Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 20

який перед цим десять літ викладав у Падуанському

університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості

7676

грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським

патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов

на константинопольський патріарший престол, у

різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький,

брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої

книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович

Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив

тікати до нас. Московська темнота встигла лише

спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім

зі світу звести…

Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав,

аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося

ще розповісти як про славних людей, що прибули в

наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у

далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили

там Україну. Про пристрасне слово Івана

Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового

Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського

доктора медицини, котрий став професором

Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі

вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого

у ті часи Болонського університету… Щодо

особистої грамотності, то був він не лише авторитетним

спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали

гучні дискусії, але й автором оберемка похідних

козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав

особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір,

вельми живучими, і через багато десятиліть,

навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі

душі в походах.

Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову

кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний

лише крізь зуби джурі докинув:

– Перепиши гарненько, тоді вичитаємо ще раз.

Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись,

окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись,

і залопотів крилами до голубиного табунця,

що тішився в небі п’янкою весною.

***

В приймальню генерального писаря зайшло двоє

чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що

осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі

здолали неблизькі дороги.

– Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий

гість.

– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно

прийняти нас, – додав другий.

Стрункий джура легким поклоном дав знак, що

розуміє сказане ними, і пішов доповідати.

Генеральний писар не став морити довгим очікуванням

втомлених прибульців.

– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана

Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи

справи, – знову першим почав смаглявий гість.

– Свого часу, після багатьох переможних морських

битв, велися перемовини про призначення його світлості

головнокомандувачем об’єднаних європейських

сил проти загрозливої мусульманської експансії.

Генеральний писар опустив очі додолу, мов запилене

взуття прибульців цікавило його більше, ніж вираз

облич дипломатів.

– Зараз настав особливий момент, – долучився

парижанин до мови. – Ні для кого не секрет, що через

невчасну смерть коронного гетьмана Ходкевича

та хворобу королевича Володислава роль гетьмана

Сагайдачного у битві під Хотином була визначальною.

Тому Версаль і Ватикан повторно розглядають

можливість призначення його ясновельможності Сагайдачного

головнокомандувачем європейських сил

супроти великої загрози з боку Туреччини всьому

християнському світові. Добре було б, коли б після

одужання від рани гетьман вирушив у дорогу для багатосторонніх

перемовин.

– Його ясновельможність гетьман Сагайдачний

уже в дорозі, – тихо сказав генеральний писар.

Прибулі здивовано перезирнулися.

– Нам ще вранці казали, що рана серйозна, тим

паче, стріла отруєна…

– Його ясновельможність уже в дорозі до Бога.

Гетьман Сагайдачний щойно відійшов у кращий світ,

– генеральний писар підвівся з-за столу, підійшов до

вікна і напівпричинив його.

Тієї ж миті десь вдалині пролунав гарматний постріл.

Гості здригнулися від несподіванки, а збагнувши,

й собі ступили крок до вікна. Козаки викочували

гармати, й один за одним звучали постріли, звучав

7878

останній, прощальний салют гетьманові. А як стихло

гарматне відлуння, озвалися першими дзвони КиєвоБратського

монастиря, де навік упокоїться гетьман

Сагайдачний. Вже інші храми підхоплюють той сумовитий

передзвін, і здіймається він над всім містом у

блакить весняного неба, а разом з ним здіймається і

відбуває многостраждальна гетьманська душа. Душа

грішника-воїна, що не випускав шаблі із рук все свідоме

життя, душа праведника, що всі маєтності віддав

на школи, церкви й монастирі; не маючи своїх дітей,

він кожного сущого на цій землі вважав своєю

дитиною і своєю ріднею, і про кожного клопотався до

останнього подиху, до останнього поруху серця свого

многостражденного…

79

ПОВЕРНЕННЯ БОГУНА

Арештованого Івана Богуна так спішно виводили

з Марієнбурзької фортеці, що тюремний стражник,

зачепившись полою за дверну ручку, мало не підвис

– тільки кріпкі нитки затріщали, мов дерево від водохрещенських

морозів. «Начебто кам’яні мури не

горять, – подивувався Богун, коли його потягнули до

карети із заштореними вікнами. – І якої трясці їм так

приспічило?»

Поспіх став зрозумілим, коли крізь щілину у шторах

Богун побачив королівський палац. Попід руки,

зв’язаного, його повели, мало не спотикаючись, довгими

мармуровими східцями.

Король Ян Казимир сидів незрушно, не давшись

взнаки від появи в розкішній залі людини у зім’ятій

та обідраній тюремній одежині.

– Мені багато розповідали про вас, полковнику,

– врешті озвався король таким тоном, наче вони вже

подавно ведуть мову і оце з півслова вона продовжується.

– Як правило, з різних свідчень, мов із різнобарвних

камінців фреску, вдається скласти цілісний

образ. А чуте про вас все тулю-тулю до купки – нічого

не вимальовується.

– Немає складнішої за людину загадки. Тому й

нема мудреців над її Автора. – Богун подумки почав

перебирати здогади, як мусульманин вервицю, та

низка виявилася навдивовижу довгою.

– Спробуйте самі розсудити мої сумніви, – вів

далі король, навіть не глянувши на співрозмовника,

мов то і не до нього звертається. – Одні оповідають, і

доведена цього правдивість, що полковник Іван Богун

відмовився навідріз взимку 1654-го присягати московському

цареві Олексію Михайловичу. Цим накликав

великий гнів свого гетьмана, бо не лише сам, а й весь

полк не став під присягу – не вірять московитам – і

край. Турецький султан і кримський хан заманювали

Богуна бубликами, та не хоче він того печива. Річ

Посполита, чого гріха таїти, через третіх осіб теж обіцяла

гетьманську булаву, і від цієї доброї пропозиції

він відвертається. Мало того, навіть не дає відповіді,