Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 44

— І всі скидаються на морських корів, — скривилася Магда, оглядаючи свої бездоганні ноги. — Послухай досвідчену любительку фітнесу, Ягодо. Я вважаю, що опасисті лінюхи все одно залишаться на канапі. Для них завжди буде запізно чи зарано, задалеко чи зависоко, вода захолодна, а тренер зашвидкий. Краще сконцентруватися на тих, хто хоче тренуватись. І запропонувати їм щось і справді класне. Наприклад, латиноамериканські танці в якомусь модному клубі неподалік Ринку.

— А я воліла б йогу, — озвалася Пачуля. — Мало того, що вона омолоджує тіло, так іще й очищує думки. І відпружує.

— Те саме дає кінний спорт, — утрутилась я.

— Ну звісно, — гаряче підтримала мене Агата. — Коні тепер дуже модні. Особливо гуцульські.

— Я їздила на польських кониках, — зізналась я.

— І які вони? — допитувалась Агата, виявляючи незвичне зацікавлення.

«Надто розумні для тебе», — подумала я — як завжди, тільки подумала.

— Я читала, що вони самостійні, вперті і досить складні за характером, — пояснила за мене Магда. — А ти, здається, волієш щось простіше у вжитку.

— Ні, чому ж. Я дуже ціную контакт із конем. Колись була на трьох заняттях і мене захопили можливості звичайного батога чи кийка.

— Я бачила коней, на яких випробовували ті чудові можливості. І то впродовж кількох років, — втрутилась я. — Тепер тварина на саму лише думку про батіг вигризає собі з тулуба півкіло шерсті.

— Коні не думають, Ягодо, — поінформувала мене Агата, обдаровуючи лагідною усмішкою.

— Не думають і не відчувають, вони примітивніші, ніж «альфа-ромео» твого Віктора, — кинула я, анітрохи не вдаючи симпатію. Нарешті! — Дивовижна візія світу для особи, котра вихваляється своїм інтелектом. І не тільки емоційним.

Вона перестала всміхатися.

— Ти бачила результати моїх тестів.

— Бачила. Я от тільки думаю, чи здобула б ти максимальне число балів у тесті, який ми застосовували на «швидкій».

— І що це за тест?

— Нічого модного чи рекомендованого в рубриках для снобів. Може, тому ми так його любимо. А називаємо його просто: тест на Велику Вибагливу Свиню.

Отож кабінетна війна, як це називає Магда. А я ж бо пацифістка. Не терплю ворожих поглядів, іронічних посмішок, горнятка, яке з натиском ставлять тобі на стіл, притихшених розмов, у яких лунає слово «вона», і холодне «брий» на привітання. Не терплю і сама не знаю, як це все перенесу. А на додачу я не маю ідей щодо фітнесу для польського ідеаліста. Може, я повинна піти до психолога?

Двадцяте

— Агата вже пішла, — повідомила мені Магда. Вона завітала від самого ранку, ніби протестувати новий фільтр для води, а насправді принести вісті з поля битви. — Вона записалася до доктора Морквини. Схоже, цей добродій робить фурор. Він приймає в тилу Великого Жертя.

— Знаю. Він працював до мене на «швидкій». Здається, був чудовим терапевтом.

— Він і далі ним є. Але як він вичавлює пацієнтів! Це просто шок! Ніяких кушеток, тільки білий ковпак на голову, макітра в руки й до роботи. Натираєш, січеш, ліпиш, розповідаючи про свої дитячі кривди, а Морквина, замість того щоб аналізувати, засипає тебе зауваженнями штибу «більше начинки», «менше солі», «швидше», «не так криво».

— І допомагає?

— Здається, так. У кожному разі Марек був у захваті. Бо мало того, що він спік перший у житті маківник, так іще й позбувся комплексу фірмового нарциса.

— Напевно, люди полюбляють, коли їх гноблять.

— Мало сказати люблять, Ягодо. Тепер така мода. Хтось тебе принижує, змішує з болотом, а ти віддаєш йому купу бабок і ще й тішишся з того.

— Я згоден. Наприклад, наш Акула славиться як найкращий спеціаліст на «швидкій», а чому? Бо він неприємний, як укус мухи, — зауважив Болек. — А з тими тренуваннями зроби так. Вибери перше-ліпше і знайди вишукане обгрунтування. Кілька табличок, гарненьких діаграм і результатів досліджень, найкраще в стилі американських науковців, які знають усе ні про що. Такі кадри, як ваш Смайл, обожнюють такі забави.

Болек прийшов до мене годину тому. Подав лапу, глянув просто у вічі, і все стало на свої місця.

— Принаймні ти єдиний не вважаєш, що я скоїла ідіотську помилку.

— Часом людина мусить утекти, Ягодо, щоб здалеку побачити, що вона втратила. А до речі… — Він пошпортався у своєму витертому рюкзачку й витяг трохи пожмакане запрошення. — На Юзекове весілля. Рисек мав дати його тобі ще тиждень тому, але все так закрутилося, що він не встиг. Ну і попросив мене. Ти прийдеш?

Я не відповідала, вдаючи, що розпечатування конверта поглинає мене до останку. Всміхнулася, побачивши на запрошенні фотографію мустанга, впійманого на ласо дорідною білявкою, зодягненою винятково в капелюх, чоботи до колін і замшеве бікіні.

— Класна фотка.

— Юзекова мати через це запрошення мусить тепер ходити до служби на сьому ранку, бо на інші соромиться. Ще й ховається в бічній наві, а колись сідала тут-таки біля вівтаря. Боїться, начеб не знала, що людиська мають коротшу пам’ять, ніж Юльчина бабуся.

— До речі, як там Юлька та Мацек?

— Закохані. Не одне в одного, — поквапливо спростував він, побачивши мою міну. — Юлька зустріла когось, кого знала ще з училища. Наразі це велика таємниця, поки в них там щось з’ясується.

— А Мацек?

— Нарешті зборов себе і подзвонив. Я набрав йому номер. Ядзя стояла у дверях, аби він не чкурнув, а Юлька тримала за ліву руку, бо в правій він стискав слухавку.

— І що?

— Він гостро почав, мовляв, тепер уже, мабуть, запізно і що він телефонує тільки від імені згорьованого Шкатули.

— Привіт, Івонно. Я знаю, що вже запізно і ти, мабуть, уже втішилася з якимсь огирем, котрого я охоче забив би, якби тільки побачив. Стовк би на квасне яблуко і розпоров би, як старі джинси, або…

— Цікаві фантазії, — перебила його Івонна. — Але ти, певно, дзвониш не для того, щоб ними поділитися?

— Ну, справді. Не для того, — визнав він тремтячим голосом. — Я саме вирішив подзвонити… е-е-е-е… подзвонити, бо… ну, бо хлопці тужать. Особливо Шкатула. А окрім того, я хотів запросити тебе на Юзекове весілля.

— Якщо ти вважаєш, що я втішилася з якимсь новим огирем, ти дурний через три «у».

— А ти мудра через п’ять «у». І саме за це я страшенно тебе кохаю, — випалив Мацек, червоний від сорому.

— Ну! Нарешті я дочекалася, шкода тільки, що це тривало майже чотири тижні.

— Він обіцяв, що не змусить її більше чекати. І тепер ми маємо ідилію, як у мексиканському серіалі. А що у тебе?

— Я більше не запалюю світло вночі. І навіть не вмикаю радіо, — похвалилась я. — А поза тим великий завал. На роботі і поза нею.

— Але ти мусила повернутись, аби це зрозуміти. Еге ж?

— І ще з кількох інших причин.

— Бідолашний Рисек. Але така вже доля несміливих чоловіків.

— Не кажи мені, що Рисек несміливий, — пирхнула я.

— Ще й який! Інакше ти від самого початку знала б, як сильно йому подобаєшся.

— І чого він боявся?

— Хоча б того, Ягодо, що він на цілих вісім років від тебе старший.

— Ну, прошу дуже. А мої друзі з ФІРМИ твердили, що старші чоловіки мають набагато ширший вибір. Тому пересічний сорокарічний добродій може сміливо знімати двадцятирічних німфеток. А його ровесниця? Ну що ж, нехай спробує пошукати в притулку для літніх людей. А найліпше, якщо вона поступиться дорогою молодим, зникаючи на дні валізи, де спокійно зогниє собі серед старих хутер і нафталінових кульок.

— Що ти, Ягодо. — Болек докірливо всміхнувся. — Ми, чоловіки, теж переймаємося віком. А вже Рисек удвічі панікує, особливо відколи закохався. Намагається схуднути, а тиждень тому позичив у Маріольки пасок для тренування м’язів живота.

— І що?

— Ввімкнув собі програму карате, найвищу потужність. Ним так жбурнуло об підлогу, що мало не розчавив Андульку, котра саме пробігала мимо. Принагідно порозбивав собі коліна і скалічив лікоть.