Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 43

Сімнадцяте

Я знову вдома. Для початку впевнимося, чи все на своїх місцях.

Так. Майже все, бо щілина на стелі виросла на кілька чергових сантиметрів. На щастя, все інше без змін, а кактус живий, нехай і смертельно ображений через брак води й контактів із власницею. Треба братися до порядкування, провітрювання, чищення полиць, укритих сірою краківською курявою. Що більше руху, то менше дурних думок. Хоча думки про Рисека з’явилися самі, нав’язливі, наче вуличний реалізатор касет із «попсою». Стільки думок і стільки питань, на які я ніколи не одержу відповіді. Як це можливо, щоб Рисек вирізнив мене серед сорока ідентичних дівчисьок, покритих макіяжем у стилі Боя Джорджа? І чому він не сказав мені про це раніше? Тільки що він мав сказати? Що пам’ятає з табору молодого, форкаючого з переляку їжака зі склеєними дешевою тушшю віями?

Цікаво. Я маю стільки знімків різних місцевостей, предметів і чужих мені людей, а не маю жодної фотки Рисека. Власне! Знімки! Може, за ними мені і вдасться забути про останні тижні. Тільки від котрої коробки почати? Може, від тієї, в якій уже давно придалося б навести ґрунтовний порядок? Перша згори, з червоним написом «Бартек Зигзаг».

Усередині я знайшла три великих стоси давніх і свіжіших фоток. У стосі ліворуч ми з Бартеком на тлі Краєвидів, Які Неодмінно Треба Побачити. Ми, лещата і сніг, схожий на кокаїн, у мальовничому Ісхолі. Ми в портовій кнайпі в Колонія Сан Джорді на Майорці. Слухаємо Моцарта на одній із віденських вуличок, п’ємо шампанське на Маврикії, цмулимо мараскіно в Шібеніку, відпружуємося в клубі «Під Ящірками» й шукаємо дерев на вулиці Святої Анни в Кракові. Знімки, як із путівників, тільки що не такі чіткі. У стосі праворуч фотографії з вечірок, новорічних забав і танцюльок у ФІРМІ, в товаристві людей, котрих я ніколи раніше чи пізніше не зустрічала. Середній стос містив фотки Бартекових подарунків. Знімки ведмедиків і м’яких іграшок, книжок, альбомів, браслетів, перснів і кулонів, а також розмаїтих букетів, які я одержувала на іменини, дні народження, 8 Березня чи День святого Валентина.

Усього чотириста тридцять вісім відбитків. На стількох кольорових картинках залишилось увічненим усе наше спільне життя. Я взяла до рук першу з краю фотку. Величезний букет блідо-жовтих троянд, оповитий широкою стрічкою й огорнутий целофаном. Він коштував стільки ж, що й три Болекових халати. А тепер? Лякає восковою блідістю бруньок і штучною зеленню галузок аспарагуса. Застиглий, жалюгідний і просто мертвий, як порожній фантик від давно з’їденої шоколадки. До смітника це все. Я роздерла знімок навпіл. А потім наступний і наступний. Подерла всі, крім одного маленького неякісного кадру. Змучений Бартек із червоним від алергійного нежитю носом скніє над звітом для ФІРМИ о п’ятій ранку. Якусь згадку я повинна мати, щоб знати, за чим шкодувати. Або не шкодувати.

Вісімнадцяте

— Тепер тут буде твоя кімната. — Магда показала мені приміщення навпроти Бартекового кабінету.

— Я воліла б сидіти з вами.

— Та ти що, Ягодо. У нас нудно й тісно, як у старому кінотеатрі.

— Але звично. А тут усе чуже.

— Ну так, звично. Пачулю перевели на другий поверх.

— Чому?

— Бо Боббі Смайл вирішив зарахувати Пачулю з її ароматичними паличками до курців. А нова касирка, яка прийшла замість неї, просто жахлива. Поставила в себе на столі гидку ярмаркову свинку-скарбничку і наказує нам кидати туди гроші за кожну провину.

— Вам?

— Ну, головним чином, мені. Ввімкнула радіо — кинь два злоті. Кортить побалакати про роман принца Чарльза чи про знижки в пасажі — п’ять злотих. Намагаюся змити лак із нігтів — знову п’ять. Не помила горнятко з-під кави — теж штраф.

— А якщо ти не маєш дрібних?

— Тоді тобі, дівчино, вмикають лічильник. Потім усе підсумовують. Жах, — зітхнула вона. — Ще трохи, Ягодо, і я буду змушена взяти кредит на всі ці відсотки. Так що тобі немає за чим шкодувати. Зрештою, я буду тебе провідувати.

— Провідуй.

— Протестуємо цей новий експрес для кави і принагідно побалакаємо про останні розпродажі в «Плаза». О, здається, в тебе гість. Ти чула стукіт?

Хтось застукав знову і, не чекаючи на моє «прошу», натиснув клямку. Агата.

— Привіт, привіт. І як тобі на новому місці? Мушу визнати, що ти пасуєш до цього кабінету, справді.

Це комплімент чи недоброзичливість?

— Я тішуся, що новий шеф оцінив твою компетентність, Ягодо. Страшенно тішусь.

— І заради цього ти прийшла? Щоби поділитися своєю величезною радістю? — холодно запитала я.

— І заради цього теж, але я хотіла тебе про щось попросити. Не знаю, чи ти пам’ятаєш один інцидент, який трохи віддалив нас із тобою наприкінці червня.

— Пам’ятаю, — відказала я, дивлячись просто в її блакитні очі.

— Ну саме. Я була б тобі вдячна, якби ти поставилася до цього як до дурного невинного жарту.

— Ти сказала, що подумаєш?! — гукнула в слухавку Аня. Я вже п’ятнадцять хвилин звітувала їй про те, що нового у ФІРМІ. — Замість того, щоб вигорнути все великою лопатою і жбурнути в лице?

— Я не змогла б.

— Але ти не маєш причин її боятися.

— Це не страх, Аню. Просто я не вмію копати когось, хто простягає руку на знак злагоди.

— Якої ще злагоди, дівчино! Ця клізма крутиться, щоб не втратити посаду, а ти плетеш щось про якесь перемир’я! Ще скажи мені, що ви хочете потоваришувати!

— Пролунали такі слова, але Магда захихотіла, і Агата змінила тему.

— Хоч одна мудра знайшлася, яка вміє показати, що про все це думає.

— Бо Магда вміє, а я ні.

Не знаю, що відчуваю, що думаю і навіть за ким і за чим журюся. Суцільний хаос. Розсипані пазли, а я навіть не знаю, чи маю охоту й сили щось там складати.

Дев’ятнадцяте

Сьогодні я розмовляла з босом. Він викликав мене до себе зразу після ранкової наради.

— Бабі Смайл, — потиснув він мою долоню, розчавлюючи на кашу суглоби пальців. — Тільки не намагайся говорити інгліш, Джагодо. Я ненавиджу, коли хтось калічити мій рідна мова.

— Не буду, — пообіцяла я і перейшла до відповідної за таких обставин формули. — Я дуже тішуся, що повернулася на роботу. Що ви оцінили мій потенціал і що…

— Ніяких «ви», Джагодо, тільки Бабі, — обірвав він мене, акцентуючи слова, наче вуйко з діаспори. — Я теж радіти з тобою. Але тепер бути поважний і приступити до спеціальних завдань.

— Слухаю, — я стала струнко.

— Ви, поляки, є ідеаліст. А знаєш чому? Наша Кемпені купила вам вишукані абонементи фітнес. Басейн, сауна, аеробік. І що? — замовкнув він, чекаючи на відповідь. — І нічого, Джагодо. Майже ніхто не ходить. Чому, я питати?

— Тому що…

«Сьома ранку — це кепська пора для фітнесу», — хотіла сказати я, але Боббі вже мав пояснення:

— Бо ви є ідеаліст. Думаєте піти, коли стати друга Клавдія Шіфер. А так не буває. Треба пересилити себе, показати своє сало і займатися.

— Ага, — бовкнула я. Тільки чому він мені це каже? Я повинна ганяти людей на тренування, не зважаючи на те, що вони соромляться демонструвати розгодовані на чіпсах пуза й обвислі від ФІРМОВИХ фотелів стегна?

— Знаєш, чому ти тут?

— Не дуже.

— Бо саме ти, Джагодо, мати знайти мені фітнес, який вони полюблять.

Я невпевнено всміхнулась.

— Я спробую.

— Не спробую, Джагодо, але о’кей, Бабі. No problem! Бо я тобі довіряю і знаю, що ти вмієш шукати.

— О’кей, Бабі, — викинула я із себе, як автомат. — На коли?

— Це вже краще. А на коли? Найпізніше в понеділок уранці звіт лежить на мій столі. О’кей? — усміхнувся він, витягаючи великий палець, наче автостопник.

— О’кей, Бабі. No problem! — повторила я його жест і, легша на три літри поту, покинула кабінет.

Сидимо в барі на долі, вигадуючи за варениками ідеальний фітнес-курс для працівників ФІРМИ.

— Кажу вам, тільки дайвінг, — наполягала Госька. — Мало того, що він модний, так іще й знімає стрес, бо пінка ховає всі складки на тілі.