Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 14

— Тільки лютую, бо мене прилапали на шахрайстві, так? — дражнилась Юлька. — Справжній мачо не повинен зізнаватись у помилках?

— Гей, ти, руда, припини, бо я вирішу, що ти маєш цей, як його… передменструальний синдром, а це ж бо неможливо.

— Мацеку! — схаменув його Болек. — Не копай нижче пояса.

— Пардон, більше не буду, — буркнув Мацек, і надалі трохи набурмосений.

— Чого ти сьогодні такий збуджений?

— Бо я злий, Ягодо. Як чорний ротвейлер.

— Що, знову напихався «корівками»?

— Ні, мав гостру сутичку зі своєю мадам. Вона допекла мене до живого м’яса. І пече, як сіль в оці. Навіть не знаю, чим дезінфікувати такі рани.

— Алкоголем, — запропонувала Юлька. — Принагідно він знімає біль.

— Я ж не Юзек, аби хляти, як кінь.

— А чого ви зчепились?

— Як завжди, через дурниці. Тобто через усиновлення дітей.

— Ви збираєтесь усиновити дитину?

— Та що ти, Ягодо, хто віддав би нам дитину, коли ми щомісяця розходимось. А з моєю гадюкою було так: сидимо ми в піцерії «Палермо», нудота, нічого не відбувається. Тож я захотів розрядити атмосферу і бовкнув, що педалям треба заборонити всиновлювати дітей. А Івонна мені зразу, що я тупий, як російський витискач для часнику.

— Вона не надто помилилася, — визнав Болек. — Уяви, що ти сам є дитиною із сиротинця. Не з такого, де одержують подарунки від телевізійних спонсорів і мають пастельні фіраночки на вікнах, але з провінційного, де в одній кімнаті спить двадцять душ малечі. Їдло гірше, ніж у лікарні, а на комп’ютер вони можуть помилуватися в рекламах.

— Ну добре, я собі уявив, і що?

— І що б ти обрав: розгойдуватися в одному з ліжечок, кожну куховарку кликати «мамо», а серед так званих нормальних дітей бути знайдою чи байстрюком, — або виховуватися в родині двох спокійних жінок чи чоловіків, які огорнуть тебе любов’ю?

— Звідки ти знаєш, що спокійних?

— Бо всі ми знаємо, як виглядає процес усиновлення, — підтримала Болека Юлька. — Скільки треба пройти аналізів, тестів. Це ж бо не так, що тобі стрілило в голову і ти ідеш до сиротинця, як до гіпермаркету. Зрештою, запитай у Рисека, він мав такий досвід у дитинстві.

— Здаюся. Не буду воювати з цілою армією. Ви хочете і далі слухати про Івонну?

Ми запевнили його, що так. Нехай хлопець відчує, що він не один.

— Ну і вона навтикала мені гірше, ніж ви. А коли я спробував пожартувати, то взяла й пішла, поки офіціант приніс піцу. І я зостався наодинці з великою вегетаріанською піцею й полумиском салату з горошку, — він витер ліве око.

— І що ти зробив?

— Упакував її, чого має пропадати, коли стільки дітваків голодує в Бескидах.

— Їх надзвичайно втішить усвідомлення того, що санітар Мацек Г. з’їв у їхню честь велику піцу.

— Ой, докторе, адже так кажуть. Поза тим, я викинув цілу тридцятку, бо ми замовили найбільшу, сімейну. Діаметром у сорок три сантиметри. Не те, щоб я мав напад апетиту, так захотіла Івонна. Така мала зміючка, а вбирає, як пилосос, — розчулений, він витер друге око.

— І ти не побіг за нею?

— Ні, бо мені як заціпило. Ну і це… — затнувся він. — Безглуздо так ушиватися: що подумає офіціант?

— І що тепер робитимеш?

— Нічого, почекаю, поки вона подзвонить. Як і завжди.

Ну так, справжній мачо не може виявляти надмір активності. А надто, коли він інтенсивно працює над розбудовою м’язів.

Сімнадцятий

— Дорогі друзі, минула дев’ятнадцята нуль нуль, — радісно оголосив Болек, скидаючи свій обтріпаний халат.

— Але в тебе й сорочка, — захопилась Юлька. — Супер.

— Мені вона теж подобається. — Болек погладив вигадливі кишеньки. — Х’юго Бос. Оригінал, по двадцять злотих за кілограм.

— І скільки потягнуло? — поцікавилась Ядзя. Вона заглянула до нас, аби позичити вентилятор на нічне чергування.

— Двісті сімдесят грамів.

— Добре тобі, — зітхнула вона. — В мене завжди виходить ледь не кілограм. А бува, і два, коли я купую костюми.

— То купуй коротші, — порадила Юлька.

— Я і так купую. Але ж не буду парадувати в міні, навіть якщо воно від Шанель.

— До речі, про Шанель, — згадав Болек. — Юлько, ти просила, щоб я оглянув твою бабусю. Може, я сьогодні скину на неї оком, а то й двома?

— Мені це навіть зручно, бо я мала відвідати її після чергування. Ти, Ягідко, теж із нами?

— Звісно. Тато все одно поглинутий своєю писаниною.

Ми рушили до виходу. Мацек підстрибом, з радощів, що годину тому зателефонувала Івонна, як і завжди, простягаючи руку до перемир’я.

— Аж жити хочеться! — повідомив він нам на прощання. — 3 такого щастя я покачаюся сьогодні на годинку довше.

І побіг.

Болек прочинив дверцята свого обшарпаного «вартбурга», на око, мого ровесника. Ми завантажилися. Він завів двигун.

— Ти живеш тут? — запитала я.

— У Кракові, — відповів він, намагаючись нагледіти шмат дороги між брелочками, ланцюжками й кубиками Рубика, які майталалися на лобовому склі.

— То тобі зручно добиратися. Жодних пробок, еге ж?

— Ну, всі пилюжать в інший бік. Часом я відчуваю, начеб їхав односторонньою дорогою всупереч нурту.

— Індивідуаліст, — з усміхом шепнула Юлька.

— Знаєте що? Коли я дивлюся на цю масу автомобілів, що сунуть в одному напрямку, це нагадує мені роки ліцею. Ми жили з батьками неподалік металургійного комбінату. Щодня вранці я бачив однорідну сіру юрму невиспаних людей на велосипедах, які котили на роботу. Щодня те саме. Тисячі велосипедів, які запруджують усю вулицю. Скидалося на те, що ті люди пересуваються на конвеєрі. Я уявляв собі, що коли виросту, повернуся з війська, то якогось дня за п’ятнадцять сьома поставлю свій велосипед біля сотень інших, а конвеєр віднесе мене просто до комбінату. І тоді я подумав, що мушу зробити все, щоб звідтам вирватись.

— І що?

— Як бачиш, план реалізовано, — він кинув мені славетну Болекову усмішку, присмачену краплинкою гіркоти. — Головне — це сильно вірити. А Таємничі Сили зроблять усе, щоб тобі це вдалося.

— Моя люба Юльцю, — втішилася сухенька бабуся, пообвішувана разками штучних перлів. — Я не бачила тебе, певно, з півроку. А може, і довше, — з липня.

Юлька поцілувала її в напудрену щоку.

— Тепер і є липень, бабусю.

— Ти ніколи до мене не заходиш, — скаржилася старенька. — Сиджу тут сама. Навіть не знаю, літо надворі чи весна.

— Літо, бабусю. Я була в тебе три дні тому. Приносила голубці. Пам’ятаєш?

— Ну пам’ятаю, пам’ятаю. Голубці. Ой, як давно я не їла голубців. А це хто? Твій чоловік?

— Ні, мій знайомий лікар. Він тебе послухає, подивиться, чи все в порядку.

— Лікар. Це дуже добре, бо я охоче зіграла б у бридж. Коли був живий мій чоловік, граф Міхоровський, ми частенько запрошували знайомих лікарів. І грали в салоні деколи до білого ранку.

— Зіграємо, — погодився Болек. — Але спочатку я поміряю вам тиск… Ну і послухаємо серце. Тільки ви мусите зняти ці перли.

— Ой, лікарю… — Бабуся зашарілась аж до кінчиків сріблястого волосся, укладеного елегантними хвилями. — Для мене це все одно, що позбутися спідньої білизни.

— Ну добре, якось обійдуся. — Болек відгорнув важкі разки, намагаючись намацати стетоскопом худу спину старенької.

— А хто ця пані поряд із вами? — зненацька поцікавилася вона. — Ваша дружина?

— Ні, це товаришка, бабусю, — спокійно відповіла Юлія. — І що? — звернулася вона до Болека. — Все в порядку?

— Хтось мусить пильнувати, щоб вона приймала ліки.

Юлія опустила голову.

— Мама провідує її кожного ранку. Здається.

— То я до неї задзвоню…

— Ні, Болеку! Благаю!

— Я не буду говорити про тебе, — пообіцяв він. — Тільки попрошу, щоб вона припильнувала з тими ліками. Ти ж сама знаєш, це не цукерки. Їх не можна раз пити, а раз ні. А твоя бабуся навіть не пам’ятає, чи вона сьогодні снідала.

— Не снідала, бо сніданок знову був отруєний, — озвалася бабуся. — Я їм тільки те, що приносить мені Юльця. Тобто раз на півроку.