Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 23

   Не так просто було згуртувати добрий колектив авторів, немало з талановитої інтелігенції охочіше співпрацювало з російськомовними виданнями – і серед цього моря українська газета була лише острівком, що відчайдушно мав витримати, вистояти  і не бути розмитим велетенськими шовіністичними хвилями. «Але  високоталановитих письменників, -йшлося далі в листі Євгена Чикаленка до Василя Доманицького,- \як Шевченко, М.Вовчок, Куліш\ ми теж зараз не маєм; не маєм й одного видатного юмориста, бо «хохлацький» юмор розплився по всіх 25. чи 39 мілійонах нашого люду і в кожному сидить десь «під вусом», а на папері рідко виливається. Хоч сядь – тай плач! А треба ж щось зробить, щоб газета була цікавіша, щоб більше люду її передплачувало, бо чим далі, тим трудніше добувать гроші на доплату дефіцитів;  вже починають люде губити віру, що вона може стать на ноги, вже переконуються, що дефіцит цей стане хронічним».

   Ті ж, хто працював у редакції, себе не шкодували.

    Через роки, уже в Подєбрадах, куди доля закине Левицького з Чикаленком, за обіднім столиком згадуватиме Євген Харлампійович:

-Коли після повернення з-за кордону я зайшов у редакцію і побачив Матушевського, то аж охнув… Він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем, щодня і в дощ, і в завірюху треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати у Боярку. Часто-густо треба було зоставатися і на вечір… Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів’ється так як у людей, то ім’я Федора Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси.

… Войцех Вось, потрішки заспокоював сам себе Модест Пилипович, може образити його ще гонорово-зверхнім «журнальчики самопальні», але він не здатен спинити найголовнішого, що відчуває, що його злить і чому він не в силі уже на заваді бути -  гімназійна молодь з «тутешньої»  стає українською. І для цього немає великих чи малих справ, однаково потрібні і вистави аматорські, і музеї та виставки крашанок, і гурток бандуристів, і ті ж згадані ниньки журнали. Колись Чикаленка, як вже був в еміграції, вивели з себе дещо іншим рипом, неладами і гетьманством своїх милих колег. З біллю писав тоді він: «Я давно кажу \між своїми/, що я не вірю в будучність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилося самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду – до абсолютизму.»L’Ukraine c’est moi” \Україна –це я\ - се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація. Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем  грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».

   Ні, пане Вось, не зміниться пісня, навіть коли в землю піде моє  покоління…

                                                      13

      Гіркі слова про зневіру у будуччині почув Модест Пилипович від Чикаленка по закінченні літературного вечора в Подєбрадах. Тут, після вельми неблизької і непростої дороги з Греції, через Австрію та Польщу, Левицький був академічним лікарем у Господарчій академія і водночас викладав українську  мову, встигав також паралельно завідувати українською гімназією, викладати там мови українську й французьку, а Євген Харламович працював головою Термінологічної комісії. Як завершилася літературна частина, вони зайшли в кафе щось поїсти і підсіли на вільні місця до столика, де вже вечеряли їхні студенти Євген Маланюк з гідротехнічного відділу інженерного факультету та Леонід Мосендз з хіміко- технологічного. І Євген, і Леонід читали сьогодні свої поезії.

   Чикаленко, замовивши їжу, взявся насамперед під’юджувати Маланюка.

   -Вам, Євгене, після сьогоднішнього вечора, напевне, добряче намнуть боки. Як же, тут всі неабиякі патріоти, а ви їм таке читали, що дехто совався і смикався, мов на їжаку сидів…

   Маланюк був якийсь втомлений, чи то від перенапруги на сцені, бо таки ж хотілося, щоб почули душею вкладене ним у рядки, чи перестарався з навчальними справами – наближалися іспити. Він справді бачив насторожені, а деколи і зимно- колючі очі із залу, коли читав про Україну:

   Тебе б конем татарським гнати,

   Поки аркан не заспіва!

   Бо Ти ж коханка, а не мати,

   Зрадлива бранко степова!

   Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина  ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…

   Каліка, смерд -  такий він і донині,

   Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

   Самсоном темним зруйнував святині,

   Розбив давно синайськую скрижаль…

   Історія готує новий том,-

   Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,

   Макітру хилить виключно по вітру,

   Міркує шлунком і зітха гуртом.

   Маланюк витер хустинкою кутик рота і поклав чомусь виделку – в очах зблиснула синювата іскра, як зблискує, коли пробиває електричний дріт.

   -Це треба казати, казати в очі… Надто багато в нас охочих балакати, який в нас народ трудящий та розумний. А він справді шлунком думав, коли один брав гвинтівку від червоних базік і бандитів, той від Скоропадського, а той від Денікіна, а ще інший від Пілсудського навіть…Казати треба уже, аби не повторилося двадцять перше  листопада дев’ятнадцятого.

   Він дивився мимо своїх співрозмовників кудись за стіни приміщення, наче можна було зазирнути через низку літ, і там за стінами знову побачити те, що мало б уже відійти, водою спливти, зарубцюватися, загоїтись і переболіти.

  - Не забути того імлистого листопадового дня, коли тридцятипятитисячне українське військо після десяти днів найтяжчих боїв стало на Збручі. О сімнадцятій годині ми віддали останній салют рідній землі і перейшли польський кордон. Згідно з якимсь там параграфом міжнародного права, де ми були копійками для розміну, мала армія наша складати зброю. То щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найстрашніше – вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,- дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…