Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 136

Примітки

1) Іпат. с. 441.

2) Від тепер нема про них мови. Пор. вице с. 259.

3) Іпат. с. 321-3, Лавр. с. 322-3. Обидві лїтописи оповідають сю історію зовсїм згідно, бо в Суздальській маємо тільки скороченнє того оповідання, яке маємо в Київській. Ся остатня має одну неясність, котру не пояснює нам Суздальська л.: вона каже, що Ізяслав ішов з Київа на Тихомль, де прилучив ся до нього полк з Дорогобужа; далї сказано про прилученнє з Володимира Сьвятополка і з Берестя Володимира Андрієвича, і потім: „и тако скупяся всЂ (вар. весь, ліпший) у Володимира и поиде къ Станкову”. Виходило б, що Ізяслав пішов з під Тихомля під Володимир і звідси на лївий берег Серета, але се зовсїм не правдоподібно (з Київа на Володимир ішов би Ізяслав на Дорогобуж, а з Володимира б пішов на Звенигород галицький або на Бужськ). Правдоподібно, сї слова: „скупяся у Володимира” належать до полків Сьвятополка і Володимира Андрієвича, і тільки при редакції лїтописи вийшла теперішня неясність тексту.

4) Іпат. с. 239, 1 Новг. 138.

5) Іпат. с. 335.

6) Правда подруже се було нещасливе, і якісь особливі родинні почутя до Юрия у Ярослава досить тяжко припустити.

7) Іпат. с. 330, 331, 334.

8) Іпат. с. 335.

9) Іпат. с. 337.

10) Звістки Іпат. під 1160 = 1159, с. 346 і 348.

11) Іпат. с. 355.

12) Кіннам (бонський Corpusist. hist. Byz.) c. 235 i 262.Про сей шлюб див. іще Ґрота Изъ Исторіи Угріи и Славянства с. 331 і 363.

13) Іпат. c. 359, Кіннам c. 232-4, Нїкита Хонїят c. 158-173, пор. 433. Про дату утечі див. Кунїка ИзвЂстія ан-Бекри II c. 20.

Недавно висловлено гадку, що до Ярослава належить звістка про якогось руського князя, що прибув з чеським королем на віденський з'їзд 1165 р. і зложив на нїм субмісію цїсарю Фридриху (rex Bohemie quendam de regalis Ruthenorum tus presencie obtulit eiusque illum ditioni subiecit — Monum. Germ. Scr. XX c. 492). Полїтичні відносини досить тому відповідають, бо Ярослав тодї зблизив ся вже до Угорщини, а чеський король і цїсар Фридрих були союзниками угорського короля; вказують також на те, що син Ярослава потім шукав помочи у Фридриха. Се все одначе вказівки занадто загальні, а можна думати, що галицького Ярослава не означено б такими неясними і малозначними словами як quidam regulus Ruthenorum. Тому гадка ся (висловлена проф. Абрагамом, Powstanie kosc. lacin, c. 90) зістаєть ся гіпотетичною.

14) Іпат. c. 384.

15) Іпат. с. 388-9, 422.

16) Іпат. с. 428.

17) Іпат. с. 441.

18) Іпат. с. 442.

19) modico tempusculi interiecto.

20) Подаючи докладний розбір сеї крутої справи в прим. 11, я тут зазначаю тільки, що в сїй формі се оповіданнє має право на довірє, хоч з огляду на трудности, які з ним заходять, все таки треба його брати з певною резервою.

21) Іпат. с. 444.

22) 3 контексту лїтописи с. 444-5 виходить зовсїм виразно, що йде мова все про тих синів від попадї.

23) Що правда, одинокість документа робить сю справу не зовсїм певною, тим більше, що се документ не самого короля, а епископський — Fejer II с. 247 (2/V 1189). Перед тим маємо такий титул на одній грамотї 1124 р. — кор. Стефана (fejer II с. 67), але сей титул (Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Gallitiae Bulgariaeque etc. rex) власне робить сю грамоту зовсїм підозрілою.

24) Іпат. с. 445.

25) Іпат. с. 446.

26) Сей епізод лїтописи взагалї визначаєть ся вірою в незвичайне полїтичне значіннє Всеволода і мусїв вийти від якого небудь його прихильника.

27) Наше головне джерело про сї подїї — Київська лїтопись (Іпат. с. 447-8) оповідає про сї подїї під р. 1188-1190, але мабуть трохи спішить ся (хоч взагалї її хронольоґія в сих роках досить правильна -див. вище с. 219): оповіданнє про третїй хрестоносний похід, що розпочав ся в маю 1189 р, стоїть у нїй під 1190 р. (в се же лЂто иде царь немЂцкый...). Воно іде безпосередно по оповіданню про Володимира, вступні слова: „въ то же лЂто”, очевидно, належать до року володимирової утечі. Супроти тото Володимир міг бути у цїсаря найпізнїйше весною 1189 р. Припустити, що тут іде мова не про Фридриха, а про його сина Генриха VI, що заступав батька підчас того походу в рр. 1189-90, трудно: лїтописець, певно, не назвав би його „царем”.

Окрім того оповідає про сей епізод Кадлубек (с. 512-5), за ним, з ріжними довільними змінами, Боґухвал (с. 535) і Длуґош (II с. 121). Але тут Володимира виганяє Казимир за його напад на Польщу; посередництво цїсаря в сїй справі не згадуєть ся, й Казимирова поміч виходить актом крайньої і несподіваної великодушности з його боку, що обудила незадоволеннє серед польських панів.

28) В лїтописи: и ко королеви в Ляхы (Іпат. 449), але, очевидно, треба читати: ”и в Ляхы”, бо короля там не було.

29) Іпат. с. 468.

30) В руських джерелах нема дати смерти Володимира, в останнє Володимир згадуєть ся, як ми бачили, в осени 1196 р. (Іпат. с. 468), про Романа ж у Галичинї чуємо 1201 р. (під 1202 р. в Лаврентиєвській, що тут спізнюєть ся о оден рік). Дату 1198 р. дав Длуґош. Його хронольоґія руських подїй взагалї дуже кулява, він то спізнюєть ся, то спішить ся незвичайно, але на сей раз може він і мав перед очима якусь записку — пор. його приписку в Monumenta Pol. hist. II. 800. Я одначе скорше був би за трохи пізнїйшою датою — нпр. 1199 р., виходячи от з чого: Київська лїтопись, що тут досить інтересуєть ся галицькими подїями і повинна б згадати про смерть Володимира, а знов у хронольоґії сих років акуратно кінчить ся 1198 р. (1199 ї 1200 зайняті похвалою Рюрикови), — про смерть його не згадує; через те правдоподібнїйше, що він умер не 1198 р., а 1199 наприклад. Мабуть такими самими міркуваннями прийшов до такої дати й густинський компілятор (с. 327), бо у Кромера і Бєльского, котрих він цитує, сеї дати він не мав.

31) Theineri Monumenta Hungariae І с. 10: annuum cere redditum tredecim cantariorum a Basilica et Iohanne Blandemero Rusorum regibus apud Galizam vobis (монастирю in Laberria, коло p. Сави) concessum. Думати про справдешнїх галицьких князїв — Василька Ростиславича і Володимира Володаревича тут трудно. Не можна думати й про Володимира Ярославича з огляду на се імя Василька, отже се якісь иньші княжата з галицької династиї, а з тим apud Galizam скорше треба розуміти як їх титул, нїж як місце, з котрого мали йти ті надані ними монастиреви доходи. В лїтературі предмету, скільки знаю, вперше на тих князїв звернув увагу і відгадав їх пок. Шараневич в Hypatios-Chronik с. 117-8.

ТЕРИТОРІЯ ГАЛИЧИНИ — ГРАНИЦЯ ВОЛИНСЬКА І ПОЛЬСЬКА, КАРПАТСЬКЕ ПІДГІРЄ, ПОГРАНИЧЕ РУСЬКО-ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКЕ, ГРАНИЦЯ УГОРСЬКА; ПОЛУДНЕВЕ ПОГРАНИЧЕ. ЗНАЧНЇЙШІ ОСАДИ: ПЕРЕМИШЛЬ, СЯНОК, ЯРОСЛАВ, ЗВЕНИГОРОД, ГОРОДОК, ТЕРЕБОВЛЬ, ГАЛИЧ, ЙОГО МІСЦЕ, ЙОГО ПАМЯТКИ, СИНЕВІДСЬКО, СКАЛЬНІ ЗАМКИ Й ПЕЧЕРИ НА ПІДГІРЮ, ПОКУТЄ І ПОНИЗЄ, ЛЬВІВ.

Вище, обговорюючи границї Волини 1), визначили ми заразом, до можности, східню й північну границю Галичини. Перед прилученнєм до Галичини волостей Червенської (Белзько-Холмської) і Дорогичинської ся границя йшла більш меньш вододїлом Днїстра і Припети, потім, переходячи в басейн Буга, відтинала на користь Галичини його верхівя і йшла до Сяну в напрямі означених більше меньше белзьким Потеличом і галицьким Любачовим, так що пограничними ріками можна-б уважати Рату (від Волини, себто Червенської землї) і Любачівку (від Галичини). По прилученню Белзької, Холмскої й Дорогичинської волости до Галичини територія її виступила далеко на північ на Побужу, маючи східньою границею здебільшого Буг (але переходячи на його правий бік на полудню, в Бужській волости, а на півночи, за Бугом займаючи береги Мельника, Дорогичина й Більська). На півночи се галицьке Побуже сягало Нура і Нарови, поки не перейшла за Наров, а західня границя його ішла майже просто на полудень від устя Нура на вододїл Лади і Вепра 2).