Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 91

Таким чином Турово-пинське князївство XII-XIII в. займало землї середньої Припети. На півночи воно було ограничене вододїлами Зах. Буга, Нїмана і Березини; на полудень вганяло ся в области Горини і Стира. Се клясичне „Полїсє” — край лїсів і багнистих трясовин; тільки західня частина, між Пиною і Ясольдою трохи вища, сухійша і густїйше залюднена, решта вкрита й тепер великими лїсами, неперехідними багнами й дуже слабо залюднена. Одначе в часи Руської держави й пізнїйше — в XIV-XVI в. такими лїсовими та багнистими краями не помітували, як тепер, вони бо мали дуже цїнну в ті часи прикмету — безпечність; сї лїси й „дреговини” забезпечали їх від всяких ворожих спустошень далеко лїпше як вали й замки. Та й господарка тодї була инакша — ловецтво, бортництво, пізнїйше лїсові промисли давали тодї лїпші доходи як рільництво, і тим пояснюєть ся, що полїські селяне XV-XVI в. платили податки не низші, а навіть часом і вищі від тих, що жили на найлїпших ґрунтах. За те торговля, культурні зносини, комунїкація на подібнім теренї мала великі перешкоди, і на полї культури ми не можемо тут анї богато вимагати анї богато припускати.

Головні центри місцевого житя ми вже знаємо — се Туров, Пинськ, Клецьк, Слуцьк, Городно, Дубровиця, Степань, Чорторийськ. Коли долучити сюди згаданий Небль та Копиль, то заразом ми маємо вже всї осади, згадані в наших лїтописях.

Туров мусїв бути споконвічним полїтичним центром, коли не всеї території пізнїйшого Турово-пинського князївства, то бодай його східньої частини. На се вказує лєґенда, переказана в Повісти временних лїт, про князя Тура, що він прийшов з-за моря, поставив Туров, „отъ негоже и Туровци прозвашася”, і тут княжив 20). Ся лєґенда, розумієть ся — тільки етимольоґічний міт: від імени міста зложено переказ про його фундатора — епонїма, але вона вказує на те, що в Турові памятали князїв перед Сьвятополком, старшим Володимировим сином. За Володимира Туров був столицею всього Турово-пинського князївства, полїтичним центром, і зістає ним до кінця XII в. До сього прилучаєть ся й церковне значіннє його як катедри: туровські епископи відомі нам від першої пол. XII в. 21), але катедра могла бути заснована далеко скорше 22). З місцевої повісти про Мартина мнїха, списанї десь в другій половинї XII в., довідуємось про істнованнє тодї в Турові й „епіскопля монастиря” Бориса і Глїба, за мурами, на болоню, де мало стати ся чудо над тим Мартином, описане в повісти. Правдоподібно, сей монастир був епископською резиденцією, а засновано його, мабуть, за часів Ярослава, що міг мати на метї тут, у столицї Сьвятополка запечатати память сього „окаянного князя” згадкою про убитих ним братів; се було б найбільше правдоподібне обясненнє. У всякім разї се не була памятка пізнїйшої династиї Сьвятополковичів, і взагалї, видко, вони не спромогли ся на якусь визначнїйшу церковну фундацію, бо туровських князїв з другої подовини XII в. ховано в київськім монастирі св. Михаіла (Золотоверхім) — фундації їх предка Сьвятополка 23).

Згадка лїтописи про еп. Акима звертає на себе увагу незвичайною його ролею і долею. Коли Вячеслав, тодї князь туровський, надїючи ся на свій ряд з Ізяславом, почав розпоряджати ся княжими волостями, гнїв Ізяслава впав не тільки на Вячеслава і його бояр, а й на еп. Акима: він відібрав Туров від Вячеслава, його посадників казав поковати, а еп. Акима арештувати й привести до Київа. Очевидно, Аким уважав ся впливовим дорадником, а може й інїціатором тих Вячеславових розпоряджень 24). В другій пол. XII в. прославив ся на туровській катедрі еп. Кирил, найславнїйша особа, яку взагалї дала давнїй руській історії Турово-пинська земля. Оповіданнє прологів (звістне вправдї в пізнїйших тільки копіях, XVI-XVII в.) каже, що він був і родом з Турова, син богатих батьків (не знати, тільки, чи се звичайна шабльонова подробиця таких житий), потім постриг ся й затворив ся „в столпі”. Його численні твори показують в нїм чоловіка дуже осьвіченого на тодїшнї часи, обзнайомленого з риторичною технїкою, так що коли він бодай початки сеї осьвіти дістав у Турові, то се може дати несогірше сьвідоцтво тутешнїй книжности.

Другим центром землї і суперником Турова був Пинськ. В сказанію про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) ще Сьвятополк (Старий) має столицю в Пинську 25). В лїтописи в XI в. столицею виступає Туров, але й тут при кінцї XI в. 26) Пинськ згадуєть ся як важний, другий, во Турові тутешнїй центр. При кінцї XII в. (в 1190-х рр.) бачимо, що родина старого туровського князя Юрия — його жінка й молодші сини живуть у Пинську 27), хоч ще в звістках Турову дає ся перше місце перед Пинськом 28). В XIII в. вже за пинськими князями дуже часто й не чуємо зовсїм туровських, очевидно — Пинськ узяв гору над Туровом, хоч Туров і далї мусїв лишити ся княжим столом: „пинські і туровські князї” згадують ся в Волинській лїтописи в подїях 1270-х рр. 29). Катедра зістала ся й на далї в Турові.

Подібно як з Туровом, було і з Городном. Ми бачили, що воно під 20-х рр. XII в. стає столицею осібного князївства — Городенського 30). Але при кінцї XII в. столицею на місце Городна стає, видко, Дубровиця, бо про городенських князїв від тодї не чуємо, а на їх місце виступають дубровицькі. Якихось близших подробиць про сї міста не маємо. Серед подій 1184 р. в київській лїтописи записано, що Городен погорів весь: запалила його блискавиця; згоріла й камяна церква 31). Але про котрий тут Городен іде мова, на певно не можна сказати; скорше одначе про припетський, згадуваний до тепер в сїй лїтописи, бо нїманський починає згадуватись тільки в Галицькій лїтописи від середини XIII в.

З иньших міст Клечеськ був княжим столом у 20-х рр. XII в. 32); пізнїйше клецьких князїв не згадують наші джерела, але в XIII в. вони, по всякій імовірности, були теж між тими численними „пинськими князями”, і традиція Клецького князївства XV в., правдоподібно, не переривалась в XII-XIV в. Слуцьк тільки раз згадуєть ся в ролї осібної волости, і то припадком: в 1161 р. його захопив і засїв тут Володимир Мстиславич, але його примусили забратись 33); більше князїв не згадуєть ся в сїм центрі пізнїйшого Слуцького князївства.

Полїтичного житя Турово-пинської землї ми дотикали ся не раз, але тепер зберемо разом небогаті звістки про нього.

Про полїтичне житє Дреговичів до того моменту, коли тут, у Турові, посадив Володимир свого сина Сьвятополка, лїтопись не каже нїчого, окрім тієї лєґенди про кн. Тура. При всїй лєґендарности, як я вже згадав, вона вказує одначе на память про туровських князїв перед Сьвятополком. Про відносини до Дреговичів київських князїв перед сим посадженнєм Сьвятополка не чуємо нїчого; в своїм місци я подав арґументи на те, що Дреговичі мусїли стояти в залежности від Київа ще на початках Х в. 34) Посадженнє в Турові одного з старших Володимирових синів показує, що тодї ся волось цїнила ся досить високо. Правда, лїтописна повість про Володимира каже, що він не любив Сьвятополка, „бо той був від двох батьків, від Ярополка і від Володимира” 35), але ся звістка не дуже певна (мабуть ретроспективна), а визначне значіннє Турово-пинського стола потверджуєть ся тим, що й Ярослав віддав його одному з старших синів — Ізяславу, так що Туров в рядї столів Ярославичів стоїть на другім місцї, навіть вище Волини.

Таке його визначне значіннє кінчить ся одначе з смертию Ярослава. Протягом дальших ста лїт, як ми бачили 36), він уважаєть ся придатком до Київа, „київською волостию”; хоч нпр. при подїлї Мономахових земель Туров по старій традиції дістає все таки оден із старших синів Мономаха (одначе заразом і найнездарнїйший) — Вячеслав, але роля Турова не має в собі вже нїчого визначного. Сю землю уживали київські князї для заспокоєння ріжних претензій: так звідси викроєно — за Сьвятополка або Мономаха — Городенське і Клецьке князївство; Всеволод Ольгович дав по дві дреговицькі волости своїм своякам, щоб заспокоїти їх претензії на чернигівські землї. Тільки по смерти Юрия кінчить ся роля київської прищіпки для Турово-пинської землї: тут засїв тодї внук Сьвятополка Юрий Ярославич, не знати — чи з власної інїціативи, чи закликаний самими громадянами. Де він був перед тим, нїчого не знаємо, але судячи по тому, що перед тим бачимо иньшого Ярославича — Вячеслава в Клечську, можемо догадуватись, що й Ярослав сидїв коли не в Клечську таки ж (бо Клечськ якийсь час, в сорокових роках, бачимо в иньших руках — у чернигівських князїв), то в котрійсь иньшій дреговицькій волости. Як би там не було, видко тільки, що Дреговичі від сього часу уважали сираву Юрия своєю справою й узяли ся з цїлою енерґією оборонити її.