Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 50

1 Про весь цей епізод в VII т. "Історії", с. 432, дд., там же цитовані тексти.

Було ясно, що цей крок викличе страшенний гнів клерикальних і урядових кругів як тяжкий удар церковній політиці, котру вони систематично і послідовно, без огляду на всі протести, ухвали, закони розвивали протягом цілого чвертьстоліття. З юридичного становища це було нарушення королівського права номінації православних владик, освяченого століттями узурпації. Треба було сподіватися лютих репресій і на новоставлену ієрархію, і на привідців цього акту — тому так старанно ховались усі учасники за широкі спини запорізького лицарства. Надії були тільки на те, що польський уряд, до зарізу потребуючи козацької помочі для війни з турками (що розгоралася саме тоді), не зважиться на які-небудь різкі репресії, щоб не подражнити козаків і гурток Сагайдачного, з одної сторони, гурток Борецького — з другої, фактично вели справу так, щоб поміч козацького війська поставити в залежність від королівської санкції новопоставленої ієрархії. Ця стратегія була утруднена тим, що формальний провід Запорізьким Військом під цю пору утік з рук Сагайдачного: гетьманом вибрано Бородавку, і Сагайдачний своїми фактичними впливами міг тільки до певної міри кермувати козацькими виступами. Але під осінь 1620 р. обставини дійсно зложились для акції православних дуже щасливо, бо ліва, свавільніша частина козаччини, та, що перевела вибір Бородавки, відтягнулась від усякої помочі польському війську, занявшись морськими походами на Туреччину. Статочніша козаччина, що її провідником був Сагайдачний, готова була підтримати коронного гетьмана Жолкєвського, але за ціну уступок для задуманої ієрархічної акції. Жолкєвський не хотів капітулювати перед нею і купувати козацьку поміч такою ціною і повів своє військо на вірний погром, назустріч турецькому, що йшло з Волощини на Поділля. Сагайдачний з братчиками взялися за священня, сподіваючись, що турецька гроза кінець кінцем змусить поляків до уступок. Одночасно з тим, як Жолкєвський тікав від турецького війська на рівнинах Волощини, в жовтні 1620 p., в братстві святили митрополита і владиків 1, і уряд був так дезорієнтований у ситуації, що вислав свого посланця з королівським листом до патріарха Феофана (котрого урядові круги — як свого часу екз. Никифора — пробували удавати за самозванця, висланого султаном на Україну, за шпига й провокатора), просячи його вплинути на козацтво, щоб воно приложилося до війни з турками; в такім же напрямі писали до нього сенатори, навіть духовні, напр., краківський біскуп.

1 Смотрицький в другім виданню "Verificatia niewinnosci" категорично каже, що перші священня стались перед погромом польського війська під Цецорою (7 жовтня н. с.), що треба розуміти, мабуть, так, що в Києві ця катастрофа була ще не звісна, коли відбувалися ці священня. Про їх час в "Історії Укр.", VII, с. 436, примітки.

Іменем їх і короля їх посланець, очевидно, подавав патріархові та його окруженню надію на рівні уступки в релігійній справі, і на тій підставі патріарх, фіксуючи ці обіцянки королівського посланця, перед своїм виїздом з України, 7 січня 1621 р., видав пастирського листа до козаків, закликаючи їх усією силою підтримати Річ Посполиту, бо за це король потвердить новопоставлену ієрархію. Все це не дуже справдилось. З новопоставлених ієрархів ніхто не діждався королівського потвердження, і конфлікт, що виріс між козацьким військом і польським урядом на грунті претензій за зроблені прислуги першим і безоглядні ухиляння від яких-небудь уступок за це з боку другого, кінець кінцем закінчився, п’ять років пізніше, погромом козацького війська і капітуляцією (над Куруковим озером 1625 р.). Але події 1620 — 1 рр., сміливе дерзновення братства і війська, відновлення в Києві ієрархічного центру (з тим оживлення старої державної традиції), патріарші благословення (Київ — другий Єрусалим), блискучі подвиги козацького війська під Хотином і славословія йому за врятування Польщі від турецької небезпеки, — все це утворило в Києві піднесений і самопевний настрій, якого давно вже не знала наша Україна. Він виявлявся, з одної сторони, в широких політичних планах 1624 — 5 р., з другої — вилився цілим рядом інтересних літературних творів, котрим мусимо присвятити нашу увагу. Ми, розуміється, не можемо мати певності, що маємо все, що тоді з’явилося; якраз навпаки; треба гадати, що ми маємо тільки частину цієї гарячої, з моментом зв’язаної літератури (дещо з неї відкрилося тільки в останніх роках, дещо навіть і досі не опубліковано в скільки-небудь науковій формі). Інтерес до того, що маємо, не стільки літературно-естетичний, скільки ідеологічний, тим більше що вся полеміка, рахуючи на офіціальну авдиторію, велася мовою польською. Але там, де йде мова про літературні відбиття життя і його ідеології, матеріал цей полишений не може бути ніяк. Хоч польською мовою, але писали українські пера, і ця полемічна писанина стоїть у нерозривному зв’язку з усім українським культурним, політичним і літературним рухом.

В хронологічнім порядку мусимо почати з відомої промови Лаврентія Древинського, волинського депутата, проголошеної на соймі при кінці його сесії, 9 грудня н. с., при обговоренні пункту про "забезпечення спокою грецької релігії". Обставини, в котрих була проголошена ця промова, стали відомі тільки нещодавно, з соймового дневника, відшуканого пок. Жуковичом, і все-таки — в самих лише загальних обрисах, а автентичний текст промови і досі не опублікований 1. З того, що досі знаємо, виходить, що українська шляхта, головно волинська і київська, ініціатори тих новозаснованих бойових братств — Київського і Луцького, рішили використати королівську пропозицію сеймові: обміркувати засоби для війни з турками, щоб поставити ультиматум, принятий на київських нарадах (на успенськім конгресі, очевидно, і в інших нарадах) 2.

1 Можливо, через цю польську мову цю полемічну літературу досі дуже мало студіювали з літературного погляду. Коротенький огляд її в моїй "Історії України", VII, с. 451 і далі, перед тим у Кояловича, в Макарія, XI, с. 272 і далі, новіше в "Історії літератури" Возняка, II, с. 257 і далі.

2 Густинський літописець, що спирається, правдоподібно, на традиції, які йшли, правдоподібно, від Ісайї Копинського, фундатора Густинського монастиря, пояснюючи, що відновлення ієрархії сталося "совітом многих" благочестивих панів шляхетського роду і всіх посполитих християн, найпаче ж гетьмана Сагайдачного і множества (людей) з усіх країн Волинських, Подільських, Підгірських (Зах. Галичини), Покутських, Підляських, В. кн. Литовського і Українських благочестивих (Київського воєводства), так духовних, як і світських", зауважує: "Много бо бяше тогда цивных и неисповЂдных гаданій и совЂтов, не токмо в духовных но и в свЂцких". Себто, переводячи на сучасну мову, цей "український конгрес" обговорював питання не тільки церковно-релігійні, але й чисто політичні, такі, над котрими доти і не дебатовано ("дивні гаданія"), і ставив їх настільки різко й одверто, що й переказувати їх (исповЂдати) було не дуже-то зручно.

Відомості з соймового дневника віляновської бібліотеки Жукович опублікував у своїй історії про сойм 1620 р. в "Христіан. Чтеніи" 1905 р. (ввійшла до III випуску його "Сеймовой Борьбы", c. 47), і промова Древинського в російському перекладі була опублікована Бантиш-Каменським у його книзі: "Историческое извЂстіе о возникшей в ПолынЂ уній", 1795: він посилався на текст "Записної книжки київ. митр. П. Могили" (с. 66, вид. 1864 р.), і автентичність його публікації, скільки знаю, не оспорювалась ніким, хоч оригінальний текст лишався незвісним. Викрив його пок.Петров у сучаснім збірнику Лаврської бібліотеки, описанім постатейно в II вип. його "Описанія рукопис, собраній Кіева" (1896). Це, мабуть, той самий збірник, звідки мав цей текст Бантиш-Каменський. Жукович видрукував кілька уривків з цього оригінального польського тексту в III кн. своєї "Сеймовой Борьбы" в 1906 р. Я мав цей збірник у руках в 1910 р., але, на жаль, не зробив собі копії, тільки використав дещо потрібне при виданню VII т. "Історії України". Тепер же цей збірник затратився, і я нижче обмежуюся тільки тими уривками тексту, які вмістив у своєму VII томі (с. 445-7).