Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 34

«Кто не был, тот будет, кто был, не забудет». Першої ж ночі він не міг, радше боявся заснути в нетопленій кам’яниці з чималими щілинами в стінах, на яких від червонястого вогника дивом у когось збереженої цигарки іскрився на стінах іній, так само червонясто- криваво іскрився. А хто мав нещастя після денної лазні заснути, то вже засинав навіки, тіла на морозі швидко дубіли, і ними живі закривали у стінах діри, ставлячи на ноги заколілих мерців.

Так і сірий досвіток їх побачив: живі на підлозі сиділи або напівлежали, а мерці уздовж стін над ними мовчазними вартовими виструнчилися.

Чого ж ти тут, Олександре Філаретовичу, думав про себе Скоропис-Йолтуховський, на незнаній території, на чужій землі, у чужій державі? І згадалися йому слова  Липинського  з  його  праці  «Хам  і    Яфет»:

«Територія, Земля, Батьківщина, Держава родяться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території»… Твоя правда,

В’ячеславе Казимировичу, не вдалося нам стати як один в оборону, тож логічним вислідом будуть і подаль- ші слова: «Сидить Хам український, побитий сам собою, своїм двойником — Хамом польським і Хамом всеросійським на Україні — та гірко плаче. Всі мають: Чехи, Литвини, большевики, Пілсудський, Муссоліні мають, а я не маю. Хіба я не такий самий, як вони?»

Чого ж ти тут, Скорописе, міркував він про себе, на чужій землі, на чужій території… Ти ж не зможеш собі дорікнути, що парсуну свою шкодував, бо наївся досхочу ще царських тюрем, принадами каторги сибірської натішився вволю — слава Богу, випадок утекти за кордон допоміг.

Та й від західного цивілізованого сусіда добра теж нівроку сьорбнув… Чотирнадцятого лютого 1919 року тебе, українського комісара Холмщини і Підляшшя, арештовують у Бересті польські військові й кидають на три доби в якусь покинуту й неопaлювану жидівсь- ку пустку. Тим часом в українського люду з хлівів рек- візують коні, корови і свині, так само старанно чистять сирітський притулок, кооператив та приватні помешкання, розграбовують геть крамницю для уря- довців — запам’яталося, що навіть чучелом нільсько- го крокодила не погребували… Те чучело двосажневе належало якомусь поміщику, він передав на сховок німецькій владі, а та, відступаючи, своєю чергою під розписку передала українському комісаріатові…

Невгамовна дружина Вікторія добивається для тебе полегшення, достукується до польського генерала Лістовського. Той тільки плечима знизав, мовляв, нічо- го не відає про арешт, то пересолює, певне, цивільна влада. А як виявили генеральську брехню, відказав Лістовський з серця:

— А як він посмів у листі до мене підписатися «кра- йовий комісар Холмщини і Підляшшя?» І чого, як мав змогу, завчасно не втік перед польським військом?

У запаскуджених худобою холодних вагонах пере- везли тебе в Модлінську фортецю, не даючи в дорозі ні хліба, ні бодай краплини води.

Дружина твоя клопотала перед англійськими, аме- риканськими і французькими місіями, їхні перевір- ки, звісно, без українських свідків, достеменно ніяко- го грабежу майна українського люду не встановили — бо в тих того майна… не було.

Комендант Модлінської фортеці, як привезли нових арештантів, взагалі їх приймати відмовився, тож помістили прибульців у бараці «підозрілих на холеру», де за дірявою стіною лежали хворі на тиф — твої люди заразилися там плямистим тифом.

Щоправда, французи прийшли до думки «звільни- ти губернатора Скорописа і 27 його урядовців під нагляд поліції», та їхню думку тут мали десь і везуть вас усіх в тих же товарних запаскуджених вагонах у табір в Щипйорно.

Дружина Вікторія пробивається до прем’єра Ігнація Падеревського, від того йдуть негайні команди в ген- штаб, в жандармерію, жінку запевнюють, що ніхто не давав злої вказівки кидати Скорописа в табір, і помил- ку негайно виправлять.

Звісно, виправляти її чомусь не поспішали. Врешті, дружина добилася до самого Пілсудського,

і той негайно наклав резолюцію про звільнення та до- звіл жити в Варшаві.

У жандармерії на те Вікторії, посміхнувшись, лише докинули:

— А що тут розуміє Пілсудський? Він чоловік доб- рий і ладен усіх повипускати…

У холодних бараках табору привільно собі гуляли тиф, холера та віспа, дрова не давали, варта для остра- ху пострілювала, не вельми переймаючись, куди вці- лить та куля; в кого були чоботи, то відібрали, нато-

мість розщедрилися на деревляники, та й то не всім, а ще без розбору частували нагайками та прикладами, підганяючи до роботи.

Лише двадцять восьмого червня прийшла телегра- ма про звільнення. Звільняють тільки тебе, а колеги ще лишаються у бараках, тож на обурене звернення твоє комендант постає законником, більшим від вар- шавських:

— Бачте, телеграма: «Звільнити губернатора Скорописа-Йолтуховського»… Але ви у мене тут не губернатор, а лише полонений, і ваша заява про інших полонених урядово мною не може бути прийнята…

Чого ж ти тут, думав про себе Олександр Філарето- вич, ти ж ніколи не шкодував себе задля справи, як і тисячі подібних тобі; чого свою землю, державу свою має поляк, італієць і чех, має більшовик той самий, до жаского діла якого немислимо дотягнутися навіть пеклу дантівському, тільки ти не маєш прихистку бодай невеликого свого? Зрештою, на те болісне «чо- го ж» свого часу відповідь дав Липинський…

Якесь дивне відчуття вини було в нього перед В’ячеславом Казимировичем, незрозуміле і непоясни- ме, насправді ж він сам куди більше зазнав від Липинського невиправданої кривди і навіть незаслу- жених образ. Але ж ти, Олександре Філаретовичу, не дозволив собі при його житті на макове зерня непова- ги якоїсь виявити і ти, вже по смерті, чи не першим заступився за його духовний спадок, який негадано стали навіть невідомі чужі люди розтягувати та при- власнювати. Чималенько з написаного В’ячеславом Казимировичем ти пам’ятаєш досі, але й свої рядки, які написав приголомшений такою передчасною втра- тою, також не забудуться: «Ще над одвертою могилою нікчемні амбітники без власних творчих духовних вартостей стали використовувати шпальти не лиш

«репрезентативної»   преси, але й зорієнтованої   в

наших відносинах чужої, щоби рекламувати себе ідей- ними спадкоємцями покійника, його друзями й прия- телями.

Фарисеї!..

Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї, бити- муть себе в груди й на брудних роздорожжах українсь- кої руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:

«Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижує память Великого Покійника, як він профанує її, змен- шує Його заслуги, ображає Його і Нас!..» (все, розумі- ється, з великої літери).

Даремні старання Ваші, панове!

Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб чути, — Правда вже є зараз ясною, як сонце.

Коли би покійний був звичайною людиною, ми, помолившись за його душу, на поминальних сходинах обмежилися б тим, що згадали, як то стародавній зви- чай наказує, все те, що доброго зробив покійник за свого життя.

Але В. Липинський, ідеолог нашого руху, не вмер, він живе в «Листах до Братів-Хліборобів» і не потрібує вихвалювання та панегіриків, бо він вніс стільки позитивного, творчого в наше політичне думання й методи діяльности, що вже й зараз одверті вороги нашої державної концепції признають його великі заслуги. Тим певніще відведе йому історія серед твор- чих політиків Української Землі одно з перших місць…»

Як багато часу спливло, відколи лягли на папір твої рядки, вважай, півтора десятиліття збігло, і як багато верст з Целендорфа, берлінського тодішнього передмі- стя, де, стиснувши серце, їх писав, як багато верст до цієї сибірської кам’яниці з вкритими інеєм стінами — той іній від дихання ще живих осідав непомітно і сріб- лився навіть на холодних обличчях мерців-вартових.