Вершини - Димаров Анатолий - Страница 13

Аж тепер я зрозумів, що він поїхав з нами не випадково.

– Ви що, й справді хочете перейти в «Кварцсамоцвіт»?

– Є така думка.

– А візьмуть?

– Ви про мої ноги? – спитав жорстоко.– Три роки тому просився – відмовили. Саме через ноги. Як ти, мовляв, по горах ходитимеш. Тут он фізично здорові сезон не витримують, а ти ж каліка...

– Ну, який ви каліка! Дай боже здоровому за вами угнатись!

– А я тепер не з голими руками до них появлю?' я – золотце їм принесу,– мов і не почув мене Анатолій.

– Ви знайшли золото?

– Знайшов. На семитисячнику. Така акуратна медалька, на стрічці муаровій. За найскладніше стінне сходження. На всесоюзних зборах.

– Що ж ви не показали?!

– А навіщо вона вам? Для колекції вашої непридатна. Ви ж, наскільки мене не зраджує пам'ять, цікавитесь лише агатами.

Та його глузливий тон зараз на мене не діє.

– І ви підіймались на семитисячник? 3 вашими ногами?

– Було таке діло.

– То ви що, альпініст?

– Теж, здається, вгадали.

– Ви не образитесь, як я вас ще про щось запитаю ?

– На вас, Анатолію Андрійовичу? ІЦо ви! – Знову насміх у голосі. Ну, й колюча ж людина!

– Стоп своїх... ви коли позбулися? На семи?тисячникові?

– Ні, не на семитисячнику – одніс трохи нижче. На Ключевську. Є така сопочка на Камчатці, може, чували?

Чував! Хто не зна про Ключевську сопку – славетний вулкан на Камчатці!

– Ви що, жили на Камчатці? .

– На Камчатці не жив – на Камчатку свої стопи одвіз. Молодий був, дурний, от і здались вони зайвими... А чи не час нам трохи поспати? Врахуйте: Дроздов підніме усіх удосвіта.

Звісно що час. Але я ще довго не можу заснути: думаю про Анатолія.

Думаю про Анатолія. Весь час думаю про Анатолія. Хоч, здається, з часом ця думка потроху

меркне... Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї,– якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі,– цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.

І чим більше минало часу, тим дужче я проймався долею незвичайного цього чоловіка.

Більш?менш регулярно листувався з Анатолієм (переважно восени і взимку: з травня по листопад він зникав з Душанбе, бо таки влаштувався в «Кварцсамоцвіт» і дорвавсь до Зор?Бурулюку. А посилати туди листи – все одно, що за водою пускати). Я писав у Душанбе, й отримував акуратно відповіді, й уже знав про золотисті топази, й про скаполіти рідкісного фіолетового кольору, ікі дадуть сто очків фори всім аметистам у світі, про гранати, а це ж тільки початок, це ж іще й не копнули як слід, бо не доходять руки до всього: скидалось на те, що богиня Пандора таки й справді витрусила над Зор?Бурулюком якщо не всю свою скриню, то принаймні значну частину її – я уже знав, що Анатолій буквально за один сезон з рядового геолога виріс до старшого геолога партії, хоч, мабуть, не дуже того й прагнув, і, уявляючи, як він рушає щоденно в довжелезні маршрути свої, як долає крутизни й спуски, став човити себе на тому, що іноді пробую йти не всією ступнею, а лише на п’ятах. Десять, двадцять, тридцять кроків нарешті – і все, і далі не міг, так це ж по асфальту, по рівному! За кожним рядком, за кожним словом чергового мого листа стояло одне: як ви ходите? Ну як ви там ходите?

Я, звісно, не міг про це прямо писати, щоб не образити людину. Не дозволяв собі й натяку,

хоч увесь час думав про це. І мені часом здавалося, що в мене самого п’яти беруться водянками, пухирями кривавими...

А він писав бадьорі й дошкульні листи. Що от ви, білоручки, оранжерейні істоти, шаркуни паркетні, що ви знаєте про справжнє життя? І щоразу кликав до себе в гори.

Я довго не піддавався: боявсь, що порушаться всі мої плани. До того ж і лінощі, на відсутність яких я ніколи не мав причин скаржитись, звично нашіптували: куди ти поїдеш? Що ти забув на тому Памірі? Пригадай, як проклинав усе на світі, долаючи чергову скелю, як ледве не плакав, не знаючи, куди подітись од зашпорів, що крижаними кігтями вчепилися в серце. Пригадай побиті коліна, поламані нігті, порепану шкіру: всі памірські вавки, які ти зализував майже півроку! А хіба тобі не казали, що на Східному Памірі найменша в Радянському Союзі тривалість життя? То навіщо ж собі вкорочувати віку?

Отак я роздумував, лежачи на м'якенькій канапі, отак вагався в своїй з усіма зручностями обставленій кімнаті, аж ось одного разу отримав уже не листа – посилку.

Урюк і кишмиш. Повен ящик кишмишу й урюку. Зверху ж невелика записка: «їжте, тільки обережніше, бо зламаєте зуба!» Отже, посилка з секретом; я уже знав, що за ягідка Анатолій. Заслав целофановою скатертиною стіл, став обережно висипати сушеницю.

Невеликий пакетик. І знову ж акуратно виведений напис: «Такі кристалики у вас на Хрещатику не валяються, правда ж?» Серце моє тьохнуло, я обережно розгорнув папір. Й обмер.

Там лежав, величиною з мізинець, кристал. Нереальний, фантастичний, знайдений не на нашій грішній землі, а на якійсь далекій планеті. Три кольори переливалися в ньому: зелений, блакитний, рожевий. Ніжні й чисті, як подих весни, і в такому гармонійному поєднанні, що його могла створити лише природа. Я ще не бачив нічого красивішого, я носився з тим кристаликом весь день, і мені часом здавалось, що й душа моя взялася святковими тими кольорами, а лягаючи спати, поклав його під подушку.

І всю ніч мені снились поліхромні турмаліни. Наче я їх збираю над річкою: величезні кристали такої краси досконалої, яка може лише наснитись.

А вранці, ще й очей не розплющивши, уже знав, що поїду. Що жодна сила в світі не втрима мене в Києві, як тільки там, у Душанбе, геологи вирушать у поле. Доведеться, звісно, повоювати з домашніми які щоразу допитуються, чому я так прагну звернути в'язи десь за п'ять тисяч кілометрів, а не на порозі рідного дому. Жінки лишаються жінками, і мтогутній поклик мисливця ніколи не пролуна у їхніх заземлених душах. Доведеться в тисячний раз давати обіцянку не кидатися вниз головою в кожну прірву, не стрибати в крижані потоки, не забиратись на семитисячники, не дратувати гадюк, а особливо ведмедів, що, облизуючись, чекатимуть на мене за кожною скелею, не піднімати нічого важкого. «Не забувай про свій радикуліт! І тобі вже не вісімнадцять років! І коли вже ти порозумнішаєш, горенько наше!..»

Мабуть що ніколи. Бо вже й квиток у кишені, й величезний за плечима рюкзак, і важкенна сумка в руці обвішаний, як ішак, я виходжу, похитуючись, на вулицю, де на мене чекає таксі, а в Борисполі авіалайнер нетерпляче посмикує крилами. Він перенесе мене за якісь чотири години в Душанбе. А в бічній кишені моїй, біля самого серця, як заповітна перепустка в рай, пригрівся маленький кристалик дивовижного весняного забарвлення.

Потім було Душанбе, з його майже тропічною спекотою (в розпалі ж літо!), з фантастичними ринками, де кавуни здіймаються горами, а дині стоять, як древньогрецькі амфори, тільки й того, що без ручок, де прямо на землі, на розстелених кошмах, сидять сивобороді аксакали, попиваючи зелений чай; з сонцем пропеченими вулицями й дзюркотливими ариками; з смаглявими жінками, в порівнянні з якими наші красуні здаються трохи вили?нялими; з гомоном таджицьким, російським, а часом і українським: йдуть отакі собі дві невигубні тітоньки, з клумаками за спинами, наче в себе в Лубнах, і всі гори їм, як то кажуть байдуже. Новітній цей Вавілон, у який перетворилися всі сучасні міста, оглушив, закрутив та й виштовхнув на одну з бічних вулиць, де в дрімотнім спокої поміж глинобитних стін та плескатих дахів застигли минулі століття...

А тоді знову аеропорт, і сум'ятлива посадка на літак, який безбожно затримався, тепер уже на Хорог, коли я, здавлений з усіх боків, пробкою проскочив через контрольний пункт, а рюкзак свій залишив по той бік, і сердиті контролерші ніяк не могли второпати, чому оцей громадянин, якому пощастило прорватися в аеросервісний рай, раптом, немов збожеволівши, став знову пробиватися в посадочне пекло. І напечена кабіна літака, в якій можна було й вола стушкувати; і знову ті ж сивобороді аксакали, поважні та незворушні, яких не здивуєш жодним літаком, бо все одно не піднімешся вище аллаха, і таджички, обсіяні дітьми, наче маком: в кожної – власний дитсадок; і рев працьовитий турбін, і хребти унизу, що підіймались все вище й вище, хизуючись один перед одним все пишнішими сніговими шапками, й глибокі долини з тоненькими стрічечками річок, і затужавіла синява неба, і все потужніший гул літака, що переростає часом у дзвін: гори вищі й вищі, і немає їм кінця?краю. Та ось хребти розступилися, мов розрубані навпіл гігантською сокирою, зблиснули води бурхливої річки, і ми стали обережно спускатися в долину, де поміж високими тополями заясніли акуратні будиночки: Хорог, адміністративне серце Східного Паміру, центр Гірсько?Бадахшанської автономної області.