Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 212

Я спинився на сім епізоді, бо він кидає деяке світло на сей наступ на Галичину взагалі. Як бачимо, грабіжом і здобичою не кінчилося, були певні державні завдання в сій експедиції: Приводили до присяги на імя царське “чи на Хмельницького”, як висловлюється Єрлич. Уставлялися нові порядки в інтересах православної людности, повертались їй православні церкви. Те що було зроблено в Люблині, очевидно мало б бути зроблене й у Львові, коли б обставини тому не перешкодили,-коли б гетьман осівсь у нім, як то обіцяв мунтянським повстанцям. І в сім відчувається виразний звязок з тими козацькими декляраціями що зберіг нам Кушевич: що зайшла козацька шабля, мусить належати до них; король шведський і його військо не повинні претендувати на Русь: в процесі розкладу чи нового оформлення Польщі Західня Україна повинна перейти під козацьку зверхність. Козацькі рейди на Люблин, Ярослав, Перемишль, в другий бік-до Галича і Коломиї мали, очевидно, сю політичну мету: зазначити козацьке право на всю західнє-українську територію. Добичницький, руїнний бік сих рейдів не повинен закривати перед нами сеї політичної сторони; грабіж, добичництво з одної сторони мали задоволяти московську армію в її поході, з другої- вони мали звертатися головно против шляхти і Євреїв і мали служити-визволенню місцевої православної людности від панування чужоземців (бодай прикривалися сим гаслом). Українську православну людність козаки брали в свою оборону і всяко вигорожували від погромів, але загалом з міськими громадами старалися уставити modus vivendі: перевести їх під козацький протекторат, обминаючи Москву.

На сім грунті виникали раз-у-раз непорозуміння з московськими воєводами-бо перед ними козацькі провідники не могли, розуміється, відкривати своєї тактики. Ми бачили вище суперечку на сім ґрунті з приводу Гусятина; непорозуміння переказані нашими джерелами що до Люблина 6) і з приводу Львова-почасти згадані вже Кушевичом, очевидно мало ту саму підоснову. В першій, офіціяльній реляції цареві Бутурлин сі суперечки промовчав, але потім пригадав:

“Як ми з твоїм військом і гетьман Б. Хмельницький з військом Запорозьким були під польським городом Львовом, і обложили були Львів, посилали ми до обложених Львовян намовляти, щоб вони прийняли підданство твому цар. вел. і піддали місто Львовяне того нам відмовили, так говорили: за ким буде Варшава і Краків, за тим будуть і вони. А гетьманові вони давали гроші, щоб він не приступав до міста і відступився геть. Тоді гетьман говорив нам, що треба з них взяти гроші і відступити, бо город кріпкий і людей сидить у нім богато. Ми від грошей відмовились-що ми грошей брати не хочемо, але гетьман таки не схотів штурмувати город, а взяв 50 тис. золотих польських і від города відступив. Присилав нам половину грошей, але ми тих грошей не взяли і відіслали назад, і говорили гетьманові, що ти нас післав на Польську Корону не по гроші, а для визволення православної віри і церков божих, а неприятельські городи треба здобувати” 7).

В пізніших “розговорах” гетьманові знов пригадано таке толєрантне становище: “Як царські люди прийшли під Львів і хотіли над Львовом промишляти, ти, гетьмане, не дав ніякого промислу чинити, а бережучи їх, львівських обложенців (сидЂльцов), узяв від Львова 50 тис. зол. червоних. І в Люблині, як послано Д. Виговського і П. Потемкина, тільки передмістя (посади) взято приступом, а замочок піддався, і тамошнім людям не робилося ніякої кривди, і їx не виселяли...”

А гетьмав сказав: “Що з Львова взято, то роздано бідним воякам, а ми тим не покористувалися. Знаємо таких, що поживилися більше того на власну руку 8), але ми й перед цар. вел. не обжаловуємо-нехай і й. цар. вел. покаже нам свою ласку- тим що невпинно нас перед цар. маєстатом обмовляють, нехай віри не дає. А я якби і шалений був (был шаленой) і тоді б такого не зробив-щоб з гармат побивати одновірних царському вел. православних християн” 9).

Річ очевидна, що йдучи під руку з московськими воєводами, які мали дві директиви: нищити неприятельські городи і приводити людність до присяги на царське імя, гетьманові та його однодумцям дуже трудно було здійснити свій політичний плян. Присяга на царське імя була і для місцевої людности річчю в високій мірі одіозною, і самій старшині мало приємною тому, що вона хотіла затримати сі краї в залежности від себе. Вона манєврувала-як се ми бачимо з оповіданая Кушевича, так аби всяко затушувовати гострий розрив свій з Польщею й старим королем, не доводити до піддання сеї країни ні шведському королеві нi московському цареві, а затримати в звязку і контакті з собою. Се було трудно робити, не доводячи до гострого розриву з Карлом-Ґуставом і царем, і тому після двох місяців такої політичної еквілібристики, вона кінець кінцем кинула московське військо під Львовом -що робить на перший погляд вражіннє хаотичности і непослідовности козацької політики. Хмельницький з своїм військом пішли на Україну, мовляв ратувати її від Орди...

З Карлом-Ґуставом, розуміється, було лекше договоритися в сих справах-але момент для сього був теж мало сприятливий. Карло-Ґустав не стільки завойовував Польщу, скільки вона йому добровільно піддавалась. Він воював з Яном-Казимиром, а не з Польщею. Шляхта, міста, військо присягали йому “як протекторові Польського королівства”-як він себе титулував, під умовою заховання Річипосполитої в цілости, більше того-привернення утрачених провінцій, в чім розумілось і приведеннє до послуху козацького війська. 25 жовтня він прийняв в підданство шляхту воєводства Руського, Белзького, Люблинського, Волинського, Київського, запевняючи їй охорону маєтностей-які ще незаняті Москвою і козаками, а забрані маєтности обіцюючи нагородити иншими 10). В таких обставинах йому зовсім не з руки було входити в які небудь поговори з козаками що до розмежування володінь і впливів, признавати за ними право на Західні українські землі то що. Він заохочував їx до дальшої боротьби з Яном-Казимиром і з иншими елєментами Шведам непокірними; маємо його лист з 18 (28) вересня з-під Кракова: Карло-Ґустав повідомляє козацького гетьмана про свої успіхи і просить не відступати від своїх замірів (воювати Польщу очевидно) та тримати звязок і порозуміннє з його ґенералами 11). Гетьман на се вислав до Варшави 3-тисячний полк козаків в розпорядженнє короля 12), і з ним і Данила Калугера, з звісною вже нам інструкцією прохати короля іменем козаків по можности не розбивати козацько-московського союзу, а в порозумінню з Москвою звернути всі сили против Туреччини, на визволеннє тамошніх православних 13). Сі дезідерати Данило, не заставши на місці короля, міг виложити йому тільки 2 (12) падолиста, і тоді ж очевидно подав від себе меморіял про те, як могла б бути переведена ся кампанія против Турків: козаки з Венеціянами й Англійцями (з Кромвелем!) мали повести морські операції, тим часом як Шведи, Москва і козаки мали б воювати суходолом 14); все се досить фантастично, але виложене не без знання обставин і ситуації. Не знати чи се захопило Карла-Ґустава хоч у деякій мірі так як його внука. Козаки висуваючи сі далекі пляни, може бути, хотіли відтягнути інтереси Карла-Ґустава від Західньої України, може-думали зашахувати сею кампанією Орду (Крим мав дістатися на долю Москви). Але для даного моменту се не мало практичного значіння. Шведський король підбивав останки Польщі, як здавалося-цілком успішно і трівко, і в міру того як “спільного ворога” ставало все менше, тим менше лишалося спільного грунту для кооперації з козаками. А спілкуваннє козаків з Москвою, відбираннє присяг на московського царя і руїнні рейди з участю московського війська все менше лишали місця для толєрування козацьких плянів.

Радзєйовский від початків шведської війни взявши на себе ролю протектора і добродія польської шляхти, перший побачив себе в труднім становищу, шукаючи способів сполучити сю місію з раніш узятою на себе ролею приятеля козаків і їx дорадника в боротьбі з Польщею. Особливо коли шляхта, тікаючи з-під Перемишля, Ярослава і Люблина, почала лементувати до нього, просячи його інтервенції. Маємо його лист до Карла-Ґустава з 21 жовтня: він висловлює в нім свою трівогу викликану козацьким наступом, і піддає гадку, що треба б вплинути на козаків, аби вступилися відти. “Ще якби не було з ними Москалів, я б мав деяку віру до козаків”, пише він,-“а так я боюсь, що ся спілка може наробити замішання і трівоги. До гетьмана Хмельницького я писав тричі, але двох перших післанців побила люблинська шляхта. Та шляхта що зібралася над Вислою з ріжних воєводств, прислала до мене проханнє, щоб я оборонив її від наступу козаків, тому що й самі козацькі бранці свідчили, ніби то вони (козаки) сповняють мою волю,-таким чином я невинно попав у підозріннє у шляхти. Я написав до козаків, щоб вони завернулись і порозумілися з в. кор. вел., що робити далі-тому що всі воєводства наоколо віддались під опіку вашу і дійсно мусять дістати охорону” 15). Пізніше слідство над Радзєйовским, закидаючи йому, що він знеохотив козаків до короля і викликав їх поворот на Україну, розповідає про такий лист, післаний Хмельницькому під Львів. Радзєйовский представляв йому, що король шведський більше не потрібує козацької помочи, тому нехай би Хмельницький вертав до дому. “Хмельницький так сильно загнівався, що тутже подер того листа, приказуючи, що він живе не за наказами і волею Радзєйовского. З того мовляв стався поворот козаків і сильне відчуженнє їх (від шведського короля)” 16). Данило, повторяючи потім своє свідченнє, виразно підчеркував, що свого листа Радзєйовский написав без королівського відому 17) і потім Радзєйовскому се рахувалося за провину. Але здається, що тоді, в осени 1655 року і сам Карло-Ґустав (може під його таки впливом) теж заговорив таким тоном до козаків. Його історик Пуфендорф записує, до Карло-Ґустав жадав від них, аби вони лишили Львів, і не пустошили земель, які піддалися під шведську протекцію-бо Руське воєводство вже присягло 18). В реґестах коронного архива справді заховався зміст листа Карла-Ґустава до Хмельницького з 30 жовтня з жаданнєм, аби звільнив Львів 19).