерагонові ніколи не вдасться перемогти його в чесному бою, а перемогти треба було, бо цей двобій і для нього важив дуже й дуже багато. Хоч, зрештою, він був для Вершника всього лиш зручним способом відвернути увагу короля, і його не обходило, хто виграє, а хто програє. Головне — щоб після цього він міг стати віч-на-віч з Галбаторіксом. А от для Мертага перемога була понад усе. І з власного досвіду Ерагон добре знав, що за таких обставин здолати суперника за допомогою самої лиш сили страшенно важко, якщо взагалі можливо.

Як же зупинити того, хто має намір іти до кінця, незважаючи на жодні перешкоди? Ерагон вирішив це питання домежно просто: єдиний спосіб перемогти Мертага — дати йому те, чого він так гаряче прагне. Треба визнати свою поразку. Ні-ні, у жодному разі не повну. Він не може дозволити Мертагові виконати наказ Галбаторікса. Треба віддати йому перемогу, щоб потім узяти своє з лишком.

Сапфіра мовчки слухала думки свого Вершника. І що довше вона їх слухала, то все владніше біль і тривога огортали її душу.

«Ні, Ерагоне,— нарешті сказала вона.— Повинен бути якийсь інший шлях...»

«Скажи мені, який,— попросив Вершник.— Я не бачу його».

Сапфіра рикнула, і Торнак, мов луна, рикнув їй у відповідь.

«Роби все мудро»,— тільки й сказала Арія. Ерагон зрозумів, що вона мала на думці. Тим часом Мертаг пішов в атаку. їхні мечі схрестилися, дзенькнувши. А потім суперники зробили крок назад і завмерли на мить, набираючись сили. Коли ж вони знов рушили один на одного, Ерагон немовби через втому чи неуважність відвів убік руку з мечем. Цей рух був ледь-ледь помітний, та Вершник добре знав, що Мертаг не втратить свій шанс.

Ерагон нічого не відчував. Біль від ран кудись зник. Його свідомість була схожа на глибокий ставок у безвітряний день — рівне, непорушне дзеркало, в якому завмерли тіні речей. Те, що він бачив, не викликало в нього жодних думок. Та в них і не було потреби. Вершник знав усе, що мав знати, і зайві думки тільки заважали б йому. Як він і передбачав, Мертаг кинувсь до нього, цілячи мечем у живіт.

Ось вона — жадана мить. Ерагон повернувся. Він зробив це не швидко й не повільно, а саме так, як вимагала ситуація. Цей рух був такий природний, наче Ерагон і не міг діяти інакше.

Зарок уп’явся йому в м’язи з правого боку, прямісінько під грудною кліткою. Це було, мов удар молота. Гостра сталь ковзнула крізь зламані ланки кольчуги й пронизала тіло. Ерагонові перехопило подих: чи то від холоду металу, чи то від самого болю — він не знав.

Мертаг вражено завмер.

Та перш ніж він прийшов до тями, Ерагон розмахнувся й щосили ввігнав йому меч у живіт. Ця рана була смертельна.

Обличчя Мертага витягнулось. Він відкрив рот, наче хотів щось сказати, але мовчки впав на коліна, усе ще стискаючи Зарок.

Десь збоку рикнув Торнак.

Ерагон вийняв Брізінгр і відступив на крок назад. Гримаса болю спотворила йому обличчя, коли Зарок так само ковзнув з його тіла.

Якусь мить Мертаг іще стояв. Потім він випустив з рук Зарок — меч зі стуком упав на підлогу. А вслід за цим його власник ухопився за живіт руками, став на коліна, зігнувся й притисся головою до кам’яної підлоги.

Ерагон мовчки дивився. Очі йому заливала гаряча кров...

— Наіна! — спокійно мовив зі свого трону Галбаторікс. Десятки ліхтарів по всій залі ожили, знов освітивши колони й різьблені орнаменти на стінах, а також кам’яну брилу, біля якої стояла прикута Насуада.

Хитаючись, Ерагон підійшов до Мертага й став навколішки.

— Ну що ж,— сказав король, і його гучний голос розійшовся луною по всій залі,— переміг Ерагон.

Мертаг глянув угору на брата. Його вкрите потом чоло зморщилось від болю.

— Ти просто не міг дозволити мені перемогти, чи не так? — прошепотів він.— Ти не можеш перемогти Галбаторікса, та тобі треба було довести, що ти кращий за мене...

Мертаг здригнувся. Ерагон поклав йому руку на плече:

— Чому? — тільки й спитав він, знаючи, що Мертаг розуміє його без зайвих слів.

У відповідь почувся ледь чутний шепіт:

— Тому що... я хотів... здобути його прихильність, щоб врятувати її...

На очі Мертага набігли сльози, і він відвів погляд.

Тепер Ерагон починав розуміти, що його припущення справджується. У душу йому закралась тривога.

Минуло ще трохи часу. Ерагон помітив, що Галбаторікс дивиться на них з великою цікавістю.

— Ти обдурив мене,— сказав Мертаг після мовчанки.

— Це був єдиний спосіб. Мертаг глянув на Ерагона:

— Ось... Цим я завжди відрізнявся від тебе. Ти був готовий пожертвувати собою. Я — ні...

— Але тепер ти теж готовий.

— Я вже не той, ким був раніше. Тепер у мене є Торнак і...— Мертаг замовк на півслові. Його плечі піднялися й опустились, ледь здригнувшись.— Я більше не б’юсь за самого себе... Це багато чого змінює,— він вдихнув і знову здригнувся.— Раніше я думав, що ти дурень, коли так ризикуєш життям... Тепер я розумію. Я розумію... чому. Я розумію...— його очі стали великівеликі, а з обличчя зникла гримаса болю. Здавалося, що він забув про біль, що його осяває чисте внутрішнє світло.— Я розумію... ми розуміємо,— прошепотів Мертаг.

Торнак якось дивно рикнув — жалібно й загрозливо водночас. Тим часом Галбаторікс засовався на своєму троні, так, наче йому було незручно сидіти.

— Досить цих розмов,— різким голосом сказав він.— Двобій закінчено. Ерагон переміг. Тепер нашим гостям саме час схилити переді мною коліна й присягнути на вірність... Підійдіть ближче... ви обидва... Я зцілю ваші рани, а потім продовжимо.

Ерагон почав підводитись, та Мертаг схопив його за руку.

— Хутко! — мало не крикнув Галбаторікс, і його важкі брови зійшлися на переніссі.— Інакше будете страждати від ран, аж доки ми не закінчимо.

— Приготуйся,— одними губами мовив Мертаг до Ерагона.

Вершник не знав, що йому робити. Але він кивнув і попередив Арію, Сапфіру та Елдунарі.

Мертаг відштовхнув Ерагона вбік і звівся на коліна, усе ще затискаючи руками рану на животі. Він глянув на Галбаторікса. І раптом викрикнув слово.

Галбаторікс підскочив, підняв руку, ніби хотів прикритися. А Мертаг продовжував вигукувати слова прадавньою мовою. Він робив це так швидко, що Ерагон навіть не міг зрозуміти мету закляття.

Повітря навколо Галбаторікса почало спалахувати червоними язиками. За мить усе тіло короля взялося полум’ям. Воно зашелестіло так, неначе спекотної літньої днини вітер почав гратись гілками вічнозеленого лісу. Потім щось тонко й пронизливо скрикнуло — дванадцять світляних куль зринули над головою Галбаторікса, відлетіли від нього й зникли, нечутно пройшовши крізь стіни кімнати. Вони були схожі на духів...