Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 54

Але на тім не кінець!

Сї неустанні походи на руькі землї з інїціятиви самих князїв заохочували Половцїв до нападів і пустошень на власну руку. По кількадесятьлїтній перерві знову розпочинають ся їх напади на руські землї. В Никонівській компіляції маємо звістки про половецькі напади під 1149 і 1150 р.; під 1153 р. читаємо в лїтописи, що Половцї „пакостили” на Посулю; 1155 р. вони напали й пустошили Поросє. Тодї Василько Юриєвич з Берендичами погромив їх і забрав де що у неволю; з сього потім вийшла суперечка: Половцї просили випустити їх земляків, що їх при тім взяли в неволю Берендичі; Юрий хотїв се зробити, але Берендичі спротивились: „ми, сказали вони, свої голови складаємо за Руську землю”. Половцї були незадоволені, але згадана вище демонстрація Юрия примусила їх сховати своє незадоволеннє до лїпших часів. Одначе половецькі напади й пустошення від того часу йдуть далї й доходять при кінцї XII в. дуже великих розмірів.

Але вернїмо ся до Юрия. Його згода з родиною Ізяслава Мстиславича трівала не довго. Мстислав відібрав Володимир у свого стрия Володимира. Юрий схотїв скористати з сього, щоб здобути Володимир для свого братанича — Андрієвича Володимира, бо з його батьком мав звістну вже нам умову. З великими силами приступив він під Володимир, але облога зовсїм не удалась, і Юрий мусїв нї з чим вертатись назад. Не знати чи сей факт, чи ще якісь иньші — вплинули й на Ростислава: він теж відвернувсь після сього від Юрия. А в тодїшнїй полїтиці він значив чимало: його протекції шукали ріжні князї — як рязанські, як сини Володимира Давидовича, а й Новгородцї як раз перед тим посадили його синів у себе на князївство. На початку 1157 р. 11) Ростислав разом із Мстиславом укладають союз з Ізяславом Давидовичем — звернений, очевидно, против Юрия. Доказ сам по собі не дуже мудрий, бо відкривав Давидовичу дорогу до київського стола, і його можна толкувати лише сильним роздражненнєм на Юрия — чи за той його волинський похід, чи за новгородську полїтику, де партія Мстиславичів борола ся з партією Юрия і саме тодї взяла над нею гору. Чи сяк чи так, проти Юрия сформувала ся дуже сильна коалїція. Та в сам день як Ізяслав вибирав ся на нього з Чернигова походом, привезли йому звістку, що Юрий вмер, — вмер досить несподївано: пив на пиру у одного з бояр, розхорував ся з того й за пять день умер — 15 мая 1157 р. 12).

В Київі зараз почали ся розрухи. Нарід пограбив двори Юрия, в місті й за Днїпром, також двір його сина Василька. Суздальцїв, себ то приведених Юриєм із Суздальської волости бояр і дружину, побивали по містах і селах та грабили їх майно. Юрий був, безперечно, непопулярний в Київщинї. На се, певно, впливав і дїйсно несимпатичний його характер — сухо еґоістичний, позбавлений якоїсь благородности, великодушности, і його конкуренція проти симпатичних народу кандидатів — Мстиславичів, і його половецька полїтика. Прихожі Суздальцї могли теж дати ся в знаки Киянам.

Правдоподібно, сї розрухи були причиною, що настрашені ними заможнїйші київські верстви удали ся до того з київських претендентів, що був найблизше під рукою — до Ізяслава Давидовича, та закликали його до Київа. Так каже лїтопись: „приїхали до Ізяслава Кияне, кажучи: їдь, княже, до Київа, Юрий умер”, і се запрошеннє, минї здаєть ся найправдоподібнїйше так толкувати. На четвертий день від смерти Юрия Ізяслав прибув до Київа. Чернигів він, видко, хотів був при тім задержати собі, але мусїв передати Сьвятославу Ольговичу; Сьвятослав Всеволодич дістав Новгород Сїверський — попередню волость Сьвятослава Ольговича; значну частину чернигівських волостей Ізяслав лишив собі 13), і відносини до нього чернигівських князїв через се не були щирі. Відносини Ізяслава до Мстиславичів на разї були добрі: очевидно, вони вперед пристали на те, що Давидович сяде в Київі. Але він таким чином перебивав київський стіл у Ростислава, і тепер, коли не було вже Юрия, се мусїло бути дуже прикро Мстиславичам. Ситуація була дуже дражлива, і не диво, що відносини попсували ся дуже скоро.

Насамперед порвало ся між Ізяславом Давидовичем і Мстиславом Ізяславичем. Скоро по своїм переходї до Київа Ізяслав Давидович задумав здобути Турово-пинську волость для Мстиславича Володимира, вигнаного з Володимира. Йому помагав Ростислав і меньший брат Мстислава Ярослав, але сам Мстислав не пішов, і можемо догадуватись, що цїла ся справа не була йому милою, бо тож він вигнав Володимира з Володимирської волости. Але иньшого наслїдку окрім сього подражнення похід поки що не мав. Слїдом Ізяслав посварив ся з Ярославом галицьким, своїм союзником. Причиною був галицький претендент — Іван Ростиславич, призвищем Берладник. Як він тїкав з Галичини прийняв його до себе Всеволод Ольгович; потім він жив у Сьвятослава Ольговича, потім у Ростислава смоленського й Юрия. Від Юрия Ярослав галицький зажадав, аби видав Івана, і Юрий його хотїв був видати, але духовенство умовило його, й він тільки арештовав Івана й відіслав в Суздаль. На дорозї визволив Івана Ізяслав Давидович 14). Може він думав тим тримати в залежности від себе Ярослава, але Ярослав був не з таких. 1158 р., коли Ізяслав Давидович був уже в Київі, Ярослав знову зажадав собі свого кузена від нього й зробив на Ізяслава дипльоматичну пресію: угорський король і в. кн. польський, Ростислав смоленський, Ізяславичі волинські, обидва Ольговичі й ще деякі дрібнїйші князї прислали своїх послів разом з послом Ярослава, жадаючи, аби Івана видано. Ізяслав Давидович мав відвагу не послухати, але Іван по сїй історії не відважив ся далї сидїти в Київі, пустив ся в степи і попробував здобути собі за помочію Половцїв галицьке Понизє, але се не удалось, й Ізяслав закликав його назад до Київа 15).

Для тодїшньої полїтики цїкаво, що в сїй дипльоматичній манїфестації Ростислав і Ольгович виступили против Ізяслава;отже ситуація його була не весела. Ярослав по тім став збиратись походом на Ізяслава, і його піддержав Мстислав Ізяславич з братами, задумуючи відібрати при тій нагодї Київ у Ізяслава. Але Ізяславу ще удало ся помирити ся з Ольговичами, і се вплинуло на Ярослава: він відложив похід. Та перспектива сього походу через те не зникла, й Ізяслав, покладаючи ся на вісти, що приходили до Івана з Галичини, — що його кликали туди й обіцяли стати по його сторонї против Ярослава, задумав випередити своїх ворогів і здобути для Івана Галичину: се було б, розумієть ся, йому дуже важно для приборкання Мстислава з компанїєю. Сьвятослав Ольгович одначе рішучо не радив йому влазити в сю справу, і вони нарештї пересварили ся на тім пунктї знову. Невважаючи на се Давидович не покинув свого пляну, хоч мав до помочи тільки Половцїв. Але його вороги були проворнїйші, й коли він збирав ся з походом на Галичину, вони вже йшли на Київ, і йому прийшло ся подумати замість походу про оборону.

Оборона пішла лихо. Мстислав встиг захопити відразу Білгород. Ізяслав Давидович обложив його в Білгородї, але чорноклобуцькі старшини що були з Ізяславом, увійшли в переговори з Мстиславом, пропонуючи свою поміч і виторгувавши собі в нього „по лїпшому городу” в державу, перейшли з своїми полками до Мстислава. Давидович після сього стратив надїю на усьпіх і утїк за Днїпро, а Мстислав з Ярославом галицьким увійшли в Київ, — се було при кінцї 1158 р. 16). Мстислав заграбив майно Ізяславової дружини, й відіслав на Волинь, але Київа собі не взяв: він ще перед походом із своїми союзниками присягнув Ростиславу, що Київ передадуть йому, й тепер вони послали до нього.

Ростислав одначе не спішив ся. Він підозрівав, що Мстислав готує для нього ролю Вячеслава — номінального київського князя а реальну власть хоче зіставити собі. Воно й дуже можливо, що памятаючи перший, нездарний виступ Ростислава, Мстислав мав такі пляни. Але Ростислав на них не приставав. Він прислав таку деклярацію: „коли ви мене кличете щиро, я піду, але „на свою волю”, з тим щоб ви мали мене за батька по щирости та були менї послушні”. Як на перший приклад вказав, що він не признає митрополита Клима, поставленого за Ізяслава Мстиславича без порозуміння з патріархатом, і жадає відновлення давнійших відносин до патріарха. Сей факт сильно зачипав Мстислава, бо присланий з Царгорода, за часів Юрия, новий митрополит положив був клятву на Ізяслава, Мстиславового батька. Переговори йшли довго, і минуло кілька місяцїв, нїм відносини були полагоджені, і в справі митрополїї прийшло до компромісу. Аж на Великдень 1159 р. Ростислав прибув у Київ 17). За свої працї й заслуги Мстислав, правдоподібно, тодї вже дістав ті волости, що бачимо у нього два роки пізнїйше — Білгород, Треполь і Торчеськ 18).