Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 35

1924 р.

132132

мікробіолог і генетик, професор Гарвардської медичної

школи в Бостоні Бернард Девіс: «Я був вражений

і приголомшений книгою видатного гуманіста і біолога

Ф. Добжанського».

Ім’я науковця набуває світового звучання, воно на

шпальтах не тільки спеціалізованих наукових журналів,

його ім’я викрикують хлопчаки, продаючи популярні

газети на вулицях міст. Приходить визнання,

звання професора Колумбійського, Рокфеллерівського

і Каліфорнійського університетів, близько 20

почесних дипломів інших університетів світу. Його

обирають членом Національної академії наук, Американської

академії науки і мистецтва, Американського

товариства філософів, членом багатьох академій світу,

в тому числі Лондонського королівського товариства.

Феодосій Добжанський удостоюється престижної

Кімберівської генетичної медалі, президент США

особисто вручає в 1964 році Національну медаль за

розвиток науки.

Більшовицька Росія теж не забула колишнього вихованця

Київського університету. В газеті «Правда»

за 2 вересня 1947 року про Ф. Добжанського напишуть

так: «…подвизается теперь в США на поприще

клеветы против советских биологов и «задает тон» в

этой антисоветской кампании».

У перемоги велика рідня… Польське коріння роду

Добжанських дозволяє його науковцям Республіки

Польща вважати своїм, на українській землі він народився,

виріс і здобув університетську освіту, зробив

перші кроки в науці, на американському континенті

Феодосій Добжанський здійснив свій науковий

под виг. Чий же він? Донька вченого Софія сказала

про це так: «Єдиною країною, де мій батько почувався

пов ноправним громадянином, була країна, що не

знає кордонів, ця країна – наука».

ВИШНЕ МОЯ,

ЕМІГРАНТКО…

У величезному, роззолоченому кабінеті посла Росії

в Константинополі князя Лобанова-Ростовського ієродиякон

Агапій в стриманому чернечому одязі видавався

уже зовсім мізерним та жалюгідним. Князь полю бив

пишні апартаменти, з високою вигадливо оздобленою

стелею, аби підкреслити велич і потугу Росії, а заодно і

свою власну, бо ж при нагоді не забував зазначити, що

його родовід від самих Рюриковичів.

Князь довго і прискіпливо вивчав поглядом ієродиякона,

як розглядає неспішно натураліст якусь рідкісну

комашку, аж доки не озвався невдоволено:

– Ви священнослужителем, слугою Божим лише

називаєтесь, а насправді творите аж ніяк не Боже

діло. Хто ж то вас підговорив у Лондон в «Колокол»

наклепи писати на наш консулат в Афінах та на старших

за чином святих отців?

– Ваша світлосте, мені належить служити у церкві,

дотримуватися постів і всіх канонів, а видруком газет

чи книжок хай клопочуться інші, – делікатно не

погодився отець Агапій.

– Лукавите, дияконе, – ствердів голос посла. –

Достеменно встановлено, що то ваші кореспонденції

там друкувалися. Але мене дивує інше: вам, малоросам,

російська держава дає хліб, а ви їй у відповідь –

камінь. Вас, дияконе, простого ченця Києво-Печерської

лаври, митрополит Філарет ставить секретарем

канцелярії, а ви чим віддячуєте? Заводите дружбу

з Кулішем, Драгомановим, вам по духу босяк Шевченко?

Щоб вирвати вас із вельми сумнівного товариства,

скеровують служити у консульську церкву в

Афінах. Яка ж віддяка від того? Ваші наклепи Герцену

в «Колокол»?

– Я ніколи ні на кого не зводив неправди, – ієромонах

перехрестився, хрест він наклав на себе щиро,

бо не мав за сказане в душі сумнівів чи вагань.

– Та ви хоч знаєте, хто такий Герцен? Звичайний

байстрюк, що взяв вигадане прізвище, байстрюк, що

134134

ні крихтою не вдався в батька, знаного дворянина

Яковлєва. Літературне безпліддя та відсутність хисту

хоче прикрити скандалістичними справами, і цим баламутить

нестійкі уми.

– Ваша світлосте, я маю багато гріхів перед небом,

але інших… Тому прошу дозволити мені піти на

Афонську гору, подалі від людської суєти, де міг би

молитися і служити Богу.

– Вам повірили двічі. А що маємо? Ось переді

мною доповідь в Азіатський департамент від 5 квітня

1860 року: «Диакон Агафий высказывал видимое довольствие

в бесславии отечества, духовного знания

и всего вообще, что пользуется уважением, – обнаруживая

сочувствие к беглым, выказывал идеи о

независимости Малороссии, выражал явное недовольство

православием, хотел, например, нового перевода

Библии и даже сам готовил себя к подобному

занятию…» Що скажете?

– Щодо перекладу – це правда, ваша світлосте.

Я мріяв перекласти Біблію українською, і, гадаю,

немає в цьому гріха – ще більше люду, особливо

простого, відчує суть і значимість великого Слова…

Відпустіть мене а Афон, до подвижників духу.

– В Одесу! До графа Строгонова для передачі в

духовне відомство. Там вам вправлять на місце вашу

вивихнуту душу, – посол різко відкинув від себе аркуш

з доповіддю, і той аркуш, перелетівши стіл, гойднувся

кілька разів у повітрі й опустився біля ніг ієродиякона.

«Краще кинутися в Босфор, ніж потрапити до

Строгонова», – ворухнулося думка в Агапія. І тієї ж

миті він вирішив для себе, як йому діяти.

Вибору в ієродиякона не було – з порога посольства

він направився одразу в порт. Хоч і з потугами,

але таки знайшов потрібний корабель, штовхаючись

поміж велелюддя: тут видавалося зібрався цілий світ,

з різнобарв’ям шкіри, розмаїттям кольорів одягу, мішаниною

мов.

Отець Агапій піднявся на палубу корабля. Але той

корабель плив не в Одесу і не в Росію, відчаливши,

візь ме він курс на Лондон.

Ступивши на англійську землю, отець Агапій, насамперед,

попрямував у «Колокол». Олександр Іва

нович Герцен виявився зовсім іншою в спілкуванні

людиною, аніж поставав зі сторінок «Колокола» ненависний

царським служкам Іскандер. Він за довгу

розмову жодного разу не перебив отця Агапія, навіть

не згоджуючись із думкою співрозмовника, як видалося

гостю, Олександр Іванович силувався вишукати

раціональне в почутому, тільки хіба вже зовсім

хотілося заперечити у дискусії, то під високим лобом

злегка іронічно підсмикувалися рухливі брови.

Опинившись на чужій британській землі, отець

Агапій Гончаренко починає допомагати як верстальник

у випуску чергових номерів бунтівного журналу

першої вільної російської друкарні.

Півторарічне лондонське життя отець Агапій згадуватиме

завжди з приємністю. Тут він не тільки набуде

досвіду у видавничій справі, яка йому небавом

стане вельми в пригоді. Тут заведе нові знайомства з

неординарними людьми, подорожуватиме у вільний

час, відвідає Єгипет, Туреччину, побуває на Афонській

горі, куди так і не дозволив йому поїхати російський

посол, навіть розшукає там в одному з монастирів

свого дядька Дмитра Богуна.

Отець Агапій цінував подвижницький труд Герцена,