Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 19

вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою

в останній бій ішли турки, відколи сонце з’явилося

перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…

Та не ті уже сили, і віра не та, не вдавалося навіть

їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями

гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий

дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не

розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих,

ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики

підрахували, що в тих останніх атаках полягло

турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від

втрат за всю битву під Хотином.

Випогодилося, коли з королевичем Володиславом

і Сагайдачним підписував мирний договір Осман ІІ.

Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому

небі з сумовитим прощальним криком пролітали на

південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав

султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою

військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу,

але він живий і повертається додому, до звичного

і розміреного життя. Не знав тільки султан, що

того розміреного, щасливого життя лишилося йому

так небагато – поразки йому не пробачать свої ж,

уже наступного року його чекає погибель під час яничарського

бунту.

***

На довгі місяці світ для гетьмана після повернення

в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном,

за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили

нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки

в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні,

як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева

під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше

життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо

цікаво було спостерігати за птаством: поважно

надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито

роздивлялися навкруги, де все було проти їх

значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися

з власного дзвінкого і добродушного цінькання.

А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та

чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися

– щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві,

що губилося ген-ген за видноколом далеких літ,

розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той

сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.

Сагайдачний змирився з думкою, що він небавом

піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме.

Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають

коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був

не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж

не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька

обирала його часто ватажком заради воєнної

доблесті, а скидала через строгість».

М’який і делікатний поза військовими справами,

навіть жінка Анастасія, сварлива і свавільна, як

7474

розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим

був у державних справах. Борони Боже, хто в поході

до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як

оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької

приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то

й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з

кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про

більші провини: троє козаків пограбували церкву і,

звісно, були одразу спіймані.

– Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління

виніс гетьман неоскаржуваний присуд.

Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка,

у поході вбивають, беруть у полон, завойоване

майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише

про похід на Москву Сагайдачного: «…вогнем і мечем

спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого

імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під

його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті

посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного

віку і статі йшли за його колісницею». Ян Собеський

нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський

літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення.

Коли, повертаючись, грізний гетьман «мимо

град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал

от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска,

уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал

ни единого зла сотворяти».

Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько

польського короля Яна ІІІ Собеського, про українського

гетьмана полишить такі рядки: «Цей Петро

Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження

в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча

за походженням, способом життя і звичками був простою

людиною, незважаючи на це в очах пізнішого

потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими

людьми свого часу…»

…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно

і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною

цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.

«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона

не страшна – подумки подивувався Сагайдачний,

– навіть… красива».

Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман

більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана

від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно,

якось по-злодійському навіть більшала, ані

вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився,

коли хтось заходив у покій, мимовільний

стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною

розкішшю, яку міг собі дозволити.

Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а

тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного

повітря.

– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї,

– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову

руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом

джура.

– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав

мені одну річ, треба написати.

А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав

повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:

– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній

пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє

майно…

Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов

льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів,

який документ йому випадає писати.

– Заповідаю своє майно Київській братській школі…

Львівській братській школі… монастирям… – повільно

диктував гетьман, боковим зором дивлячись

на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом.

– Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий

мій грамотію?

Джура здригнувся від несподіванки, перечитав,

беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо

ж справді трапилася помилка.

– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а

граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався,

чи незграбно хотів підлеститися молодик.

– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче,

– посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо

без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали

без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев,