Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 29

Пройдіть вулицею І. Франка. Чи є ще у світі місто, майже в центрі якого біліють кістками розриті могили? Чому може навчитися тут молодь? Пропоную: матеріали - міськради, руки - наші. Необхідно терміново змурувати стіну з боку вул. І.Франка. Старожили це кладовище називають чомусь чумним.

Оскільки кладовища розрівняні владою, потрібно вимагати від влади встановлення меморіальних знаків. По одному каменеві вийняти з вестибюлю облвиконкому і покласти на місце кладовищ єврейського, караїмського, православного із зазначенням символів - нехай це буде Хрест, нехай зірка Давида.

Місце каплиці Іверської Божої Матері на теперішній вул. Радянській виділити, колись люди тут стоячи навколішки.

Творчі сили нашого осередку підтримають владу як при виготовленні вищезгаданих знаків, так і у виготовленні знаків на місцях церков с.Чернчиці (вул.Чернишевського), у Теремно.

Коли говорити про польські святині, то страшно дивитися на руїни родового гнізда Габріель Запольської в с. Прилуцьке. Зараз будівля не охороняється законом, хоча архітектура її не мети варта уваги, аніж споруда на площі Леніна.

1991 рік не за горами. Це рік Лесі, 340-річчя Берестецької битви, 100- річчя канадської еміграції.

Мені здається, часу досить, щоб не виглядати варварами перед нащадками наших земляків, які, безумовно, приїдуть вклонитися землі, де коріння їхнього роду - Волині.

За Польщі й глина була ліпша, сміються на Волині. Глина - не знаю, а от вшанування нам’яті славних земляків було на належному рівні.

Приблизно там, де тепер кіноафіші на площі Возз’єднання закривають собою "Шанхай”, був міст, на містку чотири погруддя славних волиняків-поляків: Крашевського, Сенкевича, Словацького, Чацького. Нам нема чого соромитися наших земляків.

Чому б не відзначити академіка А Н У PCP, матір Лесі Українки Олену Пчілку.

І коли ми вже організували стільки музеїв, то вважаймо, що найперший музей, який необхідно організувати вже, мусить носити горду назву - Музей Лесі Українки. І не тільки Рух, усі люди допоможуть у цій святій справі. З такою метою необхідно виділити під музей будинок на вул. К.Лібкнехта, 23.

Порушу ще одну проблему: приміщення тринітарського монастиря - там зараз військовий госпіталь. Госпіталю можна надати лікарню для функціонерів, заслуг у воїнів більше ніж у парламенту. Тим більше, що свого часу запевняли працівників взуттєвої фабрики: “Не хвилюйтеся, будете мати профілакторій для працівників у Боголюбському лісі ”.

Орден тринітарів ніколи не цікавився політикою, займався викупом християн з неволі. Це прекрасне приміщення для художньої школи.

Нам знадобиться кожна голова, кожна пара рук. Важливо, щоб і руки, і голова були чистими.

Хай живе Народний рух України!

“СТУДЕНТИ ЗРОБИЛИ ТЕ, ЩО НЕ ВДАЛОСЯ ВЕРХОВНІЙ РАДІ”

Розповідає учасник студентського голодування Володимир Собчук

І

У ті часи ми були студентами історичного факультету тоді ще Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Рішенню взяти участь у всеукраїнській студентській акції передував певний “підготовчий” етап. Між собою ми встигли познайомитись на лекційних, семінарських заняттях та у будівельних загонах. Рубіж 80-90- х років був проривом багатолітньої інформаційної блокади. Майже кожен номер всесоюзних газет містив “відкриття” із нашої історії: політичні репресії, невідомі сторінки радянсько-німецької війни, нові імена тощо. Невдовзі з’явився самвидав, публікації якого розповідали вже про невідомі факти з нашої української історії, трагічної та водночас героїчної. Флагманом національного відродження на Волині на той час була “Народна трибуна”. Усе нове читали жадібно, а обговорення були бурхливими. Поступово ми усвідомили, що оновлювати систему, яка з 1917 року була приречена на загнивання, немає сенсу. У цьому світі держави та суспільства будувались за іншим принципом, етнічно - національним. Отже, і Україна повинна стати самостійною державою, тим більше, що цього прагнули її найкращі сини та дочки протягом століть.

Усвідомлення необхідності докорінних змін і привело нас на Майдан Незалежності, солідарних, але разом з тим різних за ідеологічними переконаннями молодих людей.

Волинян-учасників студентського голодування було шестеро: Віктор Ковальчук, Сергій Годлевський, Ігор Майсак, Ігор Щепкін, Олександр Доценко та автор цих рядків.

У Київ ми приїхали 10 жовтня. Зустріли нас привітно, повідомивши, що з Волині ще немає представництва. Поруч був стенд, на якому зазначалися міста, з яких прибули учасники акції. На наших очах студент старанно виводив фарбою слово “Луцьк”. Склалося враження, що ми потрапили в інший світ, в якому діють свої норми, світ, вільний від ідейного маразму “групи-239”. Четверо з нас надягли білі пов’язки. Це означало, що нам заборонялося вживати їжу на час участі в акції (окрім води). А двоє стали “чорними пов’язками”, тобто поповнили лави охорони табору.

Першого ж дня ми взяли участь у пікетах біля вищих навчальних закладів столиці, агітуючи ровесників. Наприкінці дня з колоною демонстрантів вулицями міста ми рушили на вируючий Майдан Незалежності. Відбувся мітинг, на якому виступали народні депутати - члени опозиційної Народної Ради, а також представники Саюдісу.

Майже щодня до табору голодуючих підходили тисячі прихильників - кияни, представники з інших міст та навіть із інших республік колишнього Союзу. Для нас приносили теплий одяг та ліки. Це мало дуже важливе значення, адже моральна підтримка підсилювала фізичні резерви організму, черговий раз переконувала, що ми діємо правильно. Пригадую, приблизно перед Покровою, коли табір голодуючих перекрив Хрещатик, одна старенька бабця з Черкаської області тихенько попросила нас взяти випечені нею пиріжки, щоб хоч трохи підкріпитись. Ми не взяли. Гірко було бачити сльози старенької.

Були й провокації. Якось варта спіймала курсанта військового училища, який намагався передати в табір воду з кислотою. Таких ексцесів за час існування табору було декілька.

На Покрову зранку в таборі оголосили загальний підйом. Внутрішній голос підказував: має статися щось грандіозне. Коменданти табору, Олесь Доній та Маркіян Іващишин, відібрали тих, хто ще міцно тримався на ногах. До складу групи потрапили й ми, оскільки пробули всього чотири дні, а отже, вважались фізично міцними. Близько дев’ятої години група учасників акції, вишикувавшись у шеренги, вирушила до будинку Верховної Ради, біля якої вже стояв посилений кордон міліції. Ми кинулися на його штурм. Після короткої сутички все ж вдалось прорватись на подвір’я. Тоді ми, побравшись за руки, миттю лягли. Згодом на цьому місці встановили намети. Відтоді таборів голодування стало два. Уже надвечір підвезли батальйон міліції, який оточив нас щільним кільцем. Військовослужбовцями були солдати строкової служби. З моменту появи цієї “почесної охорони” ми намагались порозмовляти з солдатами та офіцерами, пояснити їм причину нашої присутності, обґрунтувати мотиви цієї акції. Як з’ясувалось із розмов, вони абсолютно не орієнтувались в тому, що відбувається. Хоча солдатам і заборонялось вступати з нами в контакт, більшість з них на розмови йшла охоче (офіцери вдавали, що не помічають цього). Щоправда, один єфрейтор обізвав нас “абарзєвшимі хахламі”, вживаючи при цьому тріаду традиційних російських матюків. У відповідь посипались наші звинувачення та докори. Офіцер, котрий прибув одразу на місце ексцесу, зробив йому зауваження. Потім таких перепалок уже не було.

Щодня біля нашого так званого табору-2 вирували багатотисячні маніфестації. Промовці вимагали від Верховної Ради виконання всіх наших вимог, висували й інші, більш радикальні. Навколо виднілося безліч плакатів, лозунгів та прапорів. Так, на одному плакаті було написано: “Дорога Україно! Завод “Арсенал” просить у тебе вибачення за 1917-й”. Це дуже зворушило присутніх.