Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 42

Минула хвилина, і я звернувся до людей: подивіться, що за смішний чоловік там стоїть. Народ як розвернувся-ото реготу там було. Секретар спочатку був синій, потім білий, одне слово, всіма барвами веселки мінявся від злості.

Як тільки побачили голови колгоспу, що їхній лідер одиноко стоїть там, бігом за ним теж стали поряд. Але то вже було пізно. Люди, побачивши той цирк, сміялися.

Нас тоді проводжали як найпопулярнішу футбольну команду - на руках несли до автостанції. І журнал “Пам’ятки України” розірвали в мене по сторінках, щоб прочитати щось таке, чого не пише їхня районна газета.

Уклін вам, побратими по боротьбі!

НАРОДНОГО ДЕПУТАТА ЗУСТРІЧАЛИ ВРОЧИСТО. ПОХОРОННИМ МАРШЕМ

Бесіда з народним депутатом

дванадцятого скликання О.В.Гудимою.

- Я хочу просити Вас, Олександре Васильовичу, пригадати кінець 80-х - початок 90-х років. Сьогодні демократів дуже багато, сьогодні майже всім дозволено бути демократами, висловлювати свої думки, а тоді лише одиниці реально йшли проти існуючої потужної влади. Вона не мала соціальної підтримки, але вона мала величезний насильницький апарат. І я хотів би просити розповісти про ставлення цієї насильницької машини до тих людей, які піднімали Волинь, Україну, ставлення міліції, судової влади.

- Це треба, як кажуть, маленький ліричний відступ зробити. Може, не в хронологічній послідовності, але порівняти події.

Так, я народився не на Волині - Вінницька область, Немирівський район, село Вишківці. Село, як і люди, й понині віддалене від проблем суспільних. Я пішов вчитися в Харківський державний університет уже після армії. І навіч зіштовхнувся там з супротивом тільки тому, що я спілкувався українською мовою. Мене прозвали бандерівцем.

Але якраз саме це, можливо, й утвердило мене у власній правоті. Отож, в університеті практично тільки я упродовж п’яти років розмовляв українською. Мене ображали, а це, на заперечення, тільки зміцнювало мою переконаність. Коли вже пішов працювати (а працював я в профтехучилищі, які на той час були тільки російськомовними), то читав математику теж тільки рідною мовою. Влаштували перевірку з області - і мене прописали в обласній газеті. Навіть таке було. Потім одружився, і, коли постало питання, де залишатися з дружиною, був вибір: Вінниця, Донецька область чи Волинь. Ми Донецьк відкинули одразу, у Вінницю я сам не захотів, хоч це моя, здавалося б, батьківщина. Вирішив: якщо я “бандерівець”, то поїдемо до бандерівців. Якраз дружина навчання закінчила - вона на два роки пізніше вчилася. Ми зібрали речі й удвох приїхали сюди, аби подивитися на Луцьк. Це було у 1980 році. Місто нам сподобалося,взяли направлення і приїхали.

Знову парадокс: дружина роботу отримала, а у мене роботи нема. Оскільки я член партії, то пішов у міськком й мені запропонували роботу в9-й школі-російській,як не дивно.

У позитив собі зараховую те, що в цей час мав постійне бажання вчитися, будь-чому. Одразу в 1980 році вступив до університету марксизму-ленінізму на факультет теорії і методології ідеологічної боротьби. Паралельно став лектором організації товариства “Знання”.

Мені ніхто не пропонував лекцій, я сам підбирав тематику, сам налагоджував стосунки і за домовленістю ходив читати лекції, от тільки звітувався перед організацією. У 1987 році вступаю заочно до Вищої партійної школи. Паралельно вступаю заочно до Луцького педагогічного інституту на історичний факультет. І все це я якось тягнув: і навчання, і роботу. У Вищій партійній школі в Києві за статусом я найнижчий - викладач педучилища, бо там були доценти, доктори. І ми, уявіть собі, вже тоді вимагали у Вищій партійній школі читання лекцій українською мовою. Виявляється, на той час практично не було жодного викладача, який би міг дві години читати свій предмет українською.

- Потім Леонід Юзьков читав, майбутній перший голова Конституційного Суду...

- Може, то дивацтво - безперервно вчитися... А ще - конфліктувати з владою. Психологічно я був до цього готовий. Конфлікти беруть початок з 1988 року. Я був зі студентами у Херсонській області, ми працювали на збиранні помідорів. З педучилища поїхало 76 дівчаток. Уже підписали договір: з такого до такого часу стільки і стільки зібрати, такого-то числа повернутися, тим більше, що дві дівчинки виходили заміж, було домовлено про весілля і батьки мали на вокзалі чекати дівчат. Ми зробили замовлення на квитки, проте несподівано приходить розпорядження тодішнього Голови Ради Міністрів СРСР М.Рижкова: на 15 днів продовжити термін перебування студентів на роботах. Я відмовляюся, а я старший був, виконати це рішення. З конфліктом припиняю роботу, адже свій обсяг ми зробили. Однак квитків нам не дають... Я виїжджаю в Херсон, саджу всіх дітей на “Ракету”, везу до Кременчука - далі “Ракета” не йшла. По дорозі виходжу на Міністерство річкового флоту, і з Києва нам присилають “Ракету”, якою ми прибуваємо до столиці. У Києві саджаю дітей на потяг і привожу так, як домовилися, здаю дітей. Ми виїжджали власним коштом, тож починаю справу проти керівника радгоспу і забираю ті гроші. Вони отримують суворі догани, парторг і директор радгоспу, і по 22 гривні, стільки тоді дорога коштувала, повертаю кожній дитині. Директор училища лишень казав: на кого ти замахнувся? Сядь і тихенько сиди, не май собі клопоту...

Ще один штрих до формування мого світогляду. 1 січня 1989 року помер мій дід, на 94-му році життя, і ми, онуки, зібралися й поїхали до нього. Йде за труною мій дядько Іван у пригніченому стані й починає мені розповідати. Не про діда, а розповідає мені про дитинство своє.

... То було у 1933-му. По дорозі до школи він заходив до однієї хати... Одного разу побачив жахливу картину: стоїть батько на лежанці, а між ногами тримає його ровесника і ножем відрізає голову. Він вискочив звідти, але й досі не може забути цього страхіття... Дядько кульгає, він інвалід війни, і мені оповідає. Запитую: “А там коло мене, там колись була хата, хто там жив?" - “Жила сім'я, був син, батьки його у 33-му році зарізали і з’їли". Я ці випадки знав, у курсовій роботі в інституті згадував...

А перше серйозне ідеологічне протистояння відбулося тоді, коли формувався комсомольський агітпоїзд для агітації на користь тодішнього першого секретаря ЦК комсомолу Валерія Цибуха. Його висували кандидатом до Верховної Ради СРСР. Агітатором і пропагандистом у Хмельницьку область беруть мене. Хто б міг подумати...

- Закінчив факультет марксизму-ленінізму, навчається заочно у Вищій партійній школи.. Вони ж дивилися дуже часто не в душу людини...

- Їдемо ми з Миколою Кучерепою лекції читати. Я прочитав за два тижні 46 лекцій, а тематику вибрав єдину - пропаганда Руху. Сорок шість лекцій пропаганди Народного руху України. А потім уже завершальне засідання. Начальником поїзда був секретар ЦК комсомолу України на прізвище Усик, який таки “докопався” до тематики. Він сказав: “Уперше за всю історію агітпоїзда “Комсомолець України” в складі агітколективу був політичний опонент”.

- Я був у 1990 році на судах проти Вас і бачив, як люди за Вас заступалися...

- Я пройшов дев’ять судів, на мене завели було ще 20 справ, але час не дав можливості їх розкрутити.

- Пам’ятаю, як Ви приїхали у Камінь-Каширський і як ми робили перше інтерв’ю, як старанно підбирали цитати Леніна... Демократичних лідерів, які відкрито повстали проти влади, офіціозна преса малювала якимись мало не розбійниками, якимись екстремістами. Ми мали показати, що це спокійні, помірковані люди, які в роботі спираються на певні основоположні догмати того часу. Очевидно, і Вас “пасли”. Як Ви приїхали, то зателефонував заступник начальника міліції М.Гупчик і каже: “До вас там приїхали ”. А він хлопець був на боці Руху, симпатизував новим віянням. Попереджає нас: “Будьте обережні”. І тоді після інтерв’ю у дверях редакції зіткнулися з секретарем райкому... Десь такий смішний епізод...