Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 60

Сам тылко в статку своем трвай, а уніата яко апостата и властнаго им пастора, ошуста и ядовитаго непріятеля обЂгай. А в єго похлЂбства полных словах, которые старинЂ противят ся церковнои, и слЂда стараго отцевскаго во всей своей новотной прелести не зоставивши, єсли бы хотЂл слухати єго смертелную заразу — уважай! Але если здаст ся и отлегло 2, поки оплынет гнЂв господень маючи на памяти ієрусалимскую святницу, до которое за розказом божим Всеюдское и Ізраильское царство на кождыи год набоженство отдавати приходити повинно было, — знаючи каждый о своем власном свитители до богоспасаемого мЂста Кіева, второго руского Ієрусалима, прынамней в духовных пилных, коли трафятся, потребах, минаючы унитскую безбожную яму, если мило спасеніе, абы ся не лЂнил приходити и присилати".

1 Треба: обогачоний.

2 Хоч би то здавалось і далеко.

Смотрицький в огні.

Одночасно розгорталась завзята літературна полеміка як на канонічнім, так і на політичнім грунті заходом Смотрицького у Вільні. Обставини життя здавна зв’язали його з Вільном, як ми вже знаємо, і дали йому нагоду зав’язати широкі зв’язки як у православних, так і в уніатсько-католицьких кругах. Відомий нам памфлет каже, що він закінчував свою острозьку освіту в Віленській ієзуїтській колегії, і його уніатські противники, як ми побачимо, з великою і, мабуть, небезпідставною самопевністю твердили, що він і пізніш, бувши присяжним публіцистом православного Віленського братства, підтримував живі, хоч і потайні зв’язки з уніатсько-католицькою стороною. Перейшовши до Києва, як ми рахуємо, десь у 1618 р., він не поривав зв’язку з Вільном, і, мабуть, мав якісь віленські доручення на тому успенському соборі 1620 р., де рішалися справи нових свячень. Тоді Смотрицького призначено на архієпископію вітебсько-полоцьку, а віленського архімандрита Леонтія Карповича на володимирську єпархію. Вільно ж з Новгородком, за старою традицією, рахувалося митрополичою єпархією. Але Карпович, духовний старшина віл енської православної громади, якраз захворів і вмер, не мігши прибути на посвящення. Натомість Смотрицький по своїм посвященню першим ділом заявився в Вільні і, поховавши й пом’янувши похвальним словом свого покійного духовного наставника, зайняв його місце в Братськім монастирі, вибраний на його місце архімандритом, і основувався тут, у такім знайомім і близькім йому Вільні, замість виборювати собі місце в Вітебську, у завзятого й настирного уніатського владики Кунцевича. Невважаючи на всі пережиті тяжкі часи за Потієвих нагінок, Віленське братство ще становило неабияку моральну й матеріальну базу. За останні сім літ по смерті Потія за його наступника Вельяміна Рутського, що в цій своїй католицькій ревності не визначався виїмковою безоглядною енергією свого попередника, воно, видимо, трохи відійшло і прийшло наново до сили, і поява в нім його старого братчика, присяжного літерата і апологета в новім титулі архієпископа патріаршого свячення, піднесло його самопочуття. Як я вже згадував, братчики моментально зложились, щоб справити для нього відповідний блискучий апарат, і від різдвяних свят 1620 р. Братська святодухівська церква пишалася єпископськими церемоніями, відправлюваними з усією можливою виставністю православного обряду. Між людом пішли чутки, що унії приходить кінець: Борецький з козаками прийде на Йордан чи на Великдень до Вільна, а Смотрицький з козаками ж піде здобувати свою єпархію і т, д. Рутський і Кунцевич підняли крик і благали королівської помочі, стараючись представити нову акцію в можливо небезпечнім світлі. Результатом були відомі королівські листи, що проголошували патріарха Феофана самозваним патріархом, турецьким агентом, а посвячених ним владиків його спільниками: шпіонами на користь Турції, що ставили своїм завданням викликання повстання в Польщі, щоб паралізувати її в війні з Туреччиною, яка на неї насувалась. Розпубліковання їх, одначе, було затримано, а тим часом у Вільні в перші дні березня з’явилась королівська слідча комісія і занялась розслідуванням діяльності Смотрицького й братчиків, а Рутський як єдиний законний з урядового становища духовний достойник Віленської дієцезії покликав на свій суд "Максима Герасимовича, що називає себе Смотрицьким" за беззаконне присвоєння собі титулу полоцького архієпископа і виконування єпископських функцій. Смотрицький на суд, розуміється, не ставився, був засуджений і виклятий поза очі. Але братчики підпали дуже тяжким репресіям. Без заховання приписаної правної процедури їх заарештовували, позбавляли магістратських урядів, викидали з цехів і т. д. На великодні свята цілий ряд найвизначніших шановних міщан без суду й права сидів по в’язницях, підземних ямах і т. д. Але громада трималась і твердо заявляла, що вона вважає своїми законними пастирями тільки патріарших новопоставленців, і Смотрицький, що мусів почувати себе морально відповідальним за всі біди, принесені з собою віленській громаді, взявся за свою випробувану зброю — перо апологіста-полеміста, щоб розбити фальшиві підозріння і обвинувачення, нагромаджені коло новопосвященців, особи патр. Феофана, участі в цій справі козаків і т. д. Свій твір він випустив анонімно, від імені "монахів Віленського братського монастиря", але противна сторона зараз же проголосила його автором — і він не протестував. Писав його, річ зрозуміла, по-польськи, бо призначав для противників. Дата закінчення — написана на кінці — 5 квітня (великодній четвер) показує, наскільки спішно, під безпосередніми враженнями цих подій писав він (вербної суботи було генеральне переслухання братчиків).

Це доволі велика книжечка, 94 сторінок, затитулована: Verificatia niewinnosci, справдження, або довід невинності 1.

1 Повний титул: (даю в перекладі, бо в оригіналі його нелегко зрозуміти): "Справдження невинності і ліквідація невірних новин, розсіяних по всій Литві і Білій Русі на упадок життя і честі шановного Народу Руського, — піддана під милостиву панську і батьківську оборону найвищої і першої по Богу зверхності того шановного народу — край (останнє слово) всякої справедливості". Передруковане Голубєвим в Архиве ЮЗР, І, VII (1887). В найближчому томі видавець обіцяв подати екстраваганції пізнішого, другого видання цієї брошури, але не сповнив цієї обіцянки.

Автор спочатку збиває обвинувачення, нібито патр. Феофан і його головніші поставленики митр. Борецький і арх. Смотрицький — це зрадники, турецькі агенти, запроданці і под., повними текстами документів доказує те, що київська "Протестація" говорила більш загально, що патр. Феофан їздив по Україні за відомом і дозволом уряду, вів себе вповні лояльно і навіть з наказу короля закликав козаків до помочі проти турків. Потім відкидає закиди, що це священня сталось протизаконно і з образою королівському маєстату (королівських прав патронату), при живих єпископах на цих владицтвах, витягає старі приречення короля, що він роздаватиме бенефіції східної церкви тільки православним, рішення судів, які признавали права православної ієрархії, пускається в інтерпретацію права королівського патронату, виясняючи, що воно дотикає тільки бенефіцій, а не церковних урядів, далі — канонічну нестійкість тих уніатських достойників, котрими король пообсаджував православні становища. По цім виводі невинності православної сторони переходить у наступ, виясняючи ті кривди й прикрості, що їх православні терплять від "відступників" — уніатів, шкоди державі від релігійних замішань, ними викликаних. Присвячує не без дотепу сторінку аргументації, що й назва "Наливайків", яку уніати прикладають до православних, властиво належить їм, уніатам, як своєвільникам і бунтівникам проти законної канонічної влади. ("Хто винніший, що Наливайка? Ми, що не відступаємо патріарха, нашого природженого в духу пана, заховуючи йому всяку вірність, чи митрополит, що йому віри не дотримав, відступив, одних підданих його в духу за собою відвів, а інших, силкуючися відвести, гнобить, тисне, кривдить і ріжними прикростями докучає").