Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 258

Януш Радивил був незвичайно роздражнений і розжалений таким фіналом сучавської справи. В листах своїх 7) він різко критикує королівську поведінку і виливає свої почуття над бідним тестем, таким вірним союзником і слугою Річипосполитої, позбавленим через неї влади, рідні і всього майна. Хмельницький певно не лишить старого господаря без своєї помочи; чи ж не краще було королеві прийняти його з ріднею під опіку Річипосполитої, ніж віддавати в руки варварів-його, недавно ушанованого польським шляхетством з усім потомством?

Незадовго сі жалі мали самим фатальним чином вплинути на політичну орієнтацію невінчаного короля Литви.

В королівськім таборі також заднім числом схвилювалися сучавським фіналом- саме тим що козаки кінець кінцем пішли собі свобідно до головного війська. “З-під Сучави козаки, зложивши присягу, пішли до Хмельницького, взявши тіло Тимошеве; пишуть що Маховский повернув їм самопали й шаблі; виправдувався з того-але ex nihilo nihil”, переказує оден обозові вісти середини жовтня 9). “Сучаву взято з замком 11 жовтня; Кондрацкий і Маховский пустили 6 тис козаків-а згинуло їх 15 тис.; буде Маховский мати великий клопіт”-пише королівський коморник з обозу 10). “Козаків тих що були в облозі в Сучаві, вийшло 4 тис., п. Маховский і п. Кондрацкий випустили їх вільно, взявши окуп (на боці приписка Ґоліньского: “кажуть, що 200 тисяч”); пішли вільно на Україну, взявши з собою тіло вбитого Тимошка. Все військо і король й. м. дуже гніваються на них (Маховского і Кондрацкого) що їх випустили” 11). “Новини з України до Кракова”, записані самим Ґоліньским: “П. Кондрацкий взяв від козаків, що відкупились, 200 тис. і так вільно випущено їх за присягою: забрали свої достатки й скарби, скільки того було, і Тимошкове тіло з собою забрали” 12). А лист одержаний в Лянцкоруні з обозу “з датою 6 листопаду” в тій же збірці додає: “П. Маховский здав прилюдну реляцію з своєї сучавської комісії, але краще був би стримався, бо тільки відважно (голословно?) задав фальш усім, хто говорить, що ніби то він за приватним королівським наказом випустив козаків. Не подякувано йому ні трохи, тільки сказано, щоб з тою реляцією готов був стати на соймі, як би того була потреба. Так і лишиться під бичиком кождого”

Ще гірше скінчив той Федорович, що взяв провід над сучавською залогою по смерти Тимоша і складав умову з Маховским. Як ми бачили, Доні підчеркнув незвичайні, гетьманські гонори, що йому показували козаки, а такі річи взагалі не подобалися гетьманові. В королівській кватирі була про Федоровича така репутація, що він богато поміг привести до капітуляції 13)-се теж не могло йому вийти на здоровлє. Єсть у Доні ще натяк, доволі неясний, що правда, на якусь причетність Федоровича до змови на гетьмана 14). Офіціяльне козацьке пояснення було таке, мовляв гетьманові було донесено, що Федорович при капітуляції взяв собі частину “Тимошевого скарбу”, а потім, збираючи козаків, виявив якісь зрадничі наміри (зле мислить над гетьманом і над усім військом Запорозьким). Тому гетьман велів свому довіреному чоловікові чигринському отаманові Л. Капусті, що був тоді в Корсуні, де пробував Федорович, обшукати його, і коли обшукуваннє потвердиться-відставити його до Суботова, як суботівського козака, і там стяти. Капуста його арештував і при тім “вийняв” у нього дещо з Тимошевих річей. Се мабуть послужило потвердженнєм обвинувачення, і в останніх днях листопада Капуста приставив Федоровича до Суботова 15). Очевидно, там зараз же над ним і виконали гетьманський рішенець, так би сказати-при гробі Тимоша, що був привезений тиждень перед тим до Суботова його свояком, Павлом Яненком-Хмельницьким, “наказним полковником київським”. Гетьман умисно посилав його з військового табору, щоб спровадити тіло Тимоша до Чигрина, не завозячи до війська. Таким чином відпадає ся чула сцена стрічі гетьмана з тілом сина в поході, що пішла в літературі-її в дійсности не було.

Про віддані Тимошеві посмертні почести записує поголоску, що ходила по Україні, Єрлич в своїх записках: король велів віддати честь його тілові-“коштовно оббивши труну везти її чотирма кіньми і кількома хоругвами відпровадити до Чигрина, до батька”. І ся куртуазія не мала в дійсности місця, бо сучавська залога відставила Тимофієве тіло до війська Хмельницького ще перед замиреннєм. 2 листопада привезли його до Чигрина, під доглядом свояка Павла Яненка. Московські посли, що під ту хвилю були в Чигрині, описують докладно церемонію. Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла його там і з ним приїхала до Чигрина. Там стрічали його: гетьманова дружина, син, доньки, наказний полковник Василь Томиленко і козаки кінні й піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, “на поле”. Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його в церкві, і до приїзду батька ховати не будуть 16).

Цікаво одмітити нарешті кінцеву увагу Рудавского, якось досі не завважену. Він каже, що Тимоша, сього “неосвіченого, грубого і жорстокого хлопця”, “грецькі лестощі наділили небесними почестями і проголосили славним мучеником” (с. 129). Чув він справді що небудь про такі церковні почести, шкільні панеґірики? Річ досить інтересна для ближчого розслідування. Поки що маємо тільки коротку похвалу йому як поборникові грецької віри в устах Павла Алєпського, наведену вище (с. 589).

Побувавши потім в Чигрині, він описав гробовець Тимоша, і свою стрічу з його вдовою, що жила там-пожалував її гірку долю 17). Потім ми бачимо її в Рашкові. Костин оповідає, що її брат, Стефаниця, ставши воєводою молдавським після Ґеорґіци Стефана в 1658 р. захотів силою забрати її з Рашкова, що їй подарував старий Хмельницький по смерти Тимоша, і вона проживала там; він вибрався на Рашків походом, але нічого не міг зробити і мусів з нічим вертати, тільки накликав новий козацький похід на Молдаву 18). Домна Роксанда дійсно лишилася далі в Рашкові. Відси 1 січня 1660 р. при тій нагоді, що якийсь московський аґент Лукіян Іванович приїздив до Рашкова відбирати присягу, “Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”, як вона себе називає в своїй чолобитній, вислала до царя свого служебника Георгія Каріазі з поздоровленнєм і проханнєм, щоб цар велів дати їй “хрисовула” на доживотне володіннє “трьома маєтностями”, наданими їй від “гетьмана Богдана Хмельницького” 19).

Дістала вона того “хрисовула” чи ні, не відомо. Вона вже не згадує про нього в иншім листі до царя, писанім чотири роки пізніш, в березні 1664 р., з того ж Рашкова, де вона далі мешкала. Сим разом приводом послужило, що в Рашкові у неї опинився єродіякон Мелетий, повертаючи з Волощини з царськими дорученнями: тому що від Дністра до Дніпра не було переїзду через Ляхів, вона того Мелетія тримала у себе більш як місяць, “охороняючи його як своє око”, поки ті “віроломники” з соромом розійшлися, і вона могла виправити його до київського воєводи. Що вона при тім хотіла від царя, не ясно-через оту риторичну украшеність стилю. Здається вона висловлює бажаннє, щоб цар позволив їй переїхати до Москви і там дав можливість спокійно дожити вік, після того як повмирали “всі ближчі й дальні родичі її”, і вона видимо досить сумно і небезпечно почувала себе в своїм Рашкові 20). Можливо, що се докладніше мав вияснити її післанець, що їхав від якогось молдавського боярина.

В дописці Домна додає проханнє до царя висловлене більш конкретно. Вона просить випустити чоловіка одної з її служебниць Василя Калачинського, що їздив попереднього року до Москви в посольстві від Юрия Хмельниченка і “за зраду Юраськову”-як значиться в довідці доданій до сеї чолобитної, був засланий до Нижнього Новгороду і засаджений до вязниці.

В усобиці що почалася на Україні, приходилось їй нелегко в сій пограничній твердині. Весною наступного року партизани московські перевели у неї в Рашкові реквізицію запасів, яка її так дошкулила, що вона звернулася по рятунок до польських пограничників-“писала, щоб прислали військо і вивезли її з Рашкова”. Сі листи були перехоплені, і звісний Дрозд поспішив до Рашкова на розправу за таку державну зраду: “не роблячи ніякої кривди міщанам, велів Домну бити, і майно її забрати, і тим майном наняв Волохів і Татар бучацьких” 21).