Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 24

— Адась страждає на дивні головні болі, — пояснила сестра. — Його привезли вчора.

— Може, ти десь забився? — поцікавився Болек. — Наприклад, об м’яч?

Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.

— Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?

— Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, — серйозно заявив малий.

— Розумію. А хочеш, аби я щось тобі завтра намалював?

— Так, мій портрет зі шприцем. Колись я стану лікарем, — пояснив він.

— Ага.

— Хіба що раніше помру через пухлину мозку.

Що можна відповісти на таку заяву? Як потішити настрахану кількарічну дитину?

— Не помреш, — просто сказав Болек. — У мене теж так колись боліла голова. Добрячих кілька років.

— Це дуже нас пов’язує, — підсумував Адась. — Крім синців, ясна річ.

— Так, дуже. Слухай, Адасю, якщо ти збираєшся стати лікарем, я можу принести тобі завтра анатомічний атлас. Хочеш?

— Супер! — захопився Петрусь. — Ми будемо розглядати потрухи.

— З потрухами моя бабуся ліпить пиріжки, — виправив його Адась. — А ми будемо розглядати нутрощі.

— Ну, готово! — Болек подав малюнок Петрусеві. — Подобається?

— С-у-у-упер!

— Справді супер! — зреагувала я так само, як і Петрусь, бо малюнок був просто фантастичний. — Але ти й малюєш, Болеку.

— Як сам сатана, правда? — долучилася до захватів палатна медсестра. — Хоч насправді ніхто не знає, як малює сатана.

— Чоловіче, ти маєш справжній талант! Ти повинен щось із ним зробити. Якось його розвивати…

— А навіщо? Хто сказав, що будь-який талант треба розвивати? Це така аксіома?

— Ти жартуєш!

Ні, Болек не скидався на людину, яка жартує.

— Володіння талантом іще не означає, що його треба розвивати.

Цікаво, що на це сказали б у моїй ФІРМІ.

— А так по правді, то коли б я мав розвивати цей свій талант? У перерві між реанімаціями?

— Ви маєте рацію, пане доктор, — підтримала його палатна медсестра. — Не можна розвивати все. І тому ми поставили на кар’єру.

Тридцять перший

Ми знову вибралися провідати дітлахів. Цього разу тільки я і Болек. Без Юльки, котра зачинилась у телезалі й переживає якусь любовну пригоду.

— А ти не намагався її розпитати?

— Нічого не вийшло. Через дві хвилини вона сказала, щоб я дурно не мучився, бо вона знає ці психологічні підходи. І нічого не розповість, поки сама в усьому не розбереться.

— Тобто ми довідаємося про це восени, — буркнув Болек. — Але якщо вона так вирішила, нічого не вдієш.

— У принципі я реагую так само, — зізналась я. — Після розриву з хлопцем завжди мусила відплакати його в шафі. Проаналізувати минуле, спалити старі фотки і тільки тоді зізнатись Ані. Рідше татові.

— Розриви жахливі. Яке щастя, що я от уже п’ять років не переживав жодного. І, мабуть, уже не переживу.

— Трохи оптимізму, дорогий колего Болек. — 3 бічного коридора вигулькнула опасиста постать Рисека Грейпфрута.

— Легко сказати.

— Взяти, приміром, мене. Я зовсім не маю приводу для сміху, а тільки погляньте на мою фізію.

Ну так, Мойсей, котрий саме нагледів на овиді землю обітовану.

— У тебе і справді проблеми, Рисеку? — допитувався Болек.

— Ціла купа, мої любі. Наші борги перевищили чотириста тисяч злотих. Окрім того, Крися, моя колишня, шокувала мене нині вранці інформацією про те, що вона переїжджає. І це через п’ять років після розлучення.

— А що сталося, чому вона від тебе йде?

— Бо її новий чаювальник спекався дружини. По кількох скандалах вона нарешті переїхала до свого коханця і заразом батька їхньої найменшої дитини. Тож Крися може перебратися до гніздечка свого чаювальника. Вона лякала мене цим п’ять років.

— А ти?

— Ніби я повинен змиритись. Але не знаю, як переживу цю розлуку. Нишком сподіваюся, що дружина чаювальника таки повернеться. Бо той жевжик, із котрим вона має дитину, вже не раз натягав їй носа і за тиждень відправляв до чоловіка.

Болек криво всміхнувся.

— Подружня ідилія.

— Ну, а до того ж мене хвилину тому відвідали брати Зефірина. Приставили ніж до пуза і сказали, що якщо Зефірин не виживе, то я теж ляжу в труну.

— Ну то й халепа.

— Я їх навіть розумію. В тих Квятковських надзвичайно сильні родинні зв’язки, як це буває в циганів. А попередній директор ставився до Зефірина не найкращим чином. Тож картина мене в труні цілком реальна. Але знаєте що, мої любі? Саме в такі хвилини я найбільше ціную життя.

СЕРПЕНЬ

Перше

— Ти закінчила?

Я кивнула.

— То зайди до Рисека, він хоче з тобою поговорити.

— Він таки переоцінив свої поклади оптимізму?

— Може, знову має проблеми з сином, — замислився Болек. — Якось він скаржився, що коли повертається з батьківських зборів, його малий врубає Казикову «Любіть своїх дітей». Після двох хвилин цього волання про злочинців, які виросли з катованих батьками дітей, Рисек уже не має відваги навіть підвищити голос і схаменути цього шмаркача.

— А я завжди розповідала татові про «двійки», коли він переглядав «Новини». Тоді він дивився на мене, як на набридливого комара, й буркотів, що ми поговоримо потім. А потім був «Пегас» або «Клуб мандрівників».

— А я не одержував «двійок». А коли хапав якусь там «трійку» з плюсом, батько втішав мене тим, що багато рок-зірок мали значно гірші оцінки. І радив мені не перейматися, бо, коли я стану славетним басистом, нікого не буде обходити моя «трійка» з історії. Добре, ходи вже, Ягодо, до того Рисека, бо я і сам починаю хвилюватися.

— Прошу, прошу. Тобі не заважатиме, якщо я в ході бесіди буду підкріплятися? — Рисек прочинив шухляду письмового стола (стиль ранній реал-соціалізм) і зашарудів обгортковим папером. — До обіду ще дві години, а мій шлунок уже божеволіє.

— Їжте собі на здоров’я. Я й сама маю напади голоду, особливо під час дієти.

— Зовсім, як я. Я саме впродовж трьох днів намагаюся споживати не більше як тисячу шістсот калорій — і прошу дуже, — він вивільнив із обгортки кільце домашньої, добряче прокопченої ковбаси й заходився краяти її на кружальця одноразовим пластмасовим ножем.

— А ви не пробували дієту Квасьнєвського?

— Ніяких «ви», просто Рисек, дорога Ягодо. Я подав би тобі руку, але вона вимащена в цій ковбасі. А стосовно тієї дієти, то… — обірвав він, щоби вкинути до рота чергове кружальце.

— Може б, ви… тобто… ти, може, тебе, Рисеку, вона б і влаштувала, бо містить великі кількості жиру й м’яса.

— Знаю, я пробував, і, на жаль, вона мене не влаштовує, бо я ласий до солодощів. Без ковбаси ще можу обійтися, — він облизав ножик, — без смальцю теж, але без шарлотки моєї колишньої просто пропаду. Я навіть узяв у неї вчора рецепт і попросив, щоб вона мене навчила, поки переїде до свого чаювальника. — Він проковтнув наступне кружальце й зиркнув на годинник. — Добре отак балакати про ковбаси й шарлотки, але час перейти до справи. Що б ти сказала, Ягідко, якби я запропонував тобі роботу?

— Роботу? — Я голосно глитнула слину. — А Юзек? Адже він уже не п’є.

— За кермом ти тільки марнуєш своє життя, дівчино. Я радше збирався запропонувати тобі стати нашим психологом.

— Нашим, тобто чиїм? Твоїм?

— Чому 6 і ні? Я не боюся длубання в душі. Мені навіть придалося б закінчити те, що ми почали з доктором Морквиною. Він поїхав так несподівано і залишив усе в розкопах.

— Якась серйозна проблема?

— Ні, просто я маю фобію до ванни.

— Отак на голому місці?

— Причина є. Не така вже й велика, бо налічує тільки метр п’ятдесят три сантиметри. Але дуже вже обтяжлива.

— Болек говорив мені про твого сина.

— Ну власне. І через нього я боюся залазити до ванни. Бо досить мені, Ягодо, зануритись у піну, як той спритник одразу вмикає пісеньку про катованих батьками дітей. А потім заявляє, що знову одержав «одиницю». Кілька разів я мало не втопився, так він мене заскочив. Головне та музика, що волає на піввулиці.