Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 76

51) Іпат. c. 521.

52) Venerunt (Tartari) ad aquam quae vocatur Deinphir, quam transire non poterant in aestate; volentes autem expectare hyemem, miserunt ante se quosdam exploratores in Russiam, ex quibus capti fuerunt duo et missi domino regi Ungariae — Matthei Parisil Hist. Anglorum, additam. p. 1128, Fejer IV. l с. 253. Лист був писаний перше, нїж Татари зближили ся до угорської границї.

53) Іпат. с. 522-3.

54) Лавр. с. 447 (звідти в Акад., Воскр., Соф., Твер., Нїкон., IV Новг., Густин.). Друга дата — в 1 Псков., Супрасл., Авраамки — очевидно новгородська: Батий приступив під Київ 5 вересня, облога тривала 10 тижнїв і 4 днї, і взято Київ в понедїлок 19 падолиста. З звісткою про довгу облогу Київа згоджуєть ся оповіданнє подорожника Пляно Карпінї: cum diu obsedissent, illam ceperunt; але його оповіданнє не визначаєть ся докладністю; а оповідання ж Галицької лїтописи зовсїм не виходить, аби облога була довга. В хронїцї Рашід-ед-Діна Татари перед походом на „Уладмура” (Володимир) беруть „велике руське місто Мінкерфаан протягом девяти днїв” (Ж. М.Н.П. 1855, IX); досить правдоподібно, що мова іде тут про Київ.

55) Іпат. с. 523-4, див. ще в гл. VIII.

56) Іпат. с. 524-8.

57) Супроти сказаного в текстї трудно сього Ярослава уважати Ярославом Інгваревичем, як то роблять часом, почавши від Зубрицького (Исторія III с. 153). Ярослав Інгваревич міг би держати Київ тільки з руки Данила, чи за його дозволом, але лїтописець, оповідаючи про гостину Данила в Київі, нїчим не натякає, що тут він був ще в границях свого полїтичного впливу.

58) Повість про смерть Михайла, з рукописи XIV-XV в. видана у м. Макария Исторія рус. церкви V с. 417. Про неї дещо див. у Ключевского Древнерусскія житія святыхъ с. 146; докладно досї її не простудіовано. Нову верзію її, з т. зв. Ростовського лїтописця, див. у Шахматова О т. н. Ростовской лЂтописи с. 21-2. Див. ще дещо в моїй Історії Київщини с. 436-7.

59) 30/IX 1246.

60) Лавр. с. 447-9, 1 Новг. 271

IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина

ЗАГАЛЬНІ УВАГИ: ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ ЗЕМЛЇ Й ВОЛОСТИ. КИЇВЩИНА — ЇЇ СКЛАД: ПОЛЯНСЬКА, ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ, ПОГОРИНА, ПОБОЖЕ, ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ. ГРАНИЦЇ КИЇВЩИНИ.

Переглянувши історію розвою й розкладу Київської держави, ми повинні тепер переглянути її складові частини, розумієть ся — тілько українсько-руські, та придивити ся до їх складу й житя — полїтичного, культурного, економічного, о скільки се позволяють наші джерела, та о скільки се не входило або не війде в загальні огляди полїтичного і культурного житя України-Руси.

Як такі складові части оглянемо полїтичні одиницї, що в сих столїтях (XI-XIII) сформувались і відокремились під впливом ріжних обставин, й істнували виразно, хоч не виробили собі при тім якоїсь спеціальної назви. В сучасній науковій термінольоґії їх звуть залюбки землями, і сїй назві, як конвенціональній, не можна нїчого закинути. Тільки вона вповнї конвенціональна: в памятках наших слово „земля” нїколи майже не прикладаєть ся до таких полїтичних орґанїзацій. Для полїтичного округа є в тих часах назва „волость”, але воно за узке супроти сих „земель”: ті землї переважно не волости, а комплекси волостей. Так Київська земля (по прийнятій в науцї термінольоґії) по термінольоґії XI-XII в. розуміла ся як Руська земля + київські волости, Чернигівська земля — се Чернигівська+Новгородська волость+Дрібнїйші волости, і т. и. 1).

Але хоч бракує нам автентичної назви, та самі сї одиницї, кажу, таки виразно істнували, як певні території, ґрупи волостей, звязані певним постійним, внутрішнїм звязком, що при всяких внутрішнїх подїлах виступали на зверх як цїлість супроти иньших подібних земель, з певним столичним містом, як своїм полїтичним центром на чолї, і розуміли ся, які такі цїлости. Нїщо не перешкоджає нам уживати для сих полїтичних ґруп назву „земель”, тільки треба памятати її конвенціональність. На українсько-руській території ми маємо таких земель пять — Київську, Чернигівську, Переяславську, Волинську, Галицьку; до них треба ще долучити непевну що до свого етноґрафічного підкладу, але тїсно звязану з українськими землями Турово-пинську.

Я вказав уже в своїм місцї 2), що в основі полїтичного ґpyповання руських земель лежав етноґрафічний підклад, змодифікований впливом міської орґанїзації й взагалї полїтичними впливами. В основі Київської землї лежала область Полян, що силою полїтичного розвою свого центра — Київа притягнула до себе більшу, але слабо розвинену Деревську землю, і ще деякі аннекси. Так, довго київською волостию уважала ся дреговицька Турово-пинська земля. Сюди ж належить додати, правдоподібно, окрайку на лївім боцї Днїпра, також волинську Погорину і може бути, що такими аннексами були ще деякі територіальні приналежности Київщини. В цїлість повну, однородну сей комплєкс земель довго не зливав ся: аж до упадку Київа ся полїтична цїлість Киянам представляла ся, як я вже сказав, як „Руська земля” + „київські волости”. Тільки коли загладили ся в полїтичнім житї ріжницї „Руської землї” від її аннексїв, стали вони всї зарівно Київською землею 3).

Як ми вже бачили 4), Полянська територія займала невелику просторонь між Днїпром й Ірпенем і далї на подудень, не знати як далеко; у всякім разї вона досягала Роси. Я пробував вказати на нїй слїди колишньої полїтичної окремішности її головних центрів: окрім Київа ще Вишгорода, Білгорода і може ще якого центра на полудню 5). Але історія вже застає сю територію сконцентрованою: що найменше уже в VIII в. ся концентрація була довершеним фактом, судячи по історії Руського імени. Від тоді Київ став полїтичним центром землї, а Вишгород, Білгород й иньші меньш значні осади — його „пригородами” (звичайно прийнятий в науцї термін, що правда — звістний нам тільки з оповідань лїтописи про півнїчні землї XII в.). І хоч можна часом помітити якісь слїди емуляції одного з пригородів — Вишгорода з Київом, але взагалї земля Полян тримаєть ся солїдарно і міцно.

Вона то й зветь ся в XI-XIII в. Руською землею 6). Початку сеї назви виказати не можемо, але ледви чи може бути непевність, що маємо тут питоменну назву сеї Полянської землї; до неїж вона й прикладаєть ся спеціально в сї часи: в XI-XIII в. назва Русь, руський уживаєть ся головно в сих значіннях: в тїснїйшім значить Полянську землю, в ширшім — українсько-руські землї, в найширшім всї землї Руської держави. Але можна вказати ледво кілька місць, де вона значить Полянську землю разом з її волостями, себ-то Київську землю, як ми її розуміємо, і як розуміла ся вона пізнїйше 7). І Полянська — „Руська земля” не тільки була початковим ядром, що притягло до себе свої пізнїйші аннекси, але й у X-XII в. зіставала ся властивим осередком, властивою землею: властиво то лише вона, її людність жила активним житєм, репрезентувала громадський елємент в бурхливій історії Київщини XI-XIII в., при більш-меньшій або й повній пасивности иньших київських волостей.

До сеї „Руської землї” прилучаєть ся від 1-ої пол. XI в., як київська волость, Деревська земля. Як ми знаємо, Деревська земля стратила свою стару автономію в серединї X в., але й потім мала ще далї якийсь час осібних князїв з київської династиї: І останнїм з них був син Володимира Вел. Сьвятослав, забитий десь слїдом по смерти батька. Я висловив гадку, що полїтичне відокремленнє Деревської землї в руках рівнорядного князя могло чинити особливі трудности київським князям: се й могло бути причиною конфлїктів, де один по другім дуже скоро загибали деревські князї, і тому Ярослав уже не схотїв відокремляти „Дерев” від Полянської землї. Від Ярослава і його подїлу руських земель Деревська земля стає київською волостию, і уже нїколи не відокремлюєть ся хоч трошки виразнїйше від Київщини в тїснїйшім значінню.