Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 24

   Модест Пилипович бачив, як ненароком роз’ятрили давню і болісну рану Євгена Маланюка, він поспіхом хотів перевести мову на інше, то ж докинув у бік Мосендза:

   - Он в Леоніда така ж гарна поезія, але спокійніша, здається, вона притишила і залікувала колишній біль.

   А самому подумалося: от якби ще поезія могла не тільки дух, а й тіло лікувати та  вилікувати самого Мосендза… Леонід, як і Маланюк, пройшов першу світову, всі роки відвоював в армії УНР і нажив туберкульоз в окопах. Недавно Мосендз був на медичному обстеженні в Левицького, довго оглядав його Модест Пилипович, а врешті тільки жартом ляснув долонею по плечу:

   - Козакувати вам ще копу літ.

   Маланюку, що приятелював з Леонідом, навіть вірші вони один одному присвячували, мусив не таїти  правду:

   - З тої медичної практики, що маю на віку, можна  одне сказати -більше шести літ не топтати ряст Леоніду. Категорично, благаю вас, забороніть йому понад силу працювати.

   - Якби ж то був хто здатен це зробити…

   Левицькому було не по собі, коли Мосендз, зазираючи інколи як школяр  в свій друкований аркуш, читав зі сцени:

   Але нема жалю, ні суму,

   що все було, мов не було,

   і стало тільки змістом думи,

   лише луною прогуло…

   Встає майбутнє. І могили

   вчорашні – це його межа…

   Яка ж це мука буть безсилим

   під лезом смертного ножа!.

    Та поступово недавня  льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.

   -Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція має казати своєму народові вже сьогодні. Інакше ми нічого не навчимося.  Тільки гляньте, що діється в українській еміграції.. Здавалося б, саме час пожбурити всі колишні чвари та працювати для незалежності… А так провід УНР сам по собі, гетьманці, зрозуміло, окремішньо – та й в них уже поділ іде, немов в амеби. Полтавець-Остряниця, вірний джура Скоропадського, починає грати на власну руку, залицяється тихцем до англійців, угорців і російських монархістів, Василь Вишиваний – третя гілка гетьманців.

   -А віденська газета «Україна», близька до Винниченка, топить щомоці і Скоропадського, і Вишиваного,- докинув Левицький.

   -Донцов ображений на Коновальця,- всміхнувся Мосендз.- А Липинський про них обох пише, що вони «не здатні дати реальні форми руїні».

  Чикаленко, що почувався в душі винуватим - і навіщо він розхвилювавтМаланюка? – додав і своє врешті.

   - Провід УНР, може знаєте, направляв  Паризькій мирній конференції документ про визнання УНР правонаступницею української держави і повернення австрійськими, угорськими і німецькими банками депозитних коштів України. А то Скоропадський вже почав видавати французьким фірмам концесії та боргові зобов’язання з датами, коли мав  владу.Чужоземним же торгово-економічним установам скеровувалися листи, що такі зобов’язання незаконні і каратимуться кримінальним порядком.

   - Нічого собі український краєвид відкривається для європейських політиків,- Модест Пилипович легенько мізинцем поправив з правого боку вуса, наче він їх без дзеркала бачив. – Всі з усіма тепер наші пересварюються, наче й діла важливішого на світі для них нема… Хіба такі, як Дорошенко, ще обходяться без пересвар.

   Така думка складеться не тільки в Левицького про Дмитра Дорошенка. Через роки Іван Калинович, що секретарював у «Союзі студентів-хліборобів», очолюваним Дмитром Івановичем,  напише: «його діяльність на посаді міністра закордонних справ Гетьманщини не пошкодила йому в колонах УНР, бо він був загально признаний український діяч, науковець. Він, так би мовити, репрезинтував укр(аїнську) націю в очах навіть ворогів. Пригадаємо його генерал-губернаторство в Галичині і Буковині. Тут він показав надзвичайний такт, административну умілість і щиру опіку над українським населенням його генерал-губернаторства. Відома була його діяльність по улаштуванню галицької інтелігенції на початках Першої світової війни, був виарендований дім, де вивезени брати з західних земель могли перебувати перед від`їздом. Так і самий від`їзд відбувався не «етапом», а пасажирським потягом з поліцаєм. Про це я довідався від пароха Золочева о. Шамбеляна Стефана Юрика, який часто закликав мене на обіди, підвозив. «Я лише реванжуюся за ту велику поміч, яку я дістав від «Комітета допомоги» в Київі, де головою був проф. Д. Дорошенко». Все це давало проф. Д. Дорошенкові ореол діяча з провідної верстви. Проф. Біднов, доктор Модест Левицький, були, перед Першою світовою війною, постійними спутниками проф. Д. Дорошенка в поїздках по слідам слави і смутку в історії українського народа. На вакаціях ця трійця виїздила як не на Хортицю, то до Почаєвської лаври, де недалеко було м. Берестечко, то до Батурина, то в район Чигирина і Суботова».

   Пересвари поміж українським людом у закордонні стали тривалою і погано лікованою хворістю.

   - Та цур їм усім,- змахнув спересердя рукою Євген Харламович.- Підніметься моложій, прийде нове і мудріше «самосійне» покоління, от побачите, воно саме по собі насіється – гарно таки про це сьогодні читав Євген.

  Чикаленко мав на увазі маланюкові рядки, що також сьогодні звучали:

   Гноблять, калічать, труять рід,

   Ворожать, напускають чари,

   Здається, знищено вже й слід,

   Лиш потурнаки й яничари.

   І ось- Стефаник і Куліш,

   Ось Коцюбинський, Леся – квіти

   Степів страждальної землі,

   Народу самосійні діти!

   -Кажуть, у квітні дев’ятнадцятого, як тодішній наш прем’єр Ісаак Прохорович Мазепа зустрічався у Бродах  під Львовом з американським представником, то першим запитанням американця було не про кількість гармат або кулеметів, і не про число війська,- Модест Пилипович прокашлявся і вів далі.-  Той представник насамперед поцікавився: а чи має Україна достатньо інтелігенції, щоб налагодити національну державну справу.

- І що ж Мазепа?

     - Після революції,- відказав Ісаак Прохорович,- навіть зросійщена  раніше інтелігенція повернулася до свого народу.

   - А сам ти, Модесте Пилиповичу, як думаєш? – раптово перепитав Чикаленко.

   - Думаю, що то мудрий чоловік… І вельми практичний, як на роду писано американцеві. Бо тільки інтелігенція є носієм того, що лінійкою не зміряєш, не зважиш на терезах і пальцями не пощупаєш, того, що звуть інколи духом народу. І зараз, коли нас до крові по пискові натовкли, накопали під всі боки й по світах розпорошили, маємо триматися єдиної ідеї, істинно національної, що тому духові не дасть скопититися – національної культури.. І все для її гуртом клопотатися, бо інше потерпить…