Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 141

<Війна Ігоря з Візантиєю, як бачимо, була зовсїм не щаслива. Редактори лїтописи знайшли в якійсь хроноґрафічній збірцї коротку звістку (грецького походження) про сей невдалий похід і з початку скомбінували її з переказом про щасливий похід Олега на Царгород: так маємо в новгородській версїї, де сей Ігорів похід стоїть під р. 920, а під 922 р., як реванш,-щасливий похід Олега. 9). Потім коли прийшло ся сей Олегів похід з усїм його князюваннєм перенести наперед Ігоря, а для нещасливого Ігоревого походу знайшли ся ще докладнїйші відомости в продовженню Амартола й иньших джерелах, редактори Повісти пошукали реванша в иньших оповіданнях, — тим більше що знайдений ними трактат Ігоря з Візантиєю навів їх на гадку, що перед тим трактатом мусїв бути иньший похід, котрим Ігор відбив свою неудачу й примусив Греків до нової умови. До оповіданя про такий новий похід автор використав народній переказ; не знати тільки, чи сей переказ ходив і в народї з іменем Ігоря і був покрученим відгомоном нещасливого походу 941 р. (як похід Святослава в народній памяти здобув зовсїм небувале, щасливе закінченнє), чи був анонїмний. На підставі його оповідаєть ся в Повісти, що Ігор, аби помстити ся за неудачу, з новими силами, з печенїзькими ватагами пішов на Візантию 944 р. Імператор, настрашивши ся, вислав до нього послів з дарунками, обіцяючи більшу контрібуцію, нїж яку взяв Олег. Посли перестріли Ігоря в походї коло Дунаю — Ігор став радити ся з дружиною, і дружина пристала на візантийські умови: „что хощем боле того, не бивши ся имати злато, и сребро, и паволоки? Єда кто вЂсть, кто одолЂєть, мы ли, они ли? или с моремъ кто свЂтенъ?“ По такім розважнім міркованню Ігор пристав на візантийську пропозицію й вислав Печенїгів на Болгар 10), а сам вернув ся зі здобичею до дому 11). /dd>

Ся подробиця, що Ігор вертаєть ся, не дійшовши Царгорода, могла-б вказувати, що тут маємо народнїй переказ про той самий похід 941 р. У всякім разї ся історія з двома походами Ігоря дуже характеристична для історичної манєри Повісти. Що походу 944 р. в дїйсности не було, в тим не може бути непевности; численні джерела, що говорять про похід 941 р., не замовчали-б мабуть руського реваншу, а головно — що сама умова 944 р. сьвідчить проти якої небудь переваги руської сторони над грецькою. Щасливий похід за те відбула Русь на Каспійське море; про нього оповідає сучасний вірменській історик Мойсей Каганкатаваці в своїй Історії Агван, і пізнїйший (XIII в.) арабський письменик ібн-ель-Атір; короткі звістки є у богатьох пізнїйших письмеників, а славний персидський поет XII в. Нізамі, родом з околицї, де господарила Русь в той похід, обробив сей епізод поетично, в казочній обставі в своїй Александрії (Іскендер-наме): на Русинів, що зруйновали околицї Бердаї й узяли в неволю її царицю Нушабе, виступає Олександр Македонський, аби покарати їх за се. Руський король Кінталь 12), з помічними військами Буртасів, Аланів і Хозарів, іде на зустріч; його армія виносить над 900 тисяч мужа, його вояки виїздять на бій на слонях, центр становить Русь, „розбійники подобні до вовків і львів“,- немилосердні, вони не мають нїчого людського крім зверхнього вигляду. Війська виглядали так страшно, що й сам премудрий Плятон, побачивши, втїк би з перестраху. По семи нерішучих битвах Олександр бере гору, Кінталь з 10 тис. своїх попадає в неволю, але Олександр пускає його на волю, задержавши собі богату здобич — особливо дорогі шкіри.

При всїй фантастичности свого оповідання, Нізамі дає в нїм одначе й цїкаву вказівку про дорогу, кудою прийшла Русь: вона, йшла берегом до Дербента й не можучи пройти далї сим проходом пустила ся на кораблях морем: дуже правдоподібно, що памятаючи хозарський підступ попереднього разу, руське військо пустилось на сей раз вже суходолом і по дорозї потягло з собою деякі кавказькі народи (Алянів згаданих у Нізамі, Лезгинів про яких говорить Бар-Жид). Кораблями вона прийшла на устє Кури й поплила рікою в середину. края, що звав ся Альбанїєю в античній ґеоґрафії (у Птолємея), у Вірмен Агованією, а у Арабїв Арраном (тепер Карабаг); столицею його була Бердаа, на однім з полудневних притоків Кури (Тертері), недалеко від його устя в Куру. Се було велике й богате місто: ібн Хаукаль, звідавши Бердау чотири роки по руськім погромі, каже, що не вважаючи на руське спустошеннє, се місто мало ще й тодї багато торгів, каравансараїв і публичних лазень; тепер від нього лишили ся тільки останки глиняних стїн і цвинтарі, а серед них сїльце Берда чи Берде 14). В серединї Х в. Арран належав до калїфата, що тодї був в повнім розстрою, й се могло власне привабити Русь до нападу. Русь пішла на Бердау, розбила мусульманську залогу й опановала місто; людей вона помиловала й поводила ся з ними добре; коли піднялося повстаннє в містї, то Русь з початку гамувала його, а далї, коли люде не слухали, звелїла їм протягом трох днїв вийти з міста, і тих, що не виконали сього, забрала в неволю; при тім багато народу було побито й майно заграблено. З Бердаї руське військо робило напади на сусїдні місцевости. Але воно поносило сильні страти від дісентерії, що розширила ся в нїм, бо Русини забагато їли полудневих овочів. Тим часом намістник сусїднього Адербайджана став збирати сили на визволеннє Бердаї; перша битва, де він виступив на чолї 30 тис. люда, була програна, але в новій битві, завдяки зробленій ним засїдцї, йому удало ся побити багато Руси й обложити її в бердайськім замку. Та усобицї в землях калїфату примусили його залишити облогу Бердаї. Але пошість тим часом ще сильнїйше нищила руське військо і воно нарештї постановило само кинути Бердау, пробувши в нїй шість місяцїв. Забравши на себе що лїпше, Русь вийшла на берег Кури і з богатою здобичею поплила назад: задержувати її або догоняти нїхто не відважив ся 15).

Похід сей ібн-ель-Атір уміщує під 332 р. геджри (вересень 943 — серпень 944); одначе судячи з подробиць самого оповідання виходило-б, що Русь пішла назад не скорше аж десь при кінцї 945 р.; правдоподібно, похід тривав більше року, й у самій Бердаї Русь пробула далеко довше, як півроку 16).

Дивним мусить здавати ся, що сей казковий похід, як і пізнїйший похід Сьвятослава на схід, як би судити з Повісти, не полишив слїдів в народній традиції, тим часом як візантийські походи були в нїй так богато заступлені. Правда, традиція візантийських походів піддержувалась пізнїйшими походами й зносинами, тим часом, як Схід, загорожений турецькими ордами від другої половини Х в., вийшов скоро з круга народної традиції; але можливо, що автори лїтописи по просту занедбали сю сторону традиції — Схід не цїкавив їх та й не мали вони тут опертя в лїтературних і дипльоматичних памятках, що звертали увагу на народнї перекази про походи на Візантию 17). Я вище вказував можливі слїди памяти про східнї походи в народнїй поезії: на поетичну традицію про походи на „Індийське царство“ могли зложити ся перекази про ріжні походи на Схід, не самого тільки Олега.

На тім кінчать ся наші відомости про полїтичні події на Руси з часів Ігоря. Умова 944 р. кидає світло на внутрішнїй склад держави. Бачимо, яка то велика вже й складна була полїтична система: яких з двадцять „світлих і великих князїв“, що сидїли по ріжних волостях і землях, признавали зверхність „великого, князя руського“, не рахуючи земель, що правили ся тубильними князями, з обовязком дани, і земель союзних. Малий син Ігорів — Святослав княжив (номінально, розумієть ся), в Новгородї; не знати, де сидїли племенники Ігоря Ігор і Якун. Жінка — Ольга мала своїм удїлом Вишгород. Иньші тодїшнї князї не належали до династії Ігоря, або деякі хиба в далекій лїнїї були посвоячені з нею; богато з них мають виразні норманські імена, очевидно — се були намістники київського князя, як пізнїйший герой Еймундової саґи; декотрі (як Продслав) мають імена словянські — сї могли бути дружинниками або тубильними князями, такими що війшли в систему руського державного устрою, стали її членами.