Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 77

Се власне може навіть дивувати, що по такій упертій боротьбі Деревлян за незалежність в X в., вони не показують нїяких змагань до відокремлення в полїтичну цїлість, в осібну землю в XI-XIII в. В останнїй чверти XII в. тут появив ся й осібний князь в особі Рюрика Ростиславича, що просидїв в деревлянських землях яких тридцять лїт, — але й се не викликало в землї змагань до відокремлення, які бачимо в иньших землях. За те пізнїйше (в XIII в.) показало ся тут иньше змаганнє: виломити ся зовсїм з князївсько-дружинного устрою й вернути ся до початкового ладу — житя автономними, дрібними громадами (тих болоховських й иньших громад). Сей факт позволяє нам пояснити пасивну ролю Деревської землї в попереднї часи тим, що тимчасом як иньші землї, приладивши ся до нового устрою, накиненого їм київськими князями, повторяли його в своїм укладї, і тільки бажали відокремити його в границях своєї землі, — в Деревській землї не було анї созвучних елєментів для князївсько-дружинного устрою Київської держави, анї елєментів для сцентралїзовання землї в полїтичну цїлість, тому й місцева суспільність зістала ся при пасивній неґації нового державного устрою, поки обставини, в видї татарського погрому, не дали можливости визволити ся від нього. Анальоґію для сеї ролї Деревської землї можна вказати у иньшого племени — Вятичів: та ж живучість племенного житя, сьвіжість земської автономії, і так пасивність до тодїшньої високої, князївсько-дружинної полїтики.

Ми дуже мало знаємо етноґрафічні границї Полян на полуднї, Деревлян на півночи, заходї й полудню 8), тож і не можемо докладно осудити, на скільки ріжнили ся полїтичні границї Київської землї XI-XIII в. від етноґрафічних границь тих племенних територій, що увійшли в її склад. Тільки гіпотетично могли ми для Деревської землї визначити басейни Тетерева і Случи, до Припети на півночи й Днїпра на північнім сходї 9), і не знаємо, о скільки відмінний етноґрафічний підклад грав ролю в спірнім, посереднім становищу крайнїх земель на заходї й західнім полудню. Тільки гіпотетично можемо такий відмінний підклад припускати тут.

Такою була так звана Погорина, себ то край по обох боках нижньої Горини. Чи не належала вона вже до Деревської землї, чи була мішаною територією, тяжко сказати. З початку вона належала, правдоподібно, до Волини, і прилучена була до Київщини за Всеволода, коли він обкроїв волинську спадщину Ярополка. Судячи по фактах з середини XII в., західна границя Погорини, що була тодї заразом і західньою границею Київщини, ішла вододїлом притоків Горини, Стубли і Стира, та по верхівям Горини і Велї 10); на сходї крайнїм містом в нїй уважав ся, видно, Корчеськ 11), так що лїве побереже Случи вже належало до властивої Київщини. Нижня Горинь: Степань, Дубровиця, Городен належали правдоподібно до Турово-пинської землї; потім (у 1-ій половинї XII в.) тут утворено маленьке осібне князївство Городенське, що при кінцї XII в. знову злучило ся з Турово-пинським.

Саме вже ґеоґрафічне положеннє Погорини натякає, що се була пізнїйша прищіпка до Київської землї, а суперечки за неї між київськими і волинськими князями потверджують се: натяки на се маємо вже з волинської війни 90-х рр. XI в. 12), ще виразнїйші з 50-х рр. XII в.: Ізяслав, сидючи на Волини, виразно заявляє, що Погорина має бути волинська, не київська волость 13 ). Часте злучуваннє Волини з Київом в однїх руках вправдї невтралїзувало сї суперечки; але в кінцї Погорина, відокремивши ся в осібне князївство, непримітно перейшла в сферу полїтичного впливу волинських князїв. Уже від третьої чверти XI в. (від Всеволода) дуже часто служила для надїлювання дрібнїйших князїв з руки київського князя, а завершило її відокромленнє довге, двадцятолїтне князюваннє тут Володимира Андрієвича, Мономахового внука, в другій половинї XII в.; скоро по його смерти 14) Погорину прилучено до Луцька, по всякій імовірности — за житя луцького князя Ярослава, і від того часу Погорина числить ся з складї Луцького князївства 15).

Невідомий нам етноґрафічний підклад і верхнього Побожа. Могли се бути ще Деревляни, або мішана територія з Уличами, особливо по їх міґрації з степів. Коли Побоже звязано з Київщиною безпосередно, теж не знаємо, найправдоподібнїйше — прилучено його разом з Деревською землею. Якісь докладнїйші відомости про нього маємо доперва в серединї XII в., коли се верхнє Побоже належить до Київщини і звязуєть ся тїснїйше з волостями верхнього Тетерева 16). Тодї галицький Володимирко пробував забрати собі сї землї на верхнїм Богу і верхнїй Горини, і кілька разів заберав де що з них: Прилук на Деснї і городи полудневої Погорини: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнойницю, — очевидно, бажаючи ними розширити своє галицьке Понизє; але київським князям все удавало ся вернути їх 17). Але пізнїйше як Погорина, так і верхнє Побоже відойшло від Київа, тільки мабуть пізнїйше як Погорина — десь в першій пол. XIII в. Незабаром потім одначе Побоже стратило своє значіннє для князїв, бо тут, як і в землях Тетерева і Случи, сформували ся автономні громади, що за помічю Татар рішучо виломлювали ся з під княжого устрою.

До київських волостей довший час зачисляла ся Турово-пинська земля, часом навіть і з Берестєм. Власне до сих земель прикладаєть ся в Київській лїтописи термін: „київська волость”, котрий прикладаємо взагалї до земель, звязаних з Київом. Почавши від смерти Ярослава, коли Турово-пинська земля дістала ся разом з Київом Ізяславу, і до смерти Юрия Мономаховича, вона була мов би придатком до Київа, і за сих сто лїт більше як 60 була безпосередно звязана з Київщиною; з того й вийшов на неї погляд, що то „київська волость” 18). Але по смерти Юрия Турово-пинська волость відокремляєть ся в руках свого отчича Юрия Ярославича і від того часу живе вже осібним полїтичним житєм. В противність Деревській землї, сей київський аннекс виявив дуже виразно свої змагання до полїтичної окремишности.

Як граничила ся після того Турово-пинська земля з Київщиною, ми майже зовсїм не знаємо; очевидно, границя йшла на полудень від Припети; але Мозир належав до Київщини, як і клинець між Припетю і Днїпром (Брагинська волость) 19). Можливо, що р. Уборть, котру бачимо границею Київської землї за литовських часів, була нею й давнїйше, принаймні її нижня частина. Дальший напрям границї орієнтує тілько Степань на Горини, що не належав по всякій правдоподібности до київської Погорини, бо не перейшов до Волини разом із нею.

На сходї границею Київщини з грубшого уважав ся Днїпро, давня етноґрафічна межа. Але в дїйсности лїве побереже проти Київа, здаєть ся, належало теж до Київа — на се є цїлий ряд натяків в оповіданнях про події XI-XIII в., і в сумі вони роблять дуже правдоподібним, що тут дїйсно належала до Київа узенька і довга скрайка, може навіть від устя Припети аж під Переяслав (докладно її означити не можна) 20). Воно й само по собі дуже правдоподібно, що київські князї здавна, ще нїм загорнули заднїпрянські землї, постарали ся придбати сю окрайку, аби забезпечити Київ від всяких наглих нападів. Заднїпрянський Городець напроти Київа, судячи по імени, мабуть власне і збудований був київськими князями, аби бути охороною Київа від сходу 21).

На полуднї Київщина не мала нїякої визначеної границї: вона зміняла ся з зміною кольонїзації. І так в серединї X в., судячи по місту Роднї на устю Роси, вона досягала ще Роси, потім Поросє покинено через печенїзькі спустошення, й укріплювано лїнїю Стугни, як граничну. В другій чверти XI в. відреставровано Поросє знову; для залюднення його уживано і невільників (згадують ся Ляхи за Ярослава); потім для кольонїзації погранича ужито останків Торків. В 90-х рр. XI в. Поросє знову знищено, границя знову відступила до київських околиць; людей з надроського Юриєва осаджено коло Витичева, над Днїпром, бо довше не могли витримати. Наново залюднено Поросє по побідах над Половцями на початку XII в., теж із значною участию турецьких кольонистів. В серединї XII столїтя руська кольонїзація, правдоподібно, перейшла за Рось, хоч тут ми й не можемо вказати якихось руських городів на певно. Границею осїлої кольонїзації в другій пол. XII в. можна уважати вододїл Роси і Виси.