Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 85

Канїв з'являєть ся в 2-ій пол. XI в. 46), коли не на місцї, то в безпосереднїм сусїдстві й заступництві давньої Роднї, що стояла „на устї Роси” 47). Очевидно, Родня була кріпким замком, тому і задержала ся серед печенїзької грози, тому то й Ярополк, не надїючи ся удержати ся в Київі проти Володимира, втїк сюди. Памяткою про його сидженнє тут і голоду, що терпіло його військо підчас облоги, зістала ся приказка: „біда як у Роднї” (бЂда аки в РоднЂ); завдяки сїй приказцї нам, очевидно, й лишила ся память про істнованнє Роднї в лїтописи. Вона лежала правдоподібно на т. зв. Княжій горі, коло с. Пекарів, 8 верст на південь від теперішнього Канева, недалеко устя Роси, що давнїйше як кажуть було під самою горою.

На сїй горі від 1870-х рр. почавши викрито незвичайно богаті останки старого людського житя — передісторичних і княжих часів. Коли не богацтвом і роскішю, то численністю добутих тут останків житя з княжих часів Княжа гора займає тепер, певно, друге місце по Київі між всїми осадами княжих часів. Велика маса християнських старинностей (хрестики, енколпіони, образки, панаґії і т. и.) вказує, що тут була значна осада в християнські часи, в XI-XII в. Родня ж по тій облозї Ярополка уже більше не згадуєть ся нїде; можна догадувати ся, лїтописець і пояснив, що вона стояла на устю Роси, тому, що й память за неї в 2-ій пол. XI в. була слабка. Можна думати, вона покинена була і зникла слїдом по тій облозї, під час тієї печенїзької „рати без переступа” кінця X в., коли покинено Поросє взагалї. Натомість появляєть ся в XI в. Канїв. По всякій правдоподібности його поставив в рядї иньших городів Ярослав — місце надто було важне і вигідне, аби він міг його при тім поминути, а що маємо про Канїв згадку (хоч не зовсїм певну) з 2-ої пол. XI в., то й вона може се потверджувати. Правдоподібно, стояв він на тійже Княжій горі, де стояла Родня, а далї на північ канївський замок перенесено вже чи не за литовських часів 48). Що правда, в теперішнїм Каневі є церква Успенїя, що своєю будовою вказує на княжі часи, але зрештою останками з тих часів сучасний Канїв не богатий, і я скорше-б думав, що ся церква належить до якогось замісцевого монастиря 49), нїж би припустив, що тут був Канїв XI-XII в., а побіч його, яка миля далї, стояла в XI-XII в. далеко богатша, і люднїйша (судячи по останкам) Родня, та лїтопись анї словом про неї не згадала. Так я в теперішнїх обставинах розвязую собі сю загадку; може дальші нахідки прояснять її лїпше 50).

Більшого значіння Канїв доходить в серединї XII в. Едрізі вже знає його як визначну торговельну осаду. Всеволод Ольгович поставив тут — мабуть муровану („заложи”) церкву св. Юрия 51). Хто зна, чи вона не мала заступити юриївської катедри (на се-б вказувало й імя церкви); принаймнї потім епископ юриївський зветь ся часами канївськім 52). Почавши від Юрия Канїв з часта служить резиденцією ріжних підручних князїв, а часом, як і Торчеськ, виступає в ролї центра Порося 53). Коли відновили ся в 2-ій пол. XII в. половецькі напади, Канїв прибрав важне значіннє — руської сторожовнї, бо стояв уже на самім пограничу, а Днїпро запевняв йому комунїкацію з Київом. Сюди виходили князї з полками „стерегти” Руську землю від Половецьких нападів 54), або для охорони торговельних караванїв; се робило ся так, що під той час як каравани Гречннків або Залозників переходили степами, князї стояли з військом на поготові під Каневом, аби тим страхом повздержати Половцїв від грабовання караванів 55). Тут же відбули ся з'їзди, „снеми” з половецькими ханами 56). Крім того тут мусїла бути немаловажна пристань на Днїпрі.

Иньші пороські городи: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Богуслав, Володарів — в історії звістні дуже мало. Не знаємо, котрі з них належать до Ярославових заходів (або ще давнїйших часів), котрі пізнїйші. Дуже інтересне з них імя Корсуня: не можна бути в непевности, що його названо іменем славного кримського Корсуня — Херсонеса, але чому саме, і як — не знаємо. В історії XI-XII в. сї городи виступають тільки як сторожеві замки на пограничу, але богаті останки культури XI-XIII в. з Товарова і з городища Дївич-гора коло с. Сахнівки, де з звістних нам городів міг бути Кульдеюрів, або Дверень 57), — показують, що то були не тільки замки, але й справдешнї міста 58). З рештою в XII в. кольонїзація переходила й за Рось, і то досить значно 59).

Окрім замків се пограниче боронили подібні фортіфікації, як і по Стугнї. Маємо оден вал, що йде лївим берегом Роси, потім повертає на північний захід понад Раставицею, а до сеї головної лїнїї притикає кілька меньших, між Раставицею й Росею та за Росею 60). Про час їх збудовання нїчого не знаємо; що найбільше — можна догадувати ся, що головна лїнїя могла бути зроблена за Ярослава.

По за границями „Руської землї”, де концентрувало ся все житє Київщини, полїтичне і культурне, можна дуже мало вказати якихось визначнїйших осад.

Старий деревський Іскоростень не згадується нїде, окрім звістної облоги Ольги; не знати, чи й був він якимсь більшим центром, при слабім розвою городського устрою й полїтичної централізації в Деревській землї, але в усякім разї була се велика і давня осада, судячи по масї могил наоколо, і сильний замок — не дурно лєґенда каже, що Ольга стояла під Іскоростнем цїле лїто. Головне замчище з кількома валами, на високім, ґранїтнім березї Уша, лежить на лївім березї, а на другім боцї є два окопи, на версту від себе. Миля від міста є висока могила, що мала давнїйше, як кажуть, взвиш 5 сажнїв — вона зветь ся могилою Ігоря 61); натуральні, вибиті водою в гранитї, ванни звуть ся „Ольгиними банями”, а сусїдня тераса під навислою скалою, з дивною луною — „Святє” — уважаєть ся місцем старої церкви з Ольгиних часів; о скільки одначе давнї і народнї сї традиції — годї сказати. Більш реальних історичних памяток теперішнїй Іскоростень — бідне місточко, з 2000 мешканцїв, не має нїяких 62).

З появою київських князїв в Деревах, столицею Деревської землї, що тодї мабуть, вперше стала одноцїльним полїтичним тїлом, стає Вpучий (Овруч, теп. повітове місто), на р. Норини. Се був кріпкий замок на крутій горі, з двох боків неприступний, з двох иньших обгорожений валами (тепер ледви знати їх); крім того весною і в осени місто стає неприступним через болота наоколо. Столицею він був не довго, двічи — в 2-ій пол. Х і на початках XI в., і то дуже короткі моменти; з прилученнєм же Деревської землї до Київщини ми не стрічаємо тут осібних князїв, хоч би і з київських підручних. Тільки Рюрик Ростиславич, відступивши Сьвятославу Київ і зіставши ся при рештї Київщини, показує якесь більше заінтересованнє до своєї Деревської волости: він з часта перебував тут і мав якісь „орудия” 63); він то, очевидно, збудував і тутешню церкву св. Василия 64): се було християнське імя Рюрика, і він поставив також і в Київі церкву св. Василия, „во имя своє” 65), бо взагалї мав велику охоту до будовання. Церква ся простояла до недавнїх часів, але вже на початках XVI в. сьвітила лише останками колишньої слави: „кажуть старі люде, записує сучасник, була колись золотоверха, але від непамятних часів огнем спалена, і зовсїм зіпсована й розбита” 66). Тепер від неї лишила ся олтарна частина та північна арка, з останками фресків (церква завалила ся 1842 р., коли почали розкопувати її фундаменти) 67).

З рештою Вручий, як і иньші деревлянські городи, не грав жадної ролї в київськім полїтичнім житю. Ще найбільше можна-б се сказати про Корчеськ (теп. Корець) і Мичськ (теп. Радомисль, чи властиво його передмістє — Мик-город 68), що беруть якусь участь в полїтичних подїях середини XII в. 69).

На полудневім Потетровю визначним городом була Котельниця на р. Гуйві; се був великий і сильний замок, „городище велми доброє, мало не такоє як житомирскоє”, як казали в XVI в. 70), і значнїйша осада: в серединї і в 2-ій половинї XII в. Котельниця бувала центром княжої волости, куди входило також і київське Побоже — городи Божський, Межибоже 71). Далї випадає тут згадати ще Возвягель, або Звягель, як він звав ся пізнїйше (в XVIII віцї перехрещений на Новгород Волинський, тепер повітове місто), на середнїй Случи, — замітний він з огдяду на визначну ролю під час антикнязївського руху XIII в. Се мусїла бути вже тодї значна осада, а прославила себе своєю траґічною долею: коли Данило розпочав похід для знищення громад, що опираючи ся на Татар, виступили проти нього, Возвягель був піддав ся йому, але тільки про око, по відходї його зараз знову скинув з себе сю залежність і не схотїв піддати ся висланому Данилом війську; побачивши, що з князем було лише пятьсот мужа, Возвягляне насьмівали ся з малого війська, стаючи на стїнах міста. Роздражнений тим завзятєм Данило, здобувши Возвягель на ново, спалив місто зовсїм і знищив, а людей забрав і роздїлив між князями — участниками походу, так що литовське військо, надійшовши за пізно в поміч Данилу, застало тільки „головнї й псів, що бігали по городищу”, як оповідає лїтописець 72). Досить часто фіґурує також при кінцї XII і потім в XIII в., як город на київсько-волинськім пограничу, Камінець — місце його одначе не звістне докладно 73). Про погоринські міста буде мова при Волинській землї.