Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 13

— Обмиває народження дитинки?

— Слабо сказано. Він практично переселився до «Трьох Котів». Зранку його вимітають за поріг разом із недопалками, але рівно о сьомій вечора він заявляється туди, як на чергування. Я подумав, що, може, ти його заступила б, поки хлопак охолоне. Самі денні чергування, крім однієї ночі, двадцять першого, бо Стах тоді зайнятий і відробляє сьогодні.

Ну, прошу дуже. Я навіть не мушу нічого вигадувати. А все ж таки мене це анітрохи не тішить. Почуваюся так, ніби відбираю в Юзека хліб і овес.

— Не відбираєш, тут кожен має якийсь приробіток, інакше ми живилися б тільки просом і пшеницею.

— А що ви робите?

— Я чергую на двох інших станціях. Юлька танцює в клубі. Мацек працює в тренажерному залі. Рисек, наш директор, має ренту з дерев. А Юзек грає по весіллях. Дістає за ніч удвічі більше, ніж на «швидкій». То як, згода? Це лише кілька чергувань.

— А якщо я не впораюся?

— Із чим? — здивувався Болек. — Адже для чорної роботи, для бійок із пацієнтами, для масажування, зашивання ран і запалювання свічок в узголів’ї є я.

— Ну, розумієш, з орієнтацією в мене і справді не найгірш, але все ж таки місто розбудовується. За останні десять років…

— Збанкрутував один завод, а фабрика пателень дихає на ладан. Кількість мешканців зменшилася на тисячу голів, у чому є величезна заслуга реформ.

— Але щось будується.

— Палаци на цвинтарі. В цьому сезоні наймодніші чорні мармурові плити і хрест аж до підхмар’я. Все це оздоблено мідною фурнітурою просто з Італії. Добре, годі сперечатися, миємо лапи і подивимося, чи можна знімати шви.

Шістнадцятий

— Що, невиспана?

— Налякана. Не знаю, чи впораюсь.

— Моя малесенька. — Юлька погладила мене по голові. Я навіть не встигла відхилитися. — Побачиш, усе буде добре.

— Ходи, я представлю тебе решті, — озвався Болек.

— Хіба є якийсь інший лікар?

— Був, до кінця червня, але виїхав до Норвегії. Сказав, що воліє збирати там полуниці, ніж чути в мас-медіа, що є зажерливим труйником, тільки тому, що намагається заробляти більше, ніж шість злотих на годину.

— Такий здібний хлопець, — зітхнула Юлька. — А які він зладив Льольо губки. Кожна завбільшки з виноградного слимака. Якби я не боялася уколів, то й собі такі замовила б.

— Рисек шукає когось на його місце, — втрутився Болек, — бо нам придався б лікар до амбулаторії, коли я на виклику. Тільки що від січня вони, здається, знову мають урізати фінансування на медичну допомогу. І я мусив би його звільнити, а Рисек страшенно переживає такі ситуації. Він не терпить розлук.

— Навіть із дружиною надалі живе, хоч вони й розлучилися вже п’ять років тому і вона має нового чаювальника, — додав Мацек.

— Тобто виглядає на те, що ми й далі будемо відсилати людей до поліклініки чи до поблизької лікарні, — закінчив Болек і підвівся.

— То ходи, познайомлю тебе з другою медсестрою та диспетчеркою.

Він прочинив двері до диспетчерської. За невеличким столиком, застеленим пожовклою цератою, сиділа шатенка, що вилазила із кремового сарафанчика, наче недоглянуте дріжджове тісто. Крісло поряд займала бліда медсестра з байдужими змученими очима. Саме таких показують по телевізору, коли йдеться про черговий страйк середнього медперсоналу. Обидві жінки покивували під пісеньку Тома Джонса «Секс-бомба». У шатенки це виходило значно, значно ліпше.

— Грюк-грюк. Привіт, дівчата. Перепрошую, що заважаю робити ранкову гімнастику, але хотів би представити вам Ягоду. Вона сьогодні буде крутити бублик замість Бондарука. Ягодо, це Маріолька, міс шприця й любителька телепокупок, а також Ядзя, місцева секс-бомба. Ядзя обожнює довколишні лахоленди і до-о-о-о-овгі розмови по телефону.

— Ох, докторе, ви як уже щось скажете… — защебетала шатенка голосочком гімназистки. — Доброго дня. Мене звуть Ядвига.

Обидві простягнули мені долоні, не перестаючи покивувати в ритм музики.

— І як воно? Наразі все спокійно? То підемо до телезали. Зараз дають повтор «Клініки зворушень».

— Ти це дивишся? — здивувалась я.

— Звичайно. Кожна людина потребує казок. Навіть якщо виглядає бездушною, мов німецький офіцер.

— Мабуть, треба починати чистити картоплю, — буркнув Болек, позіхаючи.

— Але й нудота, — марудив Мацек, якийсь на диво вигаслий. — І взагалі, все якось так жахливо…

— Я вже волію куняти над книжкою, ніж щогодини мати виклики. А найгірше, коли викликають через якісь дурниці.

— Я думала, що найгірше, коли до вмираючих.

— Теж не з медом, але тоді ти принаймні знаєш, що повинен робити. Або забираєш пацієнта, або виписуєш свідоцтво про смерть. А при всяких дурницях можна нажити собі клопоту. Бо, скажімо, хтось телефонує і скаржиться, що йому сверблять плечі. Їдеш, оглядаєш. Нічого страшного, якась алергія. Виписуєш рецепт і змиваєшся на базу. А наступного дня пацієнт умирає, а в його родини вмикається розумовий процес: «Як то? Так несподівано? Без підготовки? Таж він іще вранці був такий жвавий. Засмажив п’ять яєць. Сміявся, жартував. І збирався ремонтувати двигун. А тут раптом труп. Він уже не з’їсть свинячої відбивної».

— Ну і не подивиться «Клініку зворушень», — додав Мацек.

— Одне слово, шок. Рідні не можуть із цим змиритись і шукають винного. «Чому цей лікар не забрав його до лікарні? Певно, недодивився. А тим часом ті плечі були якимсь сигналом». Ну і подають до суду.

— Ти вже мав такі випадки?

— Ще ні, бо я забираю до лікарні кожного, хто мені хоч чимось не подобається. А якщо пацієнт протестує, то мусить написати розписку, що залишається вдома за власним бажанням.

— Болек має несамовиту інтуїцію, — гордовито поінформувала мене Юлька. — Я навіть сказала б, що жіночу, але не люблю стереотипів. Він виїжджає, коли комусь болить око, щось йому там не грає, тоді забирає пацієнта на обстеження, і за годину виявляється, що це інсульт.

— Не перебільшуй, Юлько, — буркнув Болек, намагаючись приховати збентеження. — Це просто везіння. Щось повинно час од часу вдаватися в цьому клятому житті.

— Ти любиш свою роботу?

— Я навчився не задавати собі таких питань.

— Мусить бути якась причина того, що ти сидиш тут замість змиватися до Норвегії, як твій змінник.

— Гм, — замислився Болек. — Чому я тут сиджу? Ти знаєш анекдот про глистів?

— Ні.

— То я тобі розповім. Молодий глист питає свого тата: «Татусю, а чому ми сидимо саме тут? Там назовні сонечко, свіже повітря, зелена травичка. А ми тут у темряві, в тому смороді й лайні. Чому?» На що тато відповідає: «Бо це наша батьківщина, синку».

— Ще чотири хвилини, і можна буде закреслити черговий день, — Болек устав і виглянув у вікно.

— Хіба що хтось, як завжди, задзвонить за дві хвилини сьома, — понуро кинув Мацек.

— Не задзвонить, — заспокоїв його Болек. — Так мені підказує інтуїція. До речі, — звернувся він до Юлії, — я сьогодні зустрів Рисека, і він сказав, що вже одержав матеріал для літніх халатів. То ти можеш братися до шиття.

— Тільки за місяць, бо зараз я шию костюм для осіннього шоу. А потім із величезним задоволенням. Тільки нехай хлопці уважно знімуть мірки. Не так, як останнього разу. Я два тижні морочилась, і все намарно.

— Чому намарно? — запитала я.

— Бо вони понаписували мені неправильні розміри, і коли дійшло до примірки, то холоші сягали землі, а в талії не сходилось. Один Болек подав сумлінно. Зріст метр дев’яносто, у талії вісімдесят.

— Ох, яка ж ти занудлива, Юлько, — образився Мацек. — Адже ти знала, що я тоді розбудовував торс. Могла б і сама додати кілька сантиметрів.

— Я додала цілих сім. Але і це не дуже допомогло.

— Гаразд, шабаш, — сказав Болек. — Кінець роботи. І суперечки.

— Та я й не сперечаюся, — буркнув Мацек.