Anarchy in the UKR - Жадан Сергій - Страница 3

Але я чомусь ніколи й ніде не залишався, скільки б несподіваних місць мені, дебілу, не відкривалось у вечірніх сутінках чи ранковому тумані, скільки б не з'являлось мені розвалених фабрик і затоплених містечок, макових плантацій і оборонних укріплень, портових кранів і вересневих гірських хребтів — я ніколи не залишався на жодному хребті, біля жодної плантації, хоча, можливо, саме там — біля цієї плантації — мені саме й місце, можливо, я просто мусив би заповнити якусь просторову прогалину, яка за моєї відсутності втягує в себе чимраз більше чужого кисню, чужого світла, створюючи протяг у цупкому шитві світопорядку, але ні, я так і не зупинився, в цьому і є головна помилка — намагатись чимдалі заглибитись у простір, якомога більше намотати його на плівки пам'яті, змішати його з власним досвідом, не зупиняючись, ніколи не зупиняючись, оскільки будь-яка зупинка ховає в собі пастку, і вона відкривається піді мною, мов таємний люк, про існування якого я знав увесь час, але увесь час боявся в нього зазирнути. Натомість, зупинившись, я міг би помітити, що обживання простору, обживання пам'яті, з цим простором пов'язаної, є заняттям набагато цікавішим і захоплюючим, аніж механічне нарощування цього самого простору, безкінечне розмотування цієї пам'яті. Чим частіше зупиняєшся в дорозі, чим довшими робиш свої зупинки, тим більше шансів помітити врешті всі деталі, які не можна було помітити, не зупинившись, тут річ навіть не в куті зору, а в швидкості твого руху, якби я зупинився, я б міг помітити, що це не просто зміна мого уявлення про ландшафт, це зміна самого ландшафту, а відповідно — це зміна мене самого.

Кілька років тому на цій трасі розбився мій брат. Він зіткнувся з якимись бізнесменами, вони вискочили на його смугу і він нічого не встиг зробити, відбувся зламом ноги, машину мусив викинути, нічого доброго з неї вже вийти не могло; кожного разу, проїжджаючи це місце, я думав — цікаво, думав я, що там могло залишитись, мають же там бути якісь сліди, чорні смуги від скатів на асфальті, погнуте залізо огороджень, рвана джинса в подорожнику, запах розлитого бензину, кров, урешті-решт, там має бути кров, якщо її не змили дощі, але змили очевидно, мусили змити.

Мій брат кілька разів у житті розбивався, він розвалював свої мотоцикли, скільки їх там у нього було, падав на повній швидкості, здирав шкіру, рвав одяг, але вставав і їхав далі, мов так і треба, в його житті було стільки машин, що я навіть не про всі з них пам'ятаю. В дитинстві він мене теж вчив їздити, але з цієї затії так нічого й не вийшло — я завжди боявся швидкості, і дотепер боюсь, можливо після того, як у дитинстві, напившись, ми з приятелем украли важкий урал з коляскою і довго розганяли його ось такою самою трасою — безнадійною і неремонтованою, а коли кінцево розігнали, я помітив, що міг друг, котрий, до речі, сидів за кермом, встиг заснути. На повороті урал злетів із траси і якимось дивом проскочив між опорами ліній електропередачі. Ми залишились живі і відразу протверезіли, я боюся швидкості, боюся кудись їхати, більше за це я боюсь лише зупинитись.

3. Поганий Сосюра.

Залізничний вокзал міста Сватове о четвертій ранку тихий і погано освітлений. Наскільки я розумію, Сосюра десь тут і воював, у його спогадах саме на цьому вокзалі чи то хтось когось узяв у полон, чи то навпаки — полону уникнув, його важко іноді зрозуміти, особливо коли це стосується біографії, так прочитаєш цілий том і не зрозумієш — за кого ж воював головний герой; Сосюра надзвичайно химерний у своїх спогадах, подумати тільки — чувак пройшов усю громадянську, воював на кілька фронтів, уцілів, що найголовніше, і про що потім пише у мемуарах? якийсь безкінечний трах із сестрами-жалібницями та відповідальними політ-працівниками (о'кей, із політ-працівницями, ясна річ, нічого такого за Володимиром Миколайовичем, здається, не спостерігалось), якісь постійні соплі з того приводу, що десь там, в сонячному Донбасі, на нього чекає його молода незаймана Лілі Марлен, невизначеність політичної платформи й ідейної програми (те, що він за світову революцію його жодною мірою не виправдовує — всі за світову революцію), порожняк, одним словом — жодної тобі яскравої батальної сцени з м'ясом і кишками, намотаними на колеса червоних панцирників, жодного виписаного портрета бійців і старшин, з послужними списками і зарубка ми на прикладах снайперських гвинтівок, жодних відомостей про кількісний склад сил супротивника, більше того — за весь цей час жодного власноруч убитого ворога робітничого класу!

I він говорить, що він за світову революцію! Почитай, хочеться сказати автору, почитай спогади інших учасників революційних змагань на півдні Росії, ну, себто, на Україні, почитай хоча б того ж таки Нестора Івановича — яка увага до деталей і врахування нюансів, він же фіксує кожного повішеного ним мародера чи комісара з такою ретельністю, ніби справді розраховує передати ці списки безпосередньо святому Петрові, в сподіванні на те, що старий зарахує йому це при перепустці до райських брам. Що в такому разі мав би зарахувати святий Петро до активу Сосюри Володимира Миколайовича?

Оце його тягання із сестрами-жалібницями по санітарних вагонах? Навряд чи. Хіба що я чогось не розумію в концепції християнcтва. Що святому Петрові до сестер-жалібниць? В нього й без того турбот, я думаю. Але менше з тим, навіть якщо ти не дбаєш при цьому про захмарні брами й перепустки — не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами щось значно цікавіше, щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, — тому що наcправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров'ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише? Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується.

Ми сходимо на перон. Потяг освітлюють кілька потужних ліхтарів, як на стадіоні, вагони важко рухаються, набираючи швидкість перед наступним перегоном, далі потяг повертає на Донбас. Тут немає чого робити навіть удень. Вночі тут немає чого робити взагалі. На вокзалі холодно, навіть не зважаючи на те, що зараз літо, серпень, все одно — на вокзалі холодно і там уже хтось спить, давай, говорю я, пішли на автовокзал, там траса, спробуємо щось зупинити, в разі чого — просто дочекаємось першого автобуса, пішли, тут недалеко. Але це я так сказав — недалеко, насправді я ходив цими чорними від ночі вуличками не раз і не двічі, я то знав, що йти вночі, наосліп, навпомацки по неасфальтованих вуличках цього містечка заняття майже безнадійне, але що робити. Ми пройшли вздовж перону, зістрибнули на стежку, що тяглася вздовж рейок, котрих вже і видно не було в траві, оминули кілька цистерн із метиловим спиртом і цементну огорожу, все далі відходячи від прожекторів і вокзалу, повз нас прокотився наш Суми—Луганськ, обдаючи нас п'янким запахом тамбурного вугілля і солодкої кип'яченої води, потяг, це було щось останнє світле в цьому місті, далі довелось іти в темряві.

Автовокзал не працював. Востаннє коли я тут був, себто кілька років тому, він уже ледь жеврів, дві третини рейсів уже тоді не функціонували, село було відрізане від цивілізації, та й цивілізацією все це на звати було важко; крісла і лавки були напіврозвалені, дерматин із них здерто, і гучномовець тривожно мовчав. Але тоді, в усякому разі, ще працювало кафе, де продавались старі, аскетичні тістечка і яскраво-недоречні в цих строгих декораціях чупа-чупси. Я якось розраховував на це кафе, на ці чупа-чупси, зрештою, чупа-чупси мені були до одного місця, але я собі думав — о'кей, хай село відрізане від цивілізації, хай здерто дерматин, та хай навіть гучномовець не працює — я переживу, я переживу без гучномовця, чесне слово, але ж кафе, кафе, курва, має працювати, а де є кафе, там є яке не яке культурне життя — водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась електрика і комунікації.