Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 133

Тому в київських кругах, коли тут довідали ся про переїзд Теофана, сама собою мусїла виникнути гадка — при помочи єрусалимського патріарха відновити православну єрархію, самовільно, на власну руку, користаючи з опіки й протекції козачини, що робила тут „яко на Українї” справу православних незайманною для правительственних і унїатських чинників. Переговори і наради ведені в сїй справі, розумієть ся, пропали для нас, як пропало майже все з того неофіціального, інтімного житя сих кругів. Бачимо тільки, що духовенство київське рішило в переведенню сеї справи явно не виступати, з огляду на можливі репресії за се з боку правительства, а все взяла на себе козачина, по части київське брацтво.

Здаєть ся минї дуже правдоподібним, що згадане козацьке посольство до Москви, вислане на новий рік 1620, мало метою не тільки переговори з московським правительством, і навіть не стільки сї переговори, як порозуміннє з патріархом, що перебував тодї в Москві ще (московському правительству, до котрого нїби були вислані, козацькі посли не мали властиво нїчого особливого передати — хиба зачепити, чи Москва не схоче давати козакам „жалованье”, аби ходили на Крим). В цитованій протестації м. Борецкого можна бачити досить виразний натяк на те, що козацькі посли в Москві порозумівали ся з патріархом 21), і я думаю, що порозуміннє з патріархом було тодї таки зроблене. Коли він, виїхавши з Москви в мартї 1620 р., прибув на Україну, його стріло козацьке військо під проводом самого Сагайдачного, і під сею воєнною охороною привезено до Київа, де закватирував він в брацькім домі сливе на цїлий рік. „Провождаху же єго множество воинъ козаковъ, гетманъ Сагайдачный Петръ (мужъ зЂло воинственъ бяше и страшенъ бЂ врагомъ всЂмъ) и поставиша святЂйшаго отца патриарху во братствЂ, средЂ града києвского, и обточиша єго стражбою аки пчелы матицу свою, тако святЂйшого отца и пастыря овцы словесныи отъ волковъ противныхъ стрежаху”, як пише сучасний український лїтописець 22).

Охорона була дїйсно потрібна, бо в польських кругах дивили ся на патріарха дуже невірно, підозріваючи в його подорожи до Москви полїтичну місію против Польщі: що турецьке правительство вислало його підіймати на Польщу Москву, й тому він їхав такою „незвичайною дорогою”, через Орду. Тепер, довідавши ся про його приїзд до Київа, бояли ся, що він має з Москви порученнє вести інтриґу теж і між козаками 23). Жолкєвский, прочувши, що патріарх має вертати ся з Москви на Львів, збирав ся без пардону арештувати його. В Київі се було зробити тяжше, і довідавши ся про приїзд патріарха до Київа, Жолкєвский, вислав туди свого аґента Пачановского, поручивши йому заохотити патріарха вертати ся для безпеки через Подїлє, на Камінець. Про око дано сьому такий вигляд, мов би сей аґент висилав ся для почести і вигоди патріарха: Жолкєвскнй пересилав з ним листи до київського маґістрату і до „обивателїв” українських, писані наслїдком звідомлень патріарших, і поручав в них мати патріарха в „пристойнім пошанованню, як великого чоловіка і поважного гостя” взагалї, а особливо з огляду на напружені відносини з Туреччиною, і просив чинити йому свобідний і догідний переїзд до Хотина на Камінець 24). В дїйсности, очевидно, патріарха чекала там доля нещасливого екзарха Никифора, як би він здав ся на сї намовлення 25). Та він се знав, і знали се в його окруженню; сучасник, згадавши про виїзд його з Київа до Терехтемирова, каже, що патріарх бояв ся „абы од Ляховъ не был посланый в заточениє” 26). І тому він на намови Пачановского не піддав ся, міцно тримав ся Київа, а тут його не можна було чіпати з огляду на козаків — „аби з того не виросло ще більших бунтів і розрухів між козаками”. З рештою про властиву цїль патріаршого приїзду в польських кругах не мали, очевидно, нїякого понятя: польські полїтики XVII в. були такими ж іґнорантами українського житя, як і їх наступники з XIX.

Патріарх тим часом обїздив церкви й монастирі Київа й його околицї; був в Межигорї, Білій-Церкві, Терехтемирові — всюди де чув себе безпечним під опікою козацькою; навідував доми православних обивателїв, „приймаючи человЂколюбіє и достойную честь” і підтрімуючи своєю присутністю, похвалами і благословеннями дух православних 27). З ріжних сторін України й Білоруси прибували до нього депутації православних, просячи потверджень і благословень для брацтв, монастирів церков, і одержуючи від нього грамоти і ставропіґіальні права. Теофан узяв від царгородського патріарха повновласть на всякі церковні функції в його київській дієцезії; крім того при нїм був і екзарх царгородської церкви Арсеній, що стверджував деякі грамоти й своїм підписом. Так напр. дістали від них грамоти з благословеннєм і затвердженнєм (або потверженнєм) в правах ставропіґій брацтво київське, луцьке, слуцьке, львівське й ин. 28). З огляду на непевні чутки, які ходили про нього, патріарх вислав своїх післанцїв до короля, запевняючи його в своїй льояльности і просячи свобідної дороги через землї Корони, і король відповів листом, де висловляв своє довірє до патріарха і запевняв йому свобідний переїзд — через Камінець 29).

Тим часом ішли переговори і приготованая до посвящення владиків. Як каже лїтописець, стало ся се „со совЂтомъ многихъ и благочестивыхъ пановъ шляхецкого рода и всЂхъ посполитыхъ христіанъ, а наипаче же гетмана войска запорожского Петра Сагайдачного, и множества отъ всЂхъ краинъ: Волынскихъ, Подольскихъ, Подгорскихъ, Покутскихъ, Подляскихъ, князства Литовского и Украинъскихъ благочестивыхъ, такъ духовныхъ яко свЂцкихъ; много бо бяху тогда дивныхъ и неисповЂданыхъ гаданій и совЂтовъ, не токмо в духовныхъ, но и в свЂтскихъ” 30). Отже був то певного рода національний український конґрес, де рішучу ролю грав новий національно-полїтичний фактор — козачина. Смотрицький вказує близше час сього зїзду — свято Успенія, храм печерської церкви 31). Сей конґрес виступив перед патріархом з формальним прошеннєм поставити їм нову єрархію. Теофан відрікав ся довго, бо бояв ся біди „від короля і Ляхів”, і тільки обіцянки козачини, що оборонять його від всякої біди, осмілили патріарха: „СвятЂйшаго патріарху взяша на рамена и опеку свою благочестивоє войско и гетманъ глаголемый Петръ Сагайдачный”, і патріарх рішив ся 32). Подібно оповідає се в своїй протестації м. Йов: „Були справдї такі, що відраджували патріарху з огляду на ті небезпеки, які тепер справдї нам загрожують; але люде рицарські, духом горячі, сказали найсвятїйшому: „не був би ти патріархом, не був би добрим пастирем, не будеш намісником Христовим і апостольським, коли б не посвятив і не зоставив народови руському митрополита й епископів, заставши нас тут серед нагінок без пастирів” 33).

Перед в сїм вела, очевидно, козачина, а її підтримувала і заявляла свою солїдарність шляхта. Київські посли на осїннїм соймі 1620 р., жадаючи ґарантій для православної релїґії, мотивували се тим, що „козаки й багато значних людей взяли її („грецьку релїґію”) в оборону й сприсягли ся між собою від неї не відступати, так що легко може дійти до розрухів і повстання, коли вони тих ґарантій не одержать” 34). Головне значіннє в сїй справі як у православних так і унїатських кругах признавали козачинї, а серед неї дають центральну ролю Сагайдачному: Сакович в своїм панеґірику так описує се:

Тымъ часомъ патріарха вчасне къ намъ завиталъ

З землЂ Святой мЂста Ієрусалима,

Отколь вышла на въвесь свЂтъ правдивая вЂра.

Которого тотъ гетманъ зъ войскомъ наведивши

Въ КієвЂ и поклонъ му достойный отдавши

Съ православными, почалъ раду въ томъ чинити

Жебы могли пастырей православныхъ мЂти

Въ церкви своєй, на мЂстцахъ владыковъ унЂтовъ,

Которыхъ маєтъ народъ нашъ за єзуитовъ,

Кдыжъ унЂяты зъ ними єдиномудрствуютъ,

ВсЂхъ побити подъ владзу папы усилуютъ.

Обравши теды згодне всЂ зъ людей духовныхъ

Честныхъ мужей и въ писмЂ бЂглыхъ, особъ годныхъ,