Anarchy in the UKR - Жадан Сергій - Страница 2

Я взяв посвідчення журналіста і домовився з Льошкою, що він поїде зі мною і буде все це фотографувати. Льошка поставився до ідеї серйозно і все перепитував, що йому прочитати, аби бути в курсі, не знаю, казав я, почитай Кропоткіна. А краще не читай. Літо закінчувалось, погода псувалась, і в якийсь момент ми таки зібралися. Льошка заїхав, як я вже говорив, за мною до Харкова, і ось ми вже кілька годин не спали в темному вагоні з незрозумілою пасажиркою, намагаючись пояснити їй, куди ж ми насправді їдемо, і не маючи ні сил, ні особливого вміння це зробити. Переказувати їй теорію анархічного самоврядування я не наважився, нащо це їй із її стройовою підготовкою й бромом, а говорити про дитинство й демонів, які з нього час від часу виповзають, теж було щонай-менше дивно — що вона могла зрозуміти в моєму дитинстві, не розібравшись як слід зі своїм.

Іноді ти просто мусиш прислухатись до власних химер, до своїх внутрішніх голосів, принаймні до найсимпатичніших із них, іноді необхідно скористатися з їхніх порад, наприклад, коли вони нашіптують тобі — давай, поїдь, ти ж там жив свого часу, ти ж там виріс, ну, може не зовсім там, але яка різниця, спробуй ще раз вибратися з тих западин, подивимось, чи стане тобі духу, чи стане тобі пам'яті — відновити всі ці маршрути, які дивним і неймовірним чином наклались на твій персональний досвід протистояння; іноді варто випустити на прогулянку всіх своїх демонів, котрі й без того вилітають щоночі з твоїх легень, як поштові голуби з кліток, лише їм відомими маршрутами; то що я міг відповісти тій дівчині з усіма її біцепсами, що? що я буду рухатись в одному з нею напрямку протягом ще кількох годин, як робив це багато разів; і що десь посеред ночі, якщо цей потяг не зійде з колії і ми всі не загинемо під його уламками, я встану і спробую рухатись далі; спробую повернутись до міста, в якому я виріс і до якого я намагаюсь останнім часом зайвий раз не потикатись, спробую доїхати до своїх друзів, які на мене десь там чекають; що я зовсім не маю на меті щось заново для себе відкрити, просто буду пересідати з потяга на потяг, з автобуса в автобус, міняючи маршрути і купуючи квитки, зупиняючись час від часу лише для того, аби вкотре пересвідчитись, що нічого не змінилось, все так, як було раніше, як було завжди, як і має бути; що нічого й не могло змінитись, якщо не змінився ти сам. I що ось у цьому справді варто переконатись. Я не міг розповісти як слід, куди саме я їхав, вона б не зрозуміла, тому що там, де для неї зупинявся потяг, для мене зупинявся час, і я міг лише чекати, коли він знову рушить, чекати, затамувавши подих, аби не злякати його, оскільки я надто добре знав цю дорогу, я точно знав, як довго вона триває і чим саме вона закінчується.

На наступній зупинці ми вийшли за пивом. Була перша година ночі. По-моєму, йшов дощ. Чи не йшов? He пам'ятаю. Неважливо.

2. Собача старість вітчизняного автостопу.

Є кілька способів більш-менш безболісно проїхати 200 кілометрів від Харкова до цього маленького міста, славного тим, що в ньому свого часу Володимира Миколайовича Сосюру, майбутнього поета-лавреата, не взяли в полон і не порубали на дрібні неприглядні шматки, позбавивши тим самим українську радянську літературу чогось важливого, наприклад — його ж таки мудакуватих мемуарів, способів є кілька: по-перше, можна їхати автобусом, це найпростіше й найзручніше, саме тому автобусом ми не їдемо.

Далі. Можна їхати електричками, з кількома пересадками, зокрема, з нічною пересадкою на дивовижній станції Гракове, де кілька годин, до самого ранку, не зустрінеш жодної живої душі, тільки десь ліворуч громадяться до небес потужні елеватори, схололий переробний комплекс, гірке нагадування про розхуячене сільське господарство Української РСР, і тоді, просто посеред ночі, тобі не лишається нічого іншого, як вийти на залізничний міст, побудований для чогось над перонами, хто би тут по ньому переходив? і дивитися в небо, чекаючи, коли там з'явиться сонце або хоча б щось, а коли — годині о п'ятій ранку — воно таки з'являється, ти раптом зауважуєш, як воно рухає кінцівками, тихо-тихо, як камбала, перевалюючись над далекою автострадою, вздовж якої лежать мертві тварини і використані гандони, довгодовго дивишся, аж доки не з'явиться електричка, себто години три. До речі, про трасу.

Можна їхати стопом. Влітку це зручніше, взимку це небезпечно. Але влітку теж нічого особливо захоплюючого в цьому немає, повір мені — траса майже порожня, це за совка життя тут кипіло і на заправках продавали лимонад, тепер інфраструктура порушилась, і хоча по селах та містечках в придорожніх кіосках можна купити все, зі зброєю і наркотиками включно, поза межами населених пунктів життя стає печальним і розрідженим, шоу-бізнес зникає, водії напружуються, мешканці хуторів дивляться на тебе, як на дауна, жодна курва не зупиниться, аби забрати тебе звідси — подалі від безкінечних соняшникових полів, подалі від придорожніх зупинок, зі слідами крові й сперми на стінах, поближче до людей, з усім їхнім життям і всіма їхніми гастрономами, хоча не в гастрономах тут річ, повір, не в гастрономах річ.

Я добре знаю цю трасу, я надійно тримаю в собі численні спогади про петінг в розжарених салонах ікарусів, про проламані черепи й кров на асфальті, якраз біля знака з обмеженням швидкості, про світле жіноче волосся на твоєму плечі, яке ти обережно прибираєш, коли ви вже майже доїхали до місця призначення, а вона щойно заснула; зупинки в дорозі корисні і бажані, це безперечно, а коли їдеш стопом трасою Харків—Луганськ, зупинки складають основу твоєї подорожі, її м'ясо, вони такі довгі й такі регулярні, що заповнюють собою все — і тебе, і твої сподівання, і твою безнадію. Одного разу, одного жаркого літа, я саме так і їхав цією трасою, діставшись уночі до дивовижної станції Гракове і вийшовши зранку на порожню трасу з трупами собак і слідами чужої любові; тоді мені пощастило — мене відразу ж підібрав якийсь байкер і віз добрих сто кілометрів, після чого висадив на Вузловій. Тут все і почалось, я простояв годину і просто пішов у потрібний мені бік. Було так багато теплого, наповненого пилом і запахом молочаю повітря, що я просто взяв і пішов, тому що в такому повітрі ти не можеш ось так стояти і чекати на потрібний тобі транспорт в потрібному тобі напрямку, ти обов'язково підеш, наступаючи на весь гравій цього світу, проходячи повз усі соняшники цьогорічного врожаю, котрі відвертаються від тебе в бік сонця. Слід віддати мені належне, я пройшов кілометрів 15, після чого впав у траву і проспав до вечора. Потім ледве дістався куди мені було треба, але, як би це пояснити — скажімо, багато чого в своєму житті я зовсім не пам'ятаю, багато чого і пам'ятати не хочу, а ось той гравій, і ті кілька зариганих зупинок, в яких я ховався від сонця, і ту тьолку, яка стояла на одній із цих зупинок, чекаючи на автобус у зворотний бік, і дивилась на мене — ось це я буду пам'ятати завжди.

На цій трасі є кілька місць, від спогадів про які в мене виникає ерекція. Ось хоча б і за цим Сватовим є одне таке місце, одна розвилка, на якій мене висадили якогось вересневого дня випадкові далекобійники, викинули і повернули праворуч, і я лишився стояти серед порожніх вересневих полів, з яких сходило тепло, як із зарізаної тварини кров, уночі вже було холодно, але вдень ще яскраво світило сонце, я перед тим їхав майже добу і, висівши на тій розвилці, тримав у собі всю чорноту і тяжкість моєї дороги, дороги, яку я проїхав; я стояв на сірому асфальті й слухав, як кричать наді мною птахи, котрі ще не встигли відлетіти, але котрі неспинно відлітали, і раптом усвідомив, що коли залишитись тут і довго стояти, дуже довго, можна буде спостерігти, як пташиних голосів стає все менше й менше, щоразу менше й менше, а потім вони взагалі зникнуть, зовсім-зовсім, і на їхньому місці з'явиться щось інше, наприклад тиша.