Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 137

На Посяню крайнє руське місто згадане в сучасних джерелах — се Перевореськ 3); але з пізнїйших вказівок видко, що границя тут сягала значно дальше за се місто. Так волости Крешівська (Krzeszоw) і Замхівська (Zamech), що займали майже цїле порічє Танви, зачисляли ся до Перемишльської землї, і соймова конституція 1588 р., що надавала Замойскому староства Крешівське і Замхівське, виразно зачисляє їх до „руських земель” 4). Взагалї границї земель і воєводств консервували ся в старій Польщі досить добре, й ми з значною певностию можемо виходити від них, визначаючи границї давнїх руських земель, де бракує нам старших вказівок; треба памятати лише про змінність тутешнїх границь в часах староруських, в боротьбі Польщі і Руси за пограничні землї.

На лївім боцї Сяна область річки Требішнї належала ще до Перемишльської землї обома берегами: її лївий бік в нижній части належав до староства Лежайського (село Сарина, в актах XV в. зачислюване до Лежайської королївщини), а в верхнїй части, на тім же боцї, містечко Соколів заложено на ґрунтах „Переворського повіта”, як значить ся в осадчім привилею XVI в. 5). Далї границя ішла, очевидно, вододїлом Вислока і Вислоки: на лївім боцї Вислока акти XIV в. вказують нам в Перемишльській землї Ряшів, на горішнїм Вислоку Коросно і село Роги на р. Любатовій 6), при тім одна з сих грамот виразно покликуєть ся на часи руських князїв в тім означеню границь. Як пограничні осади Сандомирської землї називають вони Мрову (теп. Мровля на північний захід від Ряшева) і Домброву (мабуть Домброва межи Судишевим і Ряшевим) 7). Що стара границя Галичини ішла дїйсно на захід від Вислока, се потверджує й звістка Длуґоша, як Володаревичі по смерти батька вислали військо в Польщу, але воно „ледви діткнувши ся польських границь — спаливши кілька сїл коло Вислоки, вернуло ся назад” 8). Дуже правдоподібно, що Длуґош зачерпнув і сю подробицю про Вислоку з руського джерела, як і цїлу сю звістку. З неї-б виходило, що польська границя ішла десь недалеко Вислоки — правдоподібно по правім боцї її 9).

Колїно Вислока, де тепер міста Чудець, Стришів, Фриштак, виступає в польських руках уже в 1270-х рр., між маєтностями цїстерсіанського монастиря в Копшивницї, як польські волости, так само Ясло на Вислоцї і ряд сїл в його околицї в порічю Яселки 10). Грамота ся одначе звістна нам тільки в пізнїйших потвердженнях і нїяк не можна покладати ся на її вичисленнє монастирських маєтностей. Певнїйше про приналежність Польщі вислоцького колїна можемо говорити в 1320-х рр. 11) — воно мабуть не належало тодї до Руси; пізнїйше і воно, і порічє горішньої Вислоки не зачисляло ся до руських земель — Перемишльської й Сяніцької, і волости Ряшева, Коросна і Яслиск замикали руську границю від заходу. Коросно також фіґурує як польська волость — в привилєю Лєшка Чорного для біскупів любуських, але і він також не звістний нам в автентичнім ориґіналї 12). Коли б числити ся з сими згадками для XIII в., виходило б, що сї области горішнього Вислоку й Вислоки часто переходили з руських рук до польських, бо з другого боку маємо виразні вказівки, що границя Галичини на карпатськім підгірю сягала значно далї на захід, займаючи порічя Вислоки, хоч все таки не досягала етноґрафічної границї.

Про се сьвідчать виразно звістки про руську границю в Карпатах. В компіляції званій Угорсько-польською хронїкою, говорить ся, що границї Руси, Польщі й Угорщини сходили ся на верхнїй Топлї і Торицї 13). Се потверджують угорські грамоти XIII і XIV в. Одна (з 1277 р.), вичисляючи ряд осад в области горішньої Топлї, в околицї Габолтова і Бардіїва, каже, що сї осади лежать коло границь Угорщини з Польщею й Русию 14). Друга (з 1342 р.) говорить про замок, поставлений в сусїдстві і сумежности з границями Руси й Польщі, десь недалеко Бардіїва, в порічю горішньої Топлї 15). Таким чином, по сїм вказівкам русько-польська границя в XIII-XIV в. припадала більше меньше на вододїл Попрада, Вислоки й Топлї. Крайньою руською осадою мав би бути Тилич, коло Попрада, коли оповіданнє Волинської лїтописи про подорож Данила в Угорщину на Телич прикладати до нього (минї се здаєть ся вповнї правдоподібним, що тут іде мова про сей Телич, але є й инакші погляди на се, і налягати на сю звістку дуже не можна). З польського боку крайнею осадою в угорських документах XIII в. виступає Мушина над Попрадом 16). Судячи з деяких вказівок, можна думати, що й верхівя Топлї часом належали до Галичини 17). Цїла ся околиця мала важне стратеґічне й торговельне значіннє тому, що сюди (на Тилицький і Дуклянський прохід) ішла дуже жива комунїкація між передкарпатськими і закарпатськими землями, тому й Русь, і Угорщина, і Польща дуже інтересували ся сею околицею, й вона мусїла часто переходити з рук до рук 18).

З Угорщиною, як видно з тих грамот XIII-XIV в., Русь межував, з грубшого беручи, Карпатський хребет — „горы Угорьскыя”, як їх звуть наші памятки 19). Так ся границя уставила ся правдоподібно ще в XI в. і держала ся потім. Ми нїде не знаходимо слїду, аби угорські чи галицькі волости значно переходили за гірський хребет, противно — всї звістки які маємо вказують на те, що він був границею. Так по руськім боцї згадують ся недалеко Сянока „ворота Угорські” — прохід і засїки, очевидно, в теперішнїм Дуклянськім проходї 20), а по угорськім боцї виступають верхівя Топлї, в тих грамотах. В иньшій грамотї Карпати Шаришської столицї, себто горішнїх Вислоків, звуть ся „руськими горами” (alpes Rutenie) 21). Над Стриєм, коло стрийського проходу згадуєть ся Синеводсько, як руське місце 22), а по угорськім боцї села: св. Миколай (теп. Чинадїєво) і Солива (Свалява) на верхнїй Латорицї, по обох боках засїки (indaginis), і Верецька, недалеко верхнього Стрия 23). Тутешнїй прохід зветь ся „Руськими воротами” в угорських джерелах XIII в. 24). Нарештї в однім обводї границь з Семигорода (1228 p.) руська границя вказана в безпосереднім сусїдстві „Климентових гір”, коло верхівя Бистрицї 25). Таким чином Карпатський хребет служив угорсько-руською границею на цїлім протягу від Тилицького прохода до Семигорода. Так треба розуміти й звістний вираз Слова о полку Ігоревім про Ярослава Осмомисла, що його полки „підпирають гори Угорські” 26). Відповідають сьому й оповідання лїтописей про угорські походи на Русь XII-XIII в.: вони все починають ся від того, що угорський король переходить „Гору”, себто Карпати, і кінчать ся тим, що він іде в гори: видко за „Горою” був він уже дома.

Як видно з наведеної грамоти 1228 р. Семигородські гори служили за західню границю галицькому Понизю. Крайнї галицькі осади, звістні нам на певно з наших джерел XIII в., не йдуть далї верхнього Пруту, де бачимо Коломию, і правого побережа середнього Днїстра, де знаємо Василїв, Онут і Кучелемин. Але до галицької території зачисляла ся тодї, як бачимо з тої-ж грамоти, і теперішня Буковина, а звістна апострофа Слова о полку Ігоревім до Ярослава Осмомисла протягає галицькі володїння чи галицькі впливи ще далї — в землї по дунайському Серету і нижньому Пруту, аж до нижнього Дунаю, де Ярослав „зачинив ворота Дунаєви” і де в XI-XIII в. від часу до часу виступають перед нами в наших джерелах якісь руські князї й княжі волости. Одначе залежність нижнього Подунавя від Галичини ледво чи була коли небудь тїсною й певною, тому про сї подунайські волости будемо говорити низше в загальнім оглядї чорноморських країв 27).

Крайнею звістною нам осадою галицького Понизя на полудневім сходї був Калюс на середнїм Днїстрі. Але заходи галицьких князїв XII в. — відібрати собі полудневу Погорину або побожські городи, і союз галицьких бояр XIII в. з болоховськими громадами верхнього Бога і Случи показують (як я вже мав нагоду підносити), що галицьке Понизє не обмежало ся самим порічєм Днїстра, а сягало й далї на північний схід, на вододїл Богу й Днїстра й на саме Побоже, хоч взагалї землї на Понизю мусїли взагалї бути дуже слабко звязані з Галичиною.