Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 25

— Ну то я й не дивуюся, що ти маєш фобію до ванни.

— Дійшло до того, що я беру лише душ, — скаржився Рисек, нервово відкорковуючи бляшанку кільок у томатному соусі. — І то о якійсь дикій годині: перша ночі, четверта ранку.

— Не завадило б над цим попрацювати. — «Ого! В мені вже ввімкнулася кнопка „Психологічна допомога“».

— І попрацюємо, Ягідко, обіцяю тобі, але тільки під час відпустки, коли я переживу госпіталізацію Зефірина. Тоді я віддам тобі своє нутро і всю решту, щоб ти досхочу в ньому копирсалася. А наразі ти вислуховувала б пацієнтів із поліклініки та лікарні. Люди страшенно цього потребують. А ти, здається, полюбляєш слухати звіряння.

— Справді, от тільки…

— Болек казав, що ти просиджуєш у них кілька годин на день.

— О Боже, тоді я більше не буду.

— Не треба робити такі налякані очі, Ягодо. Це був комплімент. Ком-плі-мент. Болек хвалився, що ти забездурно сидиш і всіх вислуховуєш замість таляпати ногами в Зеленці. Тож я подумав, що ти могла б робити це за гроші.

— Я й сама не знаю, — відповіла я, нервово гризучи олівець. — Ви маєте такі заборгованості…

— Як і вісімдесят відсотків лікарень у цій державі. Однією ставкою менше чи більше нічого не змінить. Поза тим, Ягодо, частину грошей я докладав би тобі зі своєї зарплати, як колись Морквині.

— Але чому?! — вразилась я.

— Бо я знаю, що воно того варте, — він швидко глипнув на мене. І зразу переключився на відкорковану бляшанку. — Я можу піти на такий ризик.

Проблема в тому, чи можу це я. Сама думка про те, що я отримую щось від незнайомої людини, пробуджує в мені рефлекс утечі на інший континент.

— Принаймні пообіцяй мені, що спробуєш. Один місяць, Ягодо, добре? Ну то я страшенно тішуся, що ми домовилися. — Він подав мені руку, а я почула себе так, як багато років тому, коли одержала незаслужену «п’ятірку».

Увійти до аудиторії, всміхнутися, витягти білет. Короткі роздуми. Після чотирьох речень я виявила, що екзаменатор вписує мені до заліковки «п’ятірку». З переляку почала затинатися.

— Не варто так переживати, пані Ягодо. Адже я бачу, що ви знаєте, а мене вже нудить на самий звук прізвища Юнг. — Він закрив заліковку. — Ну то бажаю вам вдалої сесії і до побачення за рік, на виховній психології.

Я вийшла, сповнена почуття провини.

— Я не люблю нічого одержувати надурняк, — пояснила я Моніці.

— Ягодо, подивися на це інакше. За тиждень докори сумління розвіються, а «п’ятірка» в заліковці залишиться. Враховуються конкретні речі, а не емоції.

Відтоді минуло десять років. Хоч би скільки разів я розгортала заліковку й дивилася на оцінку з розвивальної психології, серце підступало мені до горла.

Друге

— Я мушу погодитися на цю роботу?

— Мусиш, — порадила мені Аня, ледь притомна від недосипання. — Ягодо, а ти не могла б вирішувати такі проблеми трохи пізніше? Наприклад, о сьомій ранку?

— Чому ти вважаєш, що я мушу? — не вгавала я.

— Бо ти любиш слухати. Бо інші тобі звіряються. Бо ти вмієш дотримуватися кілометрової дистанції, тобто не ризикуєш, що станеш жити чужими справами. Ну і тому, що ти, Ягодо, дуже любиш бути потрібною й корисною.

— Бути потрібним, — замислилася Малина, — це, мабуть, одна з найважливіших речей в житті людини. Саме тому мені спало на думку, що моя хандра великою мірою виникає тому, що я нікому не потрібна.

— Нікому? — здивувалась я.

— Ну так, Ягодо. Мама перейнята схилянням свого нареченого до шлюбу. Брат — це молодий кіт, і в розмовах із ним я завжди мушу зводити все до MTV або комп’ютерних ігор, інакше він нудиться і через п’ять секунд починає позіхати. В універі секретарок цікавить тільки те, чи маю я повне навантаження. Бо якщо ні, то мені негайно треба докинути кілька пар.

— Але науковий керівник напевно цікавиться твоїм поступом у роботі?

— Значно менше, ніж ворожбою моєї бабусі. Знаєш, як виглядає типовий семінар?

— Вітаю шановних колег аспірантів. Перепрошую за невеличке спізнення, але знову були пробки. Я мушу поміняти машину, бо мій «ламборджіні дияволо» кепсько дає раду на довгих дистанціях.

— Нічого страшного, пане професор, — згідливим хором відповідають колеги аспіранти. — А як там було на заняттях для ВІП-осіб?

— Чудово, чудово, — з усміхом відповідає керівник, поплескуючи гаманець, який розпирає кишеню піджака. — Наступного місяця проводжу чергове. Банкіри, самі жирні риби. Поважна справа. Я хотів був уже відмовитись…

— Але чому? — дивується група.

— Бо термін не найліпший, скоро сесія. Але потім подумав, що мушу-таки погодитись, у турботі про задовільний рівень освіти наших банківських кадрів.

— І слушно, пане професор.

— Є і кілька інших причин. — Він знову поплескав себе по кишені. — Поза тим, це прекрасна нагода, щоб дати шанс комусь із вас, любі колеги аспіранти. Саме так. Шанс провести за мене надзвичайно цікаві заняття з «Теорії маніпуляції малими групами». Кому ж довірити це надзвичайно відповідальне завдання? — Він окинув нас допитливим поглядом з-понад позолочених окулярів. — Може, аспірант Рисак? Гадаю, що можу вам довіряти, колего.

— Я постараюся… тобто… е-е-е-е… зроблю все, щоб гідно заступити… — белькоче аспірант Рисак, зворушений отриманою місією.

— І у вас усе вийде, не бійтеся, колего. Лише трохи віри в себе.

— А якісь матеріали, вказівки… е-е-е-е… якби ви, пане професор…

— Колего… — присаджує його науковий керівник і тут-таки переходить до наступної справи, обговорювання якої відбирає в нього наступні п’ятнадцять хвилин: організація занять. — Через два місяці ми припинимо наші заняття, бо я змушений виїхати в коротку відпустку. Сейшели…

— Часом треба й відпочити, пане професор.

— Треба, що ж поробиш. Людина — це не машина. Мусить віддихатися, побігати босоніж по піску. Послухати пошум моря. А щодо моря, то я одержав із деканату інформацію про те, що й ви, любі мої колеги, можете потурбуватися про свою кондицію. Від лютого можна купувати абонементи в басейн. Щоправда, «Корона» — це вам не Аквапарк, але якщо людина хоче, то може тренуватися скрізь, навіть у ванні.

— Ми купимо, пане професор.

— Я тішуся, що маю такий спортивний колектив. Тож, як я вже казав, через два місяці я виїжджаю. А до речі! Дуже важлива справа…

Уся група сконцентровує увагу й наставляє вуха.

— До вас, Малинко, товаришко аспірантко. Мені потрібна консультація вашої бабусі. Може бути телефонна.

— Ми узгоджуємо деталі зустрічі з моєю бабусею. Потім теревенимо про найновіші реклами «мобілок». Час збігає і йдеться про те, щоб якось відмучитися наступні сорок хвилин. Відбубнити й повернутися до мрій про Кариби. Тож ти й сама бачиш. Якщо керівник і потребує чогось, окрім чистого пляжу, — це лише оптимістичної ворожби моєї бабусі.

— А що з подругами?

— Я помітила в них прояви нудьги. Ніхто не любить слухати роками ті самі мелодії.

Я люблю.

— А хлопець? У тебе хтось є? — обережно запитала я.

— Є, але… — Вона закусила нижню губу.

— Криза?

— І сама не знаю. Останнім часом я виписала на аркушику все, що я в ньому ціную, а що хотіла б змінити. Знаєш, домашнє завдання на канікули із самовдосконалення. Написала це все, вклала до червоного конверта і після кіно кажу йому, щоб прочитав, обдумав і відреагував.

— А він?

— Спочатку зблід і питає, чи я випадково не хочу з ним розірвати. Бо якщо так, то краще, щоб я сказала йому це напрямки. «Це тільки глибокий аналіз нашого зв’язку. Його сильних і слабких сторін, — пояснила я. — Прочитай до суботи і скажи, що ти про це думаєш». Він пообіцяв, що спробує, але трохи боїться того, що я там понаписувала.

— І що?

— Настала субота. Я провідала його і бачу, що лист лежить у тому ж самому місці, що і п’ять днів тому: на поличці біля принтера. У запечатаному конверті. Виявилося, що Емек забув його розпечатати. Він просто про нього забув.