Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 55

Завдяки тому, що Ізяслав Давидович пересварив ся з Сьвятославом Ольговичом, вийшов тїсний, хоч і не довгий союз між Сьвятославом і Ростиславом. Се дало Ростиславу певне й самостійне становище і супроти Ізяслава, і супроти Мстислава, що міг дїйсно мати теж свій плян, здобуваючи Київ стриєви. Крім того і Ярослав галицький помагав Ростиславу — з огляду на Ізяслава Давидовича, чи властиво — на Івана Берладника. Давидович не кидав своїх плянів на Київ, але зістав ся цїлком одиноким; його союзниками лишились тільки братаничі — дрібні князьки, сини Володимира Давидовича, ще меньше значні в полїтицї прихильники Івана Берладники, та Половцї — властиво одинока підпора. Його похід на Чернигів не мав успіху, і він міг тільки вести дрібну, партизанську війну з своїми противниками: Берладники пограбили важне для київської торговлї Олешє; Половцї під проводом Ізяслава пограбили Чернигівщину, потім Смоленську землю, де забрали більш десяти тисяч людей у неволю. Навіть його „синовця” Сьвятослава (сина Володимира Давидовича) Сьвятослав Ольгович примусив відступити від стрия.

Ізяслав уложив ще союз із сином і спадкоємцем Юрия Андрієм, але Андрій поки що мав досить роботи дома й давав Ізяславу зовсїм незначну поміч.

Але приязнь Ростислава з Сьвятославом трівала не довго. Хоч характерами вони добре підходили до себе (Сьвятослав, скільки знаємо, теж був честний і характерний чоловік), але ся приязнь так противила ся всїм княжим і земським традиціям, що бояре дуже скоро пересварили своїх князїв. Сьвятослав сам лишив ся нейтральним, але його сини й братаничі стали дїяльними помічниками Ізяслава Давидовича, і він з ними та з Половцями розпочинає вже походи і на Київ. Перший 19) урвав ся на вступній облозї Переяслава: Глїба Юриєвича, що сидїв у Переяславі, Давидович хотїв змусити, аби йшов з ними на Київ, почав облогу Переяслава, але тимчасом рушив у поміч Глїбу Ростислав, й Давидович подав ся назад, залишивши уплянований похід на Київ. Але на початку 1161 р., спровадивши собі велику орду Половцїв, він пішов знову — вже просто на Київ.

Перейшовши Днїпро під Вишгородом, Ізяслав Давидович приступив до Київа від півночи і ставши тут табором „в лозах”, почав ладити ся до атаки. Ростислав, видно, не сподївав ся нападу і не стягнув нїяких військ, що більше — здаєть ся між самими Киянами не було до нього щирої прихильности. Принаймнї з лїтописи довідуємо ся, що Ростислав був посадив чимало Киян до вязницї за якусь „крамолу” — бунт 20). Ростислав пробував боронити палїсади, що йшли „від Гори до Днїпра”, хоронячи Подїл, але військо Ізяслава ударило сильно, „страшно було дивитись, наче страшний суд”, каже лїтописець, і в завзятій битві стало перемагати, почало прориватись в місто, рубаючи палїсади, і військо Ростислава почало тїкати. За порадою дружини Ростислав вийшов із міста: відступив у Білгород, аби там приготувати нові сили, стягнувши союзників і Чорних Клобуків. Ізяслав Давидович війшов до Київа і засів на київськім столї — в третїй раз, але також ефемерично як і попереднї рази; сповнивши князївські церемонїї в Київі, він пішов слїдом на Ростислава і обложив його в Білгородї. Але Ростислав приладив ся до оборони, попалив острог, а білгородський замок був сильний. Облога потягнула ся на кілька тижнїв, а тим часом Ростислав стягав до себе союзників. Сьвятослав Ольгович умовляв Давидовича помиритись із Ростиславом, але той дав характеристичну відповідь: „братия моя вернеть ся в свої волости, а минї куди вертати ся? в Половеччину не піду, у Вирі (дрібній волости на Посемю, що йому лишила ся) з голоду вмерти не хочу, — лїпше минї тут умерти” 21).

І йому дїйсно прийшло ся наложити головою в сїй кампанії. По трох тижнях облоги прийшла вість, що Мстислав з великими силами йде з Волини виручати Ростислава. Половецькі мародери зобачили його передові полки й привезли сю вість Давидовичу. Той так настрашив ся, що зараз кинув облогу й кинув ся тїкати до Київа. Але Мстислав наспів слїдом і злучивши ся з полками Ростислава, що вийшов з замку, пішли погонею за Давидовичем. Незадовго чорноклобуцька кіннота Мстислава дігнала обози, а потім і полки Давидовича и почала рубати й ловити утїкачів. Під Київом Чорні Клобуки дігнали й самого Давидовича, оден рубнув його шаблею по голові, другий пробив його списом, і Мстислав з Ростиславом, наспівши з полками, застав його ледво живим. Ростислав, плачучи став дорікати йому, що він привів до сього своєю захланністю — невдоволивши ся Черниговом, хотїв відібрати Київ, а взявши Київ, хотів і з Білгорода його вигнати. Але Давидовичу було вже не до оправдань, він попросив лише напити ся води, й умер на місцї. Лїтописець, оповідаючи сю пригоду, додає, що підчас облоги Білгорода „бысть знамениє въ лунЂ страшно и дивно”, й описавши його докладно — між иньшим, що на місяцї бачили „наче два вояки били ся на мечах, і одному кров з голови йшла, а другому текло біле як молоко”, додає, що старі люде витолкували, що се знаменіє яко „не благо — провіщає княжу смерть, як воно й стало ся” 22).

Смертию Ізяслава Давидовича закінчила ся друга стадія в великій боротьбі за київський стіл. На закінченє її огляду я мушу згадати за відокремленнє двох земель, що наступило серед гуку сеї боротьби. Подібно як підчас боротьби за Київ Мономаховичів і Ольговичів в 1130-х рр. еманципував ся з під власти київських князїв Новгород, а Полоцька земля відновила у себе свою стару династію, увільнивши ся від власти Мономаховичів, так в 50-х рр., серед боротьби Мономаховичів з Ізяславом Давидовичом відокремили ся ще два київські аннекси — землї Турово-пинська і Переяславська. Про се буде ще мова в осібних оглядах сих земель, а тут я мушу про се згадати, о скільки сї факти були звязані з загальним полїтичним житєм українських земель.

Земля Туровська від часів Сьвятополка, а Переяславська від Мономаха уважали ся наче придатками до Київа, „київськими волостями”, як Всеволод Ольгович зве Туров, і при перемінах на київськім столї jure caduco переходили з рук в руки, з одної династиї до другої. Се завсїди було дуже немило народу, і кожда земля змагала до того, аби відокремити ся, здобувши для себе осібну династию, котра б її трималась. Переяславцї вибрали собі Юрия, чи властиво його сина Глїба. Не знати — скільки тут було їх власної інїціативи, власного вираховання і скільки вплинули тут заходи самого Глїба, що осївши ся в сусїдстві — в Остерському городку, правдоподібно, сам увійшов у зносини з Переяславцями і там витворив собі партію. Але чи була вона на разї не дуже ще велика, чи — ще правдоподібнійше Мстислав Ізяславич, що сидїв тодї в Переяславі, мав занадто сили як на неї, і вона бояла ся активно виступити — досить, що Мстислав держав Переяслав в руках, і хоч Глїб двічи ходив під Переяслав на заклик Переяславцїв, але Мстислав його обидва рази прогнав, і Переяславцї не зрадили його в битвах 23). Але як прийшов Юрий з більшими силами (1149), Переяславцї перейшли до нього і по тому все тримали ся його: се видно, як порівняти становище Киян і Переяславцїв у війнї Юрия з Ізяславом: Кияне самі переходять до Ізяслава, скоро він з'явить ся на „руськім” ґрунтї, з Переяслава Юрия треба вибивати силоміць 24). Одначе Переяславцї мусїли приняти ще раз Мстислава 25) і тільки 1155 р. дістали Глїба Юрєвича вже на постійно — він просидїв у них до 1169 р., а по собі зіставив сина Володимира 26). Особливої,одначе заслуги Переяславцїв в виробленню сього statu quo не було: князї самі дали Глїбови спокій від разу.

Більше сили й витревалости, нїж слабе і виставлене мов горох при дорозї Переяславське князївство, показала в анальоґічній справі земля Турово-пинська. Вона була отчиною Сьвятополка, але по його смерти взяв її собі Мономах, і в руках Мономаховичів вона зістала ся більш як 40 лїт, з невеликими перервами. В 1157 р. з'явив ся тут Юрий Ярославич, син Ярослава Сьвятополковича, нещасливого волинського князя. Де він був перед тим не знати; в 40-х роках бачимо його на Волини, запеклим ворогом Ізяслава Мстиславича 27), правдоподібно — він мав якусь дрібну волость десь в сусїдстві Турова. Мабуть зараз по смерти Юрия Мономаховича він відібрав чи просто заняв спорожнену Турово-пинську волость, де за житя Юрия сидїв його син Борис 28). Але йому прийшло ся видержати тяжку боротьбу. Ізяслав Давидович, сївши в Київі, попробував тогож року вигнати Юрия Ярославича, щоб передати сю волость Володимиру Мстиславичу. З дуже значними силами приступив він під Туров: з ним був смоленський і галицький полк, Ярослав луцький і ще кілька другорядних князїв; Юрий все упрашав Ізяслава, щоб він дав йому спокій — „прийняв його в любов”, — але не піддавав ся. Облога протягла ся десять тижнїв і закінчила ся нїчим: конї почали здихати в війську Ізяслава, і він не помиривши ся з Юриєм, пішов геть 29). Два роки пізнїйше прийшло ся Юриєви витримати новий напад: Мстиславичі з синами Андрія Володимировича обложили його в Турові. Причину, здаєть ся, дав до сього сам Юрий 30). Але й на сей раз союзники простояли півтретя тижня під Туровом і вернули ся нї з чим 31). На сїм його клопоти скінчили ся: Ростислав на другий рік (1161) прийняв Юрия „в любов” і він ходив разом з полками Ростислава й Ольговичів відбивати Слуцьк від Володимира Мстиславича 32): він отже оборонив здобуту ним позицію в сучасній полїтичній системі, і вона була признана в князївськім сьвітї.