Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 73

По сїй пригодї, замовчаній в лїтописи, Данило хотїв забрати ся до дому безпечними „лїсовими краями”, бо військо його було ослаблене. Але Володимир упросив його зістати ся: Михайло ішов на нього слїдом з Чернигівцями, а Ізяслав наспів з Половцями. Данило не схотїв лишити вірного союзника й виступив на Половцїв. Ворожа сила показалась одначе така велика, що інїціатори походу самі почали радити відступити, та Данило спротивив ся з своїх лицарських принципів — коли стати до битви, то вистояти до кінця. „Сказав Данило на те: коли воін раз пішов на битву, повинний або здобути побіду, або полягти від ворогів! Я стримував вас, але тепер бачу, що маєте страшливу душу! Я вам казав, що зі змученим військом не можна йти против сьвіжого, але тепер нема що вагати ся — ідїм против них!” Пішли на ворогів, і під Торчеськом стала ся битва. Війська Данила й Володимира побито. Володимир зачинив ся у Торчеську, але як каже лїтописець — за зрадою кількох Галицьких бояр, Ізяслав здобув Торчеськ і взявши Володимира в неволю, віддав його з жінкою Половцям, Данило ж утїк до Галичини. Ізяслав по тім приступив з Половцями під Київ, і туди ж наспів Михайло з своїм полком. Київ здобуто, і Половцї „багато злого наробили Киянам”; з заграничних купцїв узяли контрибуцію 40). Ізяслав сїв у Київі. Михайло слїдом здобув Галич. Противні Данилови галицькі бояре пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями іде на Волинь, і тим змусили Василька, що з військом стеріг Галича, вийти на Волинь, а позбувши ся залоги, підняли в Галичинї повстаннє на Данила. Данило мусїв забрати ся в Угорщину, а бояре посадили в Галичу Михайла 41). Союзники осягнули таким чином свої пляни, і Чернигівщина, Київщина й Галичина знову злучили ся в союзних руках. Тільки дуже не на довго.

Володимир не багато пробув у половецькій неволї, хиба кілька місяців 42). Вже зимою 1235/6 р. під час війни Данила з Михайлом, посилає він Данилу в поміч Торків 43). Чи здобув він собі Київ від разу, не знати, але що тогож 1236 р. він таки сїв у Київі, се каже Галицька лїтопись виразно 44). Михайлу тодї приходилось видержувати тяжку боротьбу з Данилом: сї роки наповнені завзятою війною за Галичину, де Михайло „возводив” на Данила і Угрів, і Ляхів, і Половцїв, і Русь. Тому він не міг далї підпирати свого союзника Ізяслава, що з рештою також бере дїяльну участь в боротьбі за Галич, коло котрої обертаєть ся тодїшня українська полїтика, і Володимиру не тяжко було підчас неї вернути собі Київ.

Взагалї Київ у сих роках як пилка переходить з рук на руки, без всяких війн: його не тяжко було здобути, тяжше задержати. До нього не привязували великої ваги, легко мирили ся з його утратою, але як легка здобич він знаходив все нових і нових претендентів. Ще тогож року (1236) користаючи з українських замішань, задумав здобути Київ Ярослав Всеволодович, тодїшній новгородський князь. Він прийшов з полками Новгородцїв і Новоторжцїв і зайняв Київ легко, здаєть ся — без бою: принаймнї Новгородська лїтопись, оповідаючи про се, не згадує нїякої війни, й каже, що Новгородцї з того походу прийшли всї здорові 45). Та довго він тут не забавив: як каже лїтопись, „не можучи держати Київа, пішов в Суздаль” 46). Але що він не вернув ся в Новгород назад, а пішов у Суздальщину, то видно мав уже звістку про татарську катастрофу, де загинув і тодїшнїй суздальський князь Юрий, опорожнивши йому стіл 47). Ся звістка могла й вплинути на Ярослава, що він покинув київський стіл. Опорожнений Київ зайняв Михайло, полишивши в Галичу сина Ростислава (1238) 48).

Та се був дуже небезпечний час. Татари перейшовши огнем і мечем північні землї — Рязанську, Ростово-Суздальську і Новгородську, 1239 р. звертають ся на Україну 49). Осібні віддїли татарської армії були послані на Переяславщину і на Чернигівщину. Переяслав узято приступом, пограблено, людей побито („изби всЂ”), навіть епископа Симеона забито, хоч Татари взагалї духовенства не зачіпали; про князя не згадуєть ся — може втїк перед облогою. Другий віддїл приступив під Чернигів; кн. Мстислав Глїбович став до бою „з усїма воями”, але в битві не міг витримати і понїс великі страти; по сїм взято Чернигів і спалено; епископа взяли живого й вивели в Глухов. Стільки говорить про сї землї одиноке наше джерело — Галицько-волинська лїтопись. Вона додає, що тодї ж хан Менке на чолї віддїлу війська приступив і під Київ — „сглядать града Кыєва”, й ставши над Днїпром дивував ся його красї й великости, спробував намовити Киян, щоб піддали ся, кн. Михайло і Кияне не послухали — не схотїли піддати ся. Але перспектива боронити Київ від Татар Михайла зовсїм не тішила по неудачах, які мала подібна оборона в иньших землях. Справа його в Галичинї була на разї теж програна: Данило наглим нападом вернув собі Галич, і син Михайла Ростислав мусїв забрати ся на Угорщину, де йому була обіцяна рука королївни. Туди подав ся тепер і Михайло.

Полишений Київ зайняв був оден зовсїв незвістний князець з Ростиславичів — Ростислав Мстиславич, мабуть син Мстислава Романовича, а може й Мстислава Давидовича 50). Правдоподібно, він перед тим сидїв у якійсь київській волости. Але Данило вигнав його і взяв Київ собі; одначе його боронити сам теж не схотїв, а посадив тут свого воєводу Дмитра, сам: же вернув ся у Галичину. До нього тодї звернув ся Михайло з сином з перепросинами: надїя їх на угорського короля не справдила ся, а окрім того Михайлу ще треба було увільнити з рук Данила свою жінку, що попала ся в неволю під час утечі Михайла з Київа. Михайло виправдував ся й складав усе на галицьких бояр, що не позволяли йому жити в добрих вїдносинах з Данилом, і на далї присягав ся жити в згодї. Данило пристав на сї запевнення. Уложено угоду: Михайло з сином вирікав ся всяких плянів на Галич, за те Данило обіцяв йому Київ, а Ростиславу — Луцьк. Але в свою київську волость Михайло не відважив ся йти з огляду на Татар і зіставсь у Данила; „Данило і Василько позволили йому ходити по своїй землї і дали йому богато пшеницї, меду, товару і овець до волї” 51).

Се дїяло ся при кінцї 1240 р. Попереднього року військо Бату знищило лївобічну Україну, з кінцем 1240 р. він розпочав похід на захід, за Днїпро. Пізної осени рушило його військо, вичекавши аж замерзне Днїпро, що утрудняв їм сей похід на захід 52). На початку грудня обложило воно Київ. Страшне вражіннє робила ся превелика і зовсїм дика армія: вона окружала цїле місто; від рипу возів, оповідає Галицько-волинська лїтопись, від реву велблудів та іржання коней татарських стад не можна було чути голоса в містї. Не вважаючи на пригнобленнє, яке чинив вид сеї дикої хмари, Кияне під проводом воєводи Дмитра не настрашені долею заднїпрянських городів, відважно узяли ся до оборони. Бату приступив від Днїпра (від Лядських воріт). Тут поставив він машини до розбивання стін — „пороки”, і Татари день і ніч били ними в стіни (вони мали взагалї досить вироблену технїку облоги). Коли стїни рушили ся, люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, „і тут треба було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити, як стріли затьмили сьвіт”. Оборонцїв відбито, і Татари опанували стїни. В розпуцї, користаючи з перерви в облозї, поки Татари, втомлені атакою, відпочивали цїлу добу, Кияне зробили укріплення наоколо Десятинної церкви, але вони не були сильні, і другого дня Татари їх взяли від разу. Тоді люде в розпуцї кинули ся ховатись на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийнята за симболь сеї доби. Будова Володимира Вел., що знаменував собою закінченнє процеса сформовання Руської держави, падала, ховаючи під своїми руїнами останки її полїтичного устрою в його власнім огнищі і центрі.

Місто взято. Богато народу побито. Але воєводу Дмитра, взятого в неволю, скалїченого, Бату помилував — „мужьства ради єго”, і взяв до свого двору 53). Звичайно прийнята дата київського взятя — 6 грудня, передана в Суздальській лїтописи і пізнїйших компіляціях 54).