Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 33

Батько покійний завше до греко-католиків при- язно ставився, — відчула вагання отця незнайома жінка. — Він мав навіть вельми прихильного листа від апостольського адміністратора в Німеччині Петра Вергуна…

Хто ж ваш батько? — запитав по хвилі отець Григорій.

Гетьман України Павло Скоропадський, — по- спішно відказала жінка, наче боялася, що її не вислу-

хають і вона знову опиниться одинокою серед незнайо- мого люду, на чужій землі, до того ж земля та закипає від безперервних вибухів і розгніване небо над нею реве хижими літаками, після яких ще шпаркіше кипить та мучена і перемучена багато разів земля. — Батько відійшов два дні тому, ні домовини, ні місця на кладовищі, а я сама теж щойно зі шпитального ліжка, ледве світом ступаю. Поткнулася було до тутешніх урядовців, але їм уже не до мене. Поможіть, Христом- Богом благаю…

То буде майже неможливо, подумав отець Григорій, бо досі тут православних на католицькому кладовищі ще не ховали.

Затинаючись, схлипуючи та витираючи хустинкою очі, донька Скоропадського Єлисавета стала оповідати з тим же поспіхом подробиці своєї подорожі, останньої й трагічної для її батька.

Квітневого ранку 1945 року вони виїхали з-під Веймера в Оберсдорф до своєї сім’ї. На зупинці в Плятлінгу раптом заупокійно завила сирена, спові- щаючи про наліт союзницьких бомбардувальників; люди з вагонів нажаханою овечою отарою сипонули на вокзал — вказівників до бомбосховищ чомусь не було, та й однаково навряд чи встигли б вони; лавина людсь- ка винесла їх під зовнішню вокзальну стіну. Раз у раз розвертаючись, американська авіація прасувала бом- бами з німецькою методичністю німецьке ж таки містечко, їдкий дим і пилюга з будинків, що рушили- ся й осідали на очах, забивали дихання, пекельний гул та нестерпно болісні зойки зранених краяли змучені душі: чергова бомба влучає в вокзал, ось уже наступна зносить верхні поверхи, ось падає зовнішня стіна, але вони встигають все-таки відхопитися — то їх виряту- вала з батьком, думала Єлисавета, іконка Пресвятої Діви Марії, якою їх благословляли в дорогу.

Але по наступному вибухові настала для Єлисавети ніч безпам’ятства, довга й тягуча, сповнена хіба хао- тичних видінь і підсвідомих страхів.

До пам’яті Єлисавета, зазнавши перелому переніс- ся, тріщин черепа та опіків, прийшла вже у лікарні і відразу ж запитала про батька. Він живий, слава Богу, тільки рана велика під лівим оком, трохи менші побі- ля вуст, але голова з лівого боку геть обпечена. Як уже здужала, то причалапала у батькову палату, нишком зиркнула на графік температурний, де крива нижче тридцяти дев’яти опускатися ніяк не хотіла.

Два тижні витримав зранений, ще якогось дня ні- мецький медперсонал прихитрився у немічного викрас- ти нерозлучну впродовж років іконку, не забувши при- хопити попутно улюблений медальйон на золотому лан- цюжку, а під ранок двадцять четвертого батька не стало.

«Милий Боже, яке те життя гірке, — думав отець Григорій, ідучи до пароха, — і які в цьому житті не- збагненні шляхи випадають…»

В Меттені у шпиталі помер український король,– упіймавши погляд пароха, отець тепер уже не відпус- кав його, що було моці, затявся тому поглядові не дати сковзнути, розминутися, збігти й втекти. В німецькій мові немає слова «гетьман», тож найточніший відпо- відник ужив «кьонінг», тобто «король». — Треба поховати за християнським звичаєм на кладовищі.

Це неможливо! — парох повільно підводився зі свого крісла, й обличчя його ставало кам’яним. — Покійний був православним, тому хіба без священика і поза межами кладовища.

«Ні, голубе, — відказував подумки отець Григо- рій, — не дозволимо поховати українського короля під парканом і без Слова Божого».

У такому разі я звернуся до абата монастиря Гофмана.

Ваше право.

Смію вам нагадати, — притис на слові отець Гри- горій, — енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще в часи Першої світової. Тією енциклікою в разі відсут- ності священика православного обряд погребіння до- зволялося вчинити католицькому. Що з того часу змі- нилося? І нарешті, коли я не зможу як священик і українець скласти останнє пошанування своєму коро- лю, я полишаю цей монастир.

Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле його обличчя знову стало звичайним людським, як нагадав отець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.

Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.

Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистеле- ну одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою, стружками. І знову затисло серце в отця Григорія від тої убогості, від тої неймовірної невідповідності поста- ті покійного та обставин останньої години його земно- го шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежали ще два сувої домотканого полотна, прихоплені ним з рідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приніс те полотно, прикрили ним якось стружку.

Отець Григорій правив панахиду, ховали Гетьмана. Отець Григорій правив панахиду, а на думці мимо- волі спливали слова, які він має сказати зараз в корот- кій надгробній промові, слова з «Хама і Яфета» В’я- чеслава Липинського: «Перший раз в історії України знайшовся представник старшої, батьківської верст- ви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний    тягар         Верховної      Української     Влади.

Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди»…

Ховали Гетьмана України.

Не проходили в почеснім прощальнім строю війська, хіба хмари тихо проходили у високому і чужому небі, не було приспущених у жалобі прапорів, хіба дощик легкий припустив, як опускали Скоропадського у могилу.

Ховали Гетьмана, обікраденого хамством навіть в останні передсмертні хвилини, Гетьмана, який найкра- щі свої десятиліття віддав задля волі й добра рідної землі, натомість забрав із собою у чужу та далеку землю лише кілька метрів лляного полотна домотканого.

36

Метуть сніги…

Завірюха виє і скавулить, як пси скавулять тривож-

но у передчутті пожежі, сухий сніг у тій круговерті віхоли аж металом видзвонює і боляче б’є в обличчя, сухий сніг — звичайнісінька вода, а січе скулко і неми- лосердно гарячим пустельним піском; вже за десяток кроків попереду нічого не розрізнити, тільки білий туман, тільки мліч непроглядна і невідома. Олександр Скоропис-Йолтуховський ішов десь посередині колони в’язнів, принаймні так він гадав, що то середина, бо марне було видивитися за мліччю густою, що гуде і по- розбійницьки час до часу висвистує, важко побачити навіть силуети в’язнів у перших рядах. Його арештува- ла радянська контррозвідка 1945 року в Берліні, нагло й раптово схопилa, як шуліка мале і недорікувате ще курча. Довго везли у щільно набитому подібним людом товарному вагоні, доки не завищали гальма і потяг спи- нився на невідомій станції.

— Роздягатися! Всі у лазню! — пролунала різка команда, підкріплена попереджувальним пострілом вгору.

У чому матір народила, вистрибував люд, висипав і вивалювався поспіхом з товарняка на сніг, сотні і сотні голих тіл, що спершу хапливо переступали з ноги на ногу, мов то стояли на гарячому приску, а далі в купки збиватися стали отарою овечою, щоб якось від морозу прихиститися один біля одного, віднайти бодай крихту рятівного тепла. І тут вдарили бранд- спойти, тугі цівки крижаної води без куль розстрілю- вали нажахане скопище тіл, що парувало худобиною на шпаркому морозі, крики, зойки та лемент перекри- ли голоси конвоїрів.

Як дозволили одягнутися врешті, то погнали коло- ною в недалекий напіврозвалений барак, над воротами якого Скоропис-Йолтуховський встиг прочитати: