Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 30

Частими гостями нашого табору були народні депутати, члени опозиційної Народної ради, які спілкувались із нами, ділились своїми враженнями від сесійних засідань парламенту, відповідали на наші запитання. З огляду теперішнього дня зауважу,вони були позбавленими пихи та надмірної самовпевненості, яка властива багатьом теперішнім народним обранцям.

Дуже запам’ятався всім нам вечір 17 жовтня, коли Верховна Рада все-таки визнала наші вимоги. Радощам не було меж. Незважаючи на вік, ми плакали - втримати сльози було важко. До нас вибігли депутати-опозиціонери. Вони кинулись обнімати нас. Один із них сказав: “Ви зробили те, що нам у стінах сесійної зали не вдалось”. Ослаблені, із величезним зусиллями ми дійшли до нашого першого табору і в той самий вечір вирушили до Луцька, задоволені виконанням свого громадянського обов’язку.

II

Десять років, що віддаляють нас від тієї події, є тим рубежем, який дозволяє з висоти часу поглянути максимально неупереджено на неї, оцінити її роль в суспільно-політичних процесах. Загальновідомо, що будь-яку подію в житті суспільства слід розглядати в загальноісторичному контексті, у системі взаємозв’язку різнопорядкових явищ.

Тоді Україна переживала початкову стадію національного Ренесансу, який мав переважно мітинговий характер. Скептичні судження сучасних політичних та державних діячів “центриського”, а тим більше лівого спрямування про “мітинговщину” є некоректними та цілком безпідставними. Проте ця хвиля мала б стати “пусковим механізмом” досить тривалого в часі процесу. Її переживали всі народи на всіх етапах. Україна не є винятком. Характер національного Відродження та інтенсивність протікання визначаються етнічною специфікою народів, тяглістю національно-державницьких традицій та позицією еліти, яка приймала національну ідею (як це сталось в Прибалтійських республіках, Середній Азії та Закавказзі) або відкидала її. Прикладом останнього можуть бути Білорусь та Україна.

Потрібно визнати, подобається це комусь чи ні, що студентське голодування стало кульмінаційним моментом національного піднесення в період кінця 80-х й до проголошення державної незалежності України. Ця подія стала каталізатором, який виявив державотворчий потенціал молодого українського суспільства, що формувалось на очах. Без перебільшення можна стверджувати, що в жовтні 1990 року Майдан Незалежності був ментальним осередком націотворення. До нього була прикута увага всієї України - від Закарпаття до Слобожанщини. У суспільстві точились дискусії, подекуди й гострі, з приводу цієї неординарної події. Спектр думок був надзвичайно широким: від повної підтримки до відверто агресії. Проте цей диспут в період самої акції відбувався на периферії (не в територіальному, а в суспільному вимірі). А Майдан Незалежності на той час був прикладом консолідації прогресивних сил нової нації. Різноманіття політичних та ідеологічно-світоглядних переконань його “мешканців” нагадувало калейдоскоп: під одними гаслами зібрались націоналісти, демократи, ліберали і навіть анархісти. Консолідуючим чинником було усвідомлення потреби змін. Усі розуміли: система далі існувати вже не може - вона смертельно уражена. У нашій історії таке траплялося нечасто. Навіть перед загрозою розстрілу українці не завжди хотіли подолати власні амбіції та порозумітись. Нова генерація тоді довела, що багатовікові етнічні стереотипи, які часто призводили до трагедій, можна подолати.

Студентське голодування мало б стати лише першою ланкою на шляху формування нової української національної ідентичності вглиб та вшир. У недалекому майбутньому це сприяло б формуванню умов для виходу України на рівень центральноєвропейських суспільств, в яких високий ступінь загальнонаціональної консолідації став благодатним ґрунтом для системних перетворень. Як наслідок, на сучасному етапі вони успішно інтегруються в європейські структури. Однак в Україні цього не сталося. Національне піднесення після формального визнання Верховною Радою вимог голодуючих різко пішло на спад. Причини цієї фактичної поразки обумовлені цілим рядом факторів. Слід визнати, що український етнос, пошматований репресіями, голодоморами та війнами XX ст. ще не загоїв ран. Втрата в минулому найкращого генофонду даватиметься взнаки не одному поколінню. Окрім цього, “совєтизація” зайшла надто далеко, зумовивши руйнацію органічної основи українства. На жаль, не існує статистики про те, скільки українців записали себе росіянами, скільки втратили національну гідність, ставши “рабами, підніжками та гряззю Москви”, для скількох “кровних” українців саме слово “Україна” викликає огиду. Багатовікова трагедія українського народу спричинила формування негативних етностереотипів. Тож більшість українців у 1990 році зайняла очікувальну позицію, проявляючи нехіть до якихось змін взагалі. Приказка “Моя хата з краю” виглядає в цій ситуації цілком зреалізованою. Очікування “золотого дощу” відразу після проголошення державної незалежності переросло у суцільний нігілізм та аполітичність.

Бурхливі події “жовтневої” революції 1990 року дозволили виявити також і ступінь незрілості та безпринципності національно-свідомого сегменту українського суспільства. Вимоги студентів: непідписання союзного договору, департизація, військова служба юнаків в Україні були актуальними та відповідали духові часу. Проте ми, учасники акції, та депутати націонал-демократичної орієнтації проігнорували один суттєвий момент. Націотворення започаткували масові акції на вулицях та площах міст. Подальші його етапи мали б бути пов’язаними із цілою серією перетворень в політичній, соціальній, економічній та духовно-культурній сферах. Отже, з цього моменту епіцентр національного Відродження переміщується у владні ешелони. І саме на цьому рівні відбувся серйозний збій. Державні структури (люди при владі, які були в ті часи та лишились і зараз), як зайвий баласт, відкинули українську національну ідею. У їхній свідомості взяв гору російсько-космополітичний світогляд. Невипадково на всю Україну прозвучала “крилата” думка, що “національна ідея не спрацювала”, не випадково було розгромлено похоронну процесію Патріарха Володимира, не випадково, врешті-решт, деукраїнізація України сягнула небачених масштабів. Десять років тому ми наївно повірили, що влада виконає власні обіцянки. У переможному сп’янінні серпня 1991 року забули про суперечки та добродушно пробачили своїм опонентам із російсько-комуністичного табору. Проте, як засвідчили подальші події, влада нас цинічно обдурила. Відкинувши комунізм, зберігши проросійські орієнтації, вона взяла курс на власне збагачення коштом широких верств українського народу, реалізовуючи паралельно політику русифікації. Влада не пробачила українському народові приниження. І помста не забарилася. Отже, ті, які за іронією долі приречені будувати нам державу, уже ніколи не стануть українськими патріотами.

Тріумфальний хід у жовтні 1990 року закінчився поразкою. Його плодами скористались інші-ті, хто опинився по той бік барикад.

Отже, звідси й випливають суттєві уроки для теперішнього та прийдешніх поколінь громадян України:

половинчастість вимог та дій ніколи не приносить успіху, а є швидше відступом;

компроміс між діаметрально протилежними силам и в суспільстві є лише перемир’ям, а не проривом із кризового стану. Це - можливість перегрупувати свої сили або втратити час для цього;

новий лад можуть будувати лише нові люди з новими поглядами та переконаннями, без негативного багажу минулого.

«ВІТЕР НАДІЇ», ЩО УВІРВАВСЯ В НАШІ СЕРЦЯ

Розповідь Андрія Криштальського,

члена Національної спілки письменників України, одного з фундаторів Народного руху на Горохівщині.

В одному з кабінетів Горохівської дитячої музичної школи стояло старе, доволі-таки пошарпане м’яке крісло. Якби хтось із керівництва цієї установи надумав зазирнути під його днище, був би неабияк здивований: у примітивній криївці лежав пакунок із нелегальною газетою Української гельсінської спілки “Голос відродження”. Інколи поряд із ним з’являлися аркуші листівок, надруковані через копірку на друкарській машинці тієї ж-таки музичної школи.