Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 49

Такий закон суворий немилосердний виконала смерть над милим нашим приятелем (або сусідом) славної пам’яті, паном N, розлучивши душу його від тіла, а заразом відлучила його і від жінки, від діток, і від усіх приятелів і родичів, і від усього маєтку. Справді дивне і жалісне відлучення: від усього бути віддаленим і відлученим і йти до таких країв, з котрих ніхто не вертається, де інша земля, інші закони, інші обивателі. Щасливий, тричі щасливий, хто опиниться в землі живих, між приятелями божими! В тім числі дай, Боже, і тому нашому небіжчикові знайтися. Бо і нема сумніву, що він між вибранцями божими може знаходитись — поскільки показував діла (вл. овочі) доброго християнина. Не виходив убогий із його дому з порожніми руками. Не відмовив нещасливому чоловікові своєї розумної поради. Не скаржився слуга за затриману плату. Не випередив його ніхто до служби божої. Не обминав він оком і убогого школярика, що кричить: pauperibus! Не згадую, як часто він столи свої капланами і слугами божими обсаджував. Мовчки промину миле його відвідування шпиталів, уділювання кошту на оздобу дому божого і фундовання школи. Пощо буду афінянина в Афінах 1 вихваляти — нехай то зістане відомим самому Богові..."

1 Хвалити доброго перед такими ж добрими — компліменти присутнім.

А от український взірець з додатків до віршів на похорон Сагайдачного на ту ж тему:

"Милостивыи Панове! Христіанская повинность єсть c плачущими ся плакати: и з веселящыми веселити. И овшем ведлуг мудреца: лепше єсть ити в дом плача, нЂжли в дом веселіа. Зачим и мы ачколвек зычили бы смы собе рачей были в потЂшнейшом а не так в жалосном актЂ служить так змерлому славнои памяти небожчику его мл. п. отцу в. М., яко в. м. нашим мил. паном, — але иж ся так найвышему монарсе Богу подобало, в которого моци єсть живот и смерть. За которого выроком постановлено єсть всЂм родячим ся раз умирати. Который бовЂм єсть чловек, который бы поживши не мЂл узрЂти смерти? А иж такою кондицією вшистки на тот ся свЂт родимо, же часу своєго мусим з него уступити, прото кто назбыт оплакиваєт смерть людскую, штож прошу чинит толко иж оплакиваєт, же ся чловек смертельным народил!

Смерти зась так великая потуга єсть, же праве на вшиток родзай права свои простягаєт, и жаднои речи так твердои, и окрутнои нЂмаш, як смерть. Єсть чим преломиш мармур, єсть чим можеш зъмягчити діамент. Леч нЂчого такого не найдеш, чим бысь могл проломити и зъмягчити смерть. Для тои теды причины терпливе маєт быти зношона, частю, же трудно ся еи ухоронити, частю — же вшистким єсть посполита.

Не хочу тут вспоминати много прикладов людей поганских, которыи вЂрою правдивою, яко мы, освЂчены не бывши, и надЂи о з мертвых встаню и пришлом животЂ не мЂвши, єднак в оплакованью смерти своих пріателей мЂры не преходили, албо мало ся што и фрасовали. Фелямона оного славного вспомнЂм собЂ годный по всЂ вЂки въспомненя голос. Который взявши вЂдомость о смерти сына своєго рекл, вЂдалем жем смертелного был зродил. Периклес гетман афинейскій, не так вымовою, яко мензством умыслу славный, тот в четырех днех пострадавши двох сынов, єднак "неотмЂнною тварю піенкную предмову о речах рицерских до люду учинил. Ляцена, єдна пани спартанская, кгды єй ознаймено, же сын єй на войнЂ забитый, мужеским сердцем отповЂдала: для тогом єго, мовить, зродила, абы был который бы за ойчизну смерть поднял.

Але на штож маю припоминати поганскіи приклади, кгдыж своих домовых христіанских досыть маєм. Надто кгды уважым у себе щастя, до которого умерлыи, честно тут жившій, отходят. Далеко стан житя их лЂпшій над наш быти осудим; з смертю бовЂм вшистки того живота фрасунки и клопоты, закончивают. Якож и тот наш милый пріятель и сусЂд закончил. Которому на отдане тоєи остатнеи послуги (отложивши на сторону всЂ справы и забавы нашЂ) ведлуг повинности нашеи христіанскои мертвого до гробу опровадити и пріязнь нашу пріателскую в заживаню сполного жалю з в. милостями освЂдчити ставили смы ся. Уважаючи єго противко Речи Посполитой заслуги и ку нам вшистким пріателскоє и сусЂдскоє захованьє. Гдыж он не толко своих кровных, повинных, але и обцых пожитку, славы, годности перестерЂгал и радою доброю здоровою, и мудрою, которою от Бога был обдареный, вдов, и сирот в утрапеню их ратовал, и жаден ся на єго радЂ не ошукал 1. Яко зась хвалы божеи был помножителем церквій, монастыров, школ, шпиталюв, албо тыж яких мЂстских и публичных будынков фундатором, свЂдчат о том мЂстца тыи которыи он панским своим коштом фундовал, подавал, украшал (если так есть укажи што колвек c тых) за што вшитко от людей вЂчную похвалу и памятку, а от Бога в небЂ нагороду възмет, учинки бовЂм єго идут за ним и указуют житіа єго. Же он не сам собЂ жил, але часть уроусеня єго, ойчизна собЂ к услугованю брала, часть родичЂ часть пріателЂ, часть убогій, а часть подобно болшую церков божіа, на помноженя хвалы своеи святои обертала. Для тогож слушне таковых смерти жаловати маєм. C которыми так великій податки уступают, и гды бы можнаа реч дорогобы-смы откупили, жебы ся знову к нам могл вернути. Але яком вышше припомнЂл: же вшистки тоею кондыціею на тот свЂт родим ся, же часу своєго мусим з него уступити. Прето трудно з богом и з натурою валчити, и овшем тых умерлых братій повинных; и сусЂдов нашых погрЂбаючи, свою тыж смерть припоминаймо, до неи ся в час христіанско приготовляймо".

1 Буквальне повторення польського взірця: Nie oszukal sie, utrapiony czlowiek na iego zdrowey radzie.

Твори, викликані відновленням ієрархії (1620 — 2). Вище я висловив гадку, що відновлення православної ієрархії, мабуть, лежало від самого початку в плані активної боротьби за віру і церкву, для котрої зав’язувалося братство. Підпис на його "Уписі" одного з фундаторів, архімандрита "козацького" Терехтимирівського монастиря Єзекіїла Курцевича, що мав служити його найближчим зв’язком з козацьким штабом 1, яскраво характеризує бойові настрої ініціаторів: "видя яко враг и ненавистник спасенія нашого пакостит во благочестіи нашем, и сего ради видих вещ зЂло добру составленія братства во гради Кієви, и того ради всегда єсмь готов c ними пострадати добро и зло, и кровь мою за благочестіє дати, и для того и руку мою подписую" 2.

1 Про це в моїй "Історії України", VII, с. 403.

2 "Памятники", II, с. 394.

Це підходить як не можна краще для церковно-воєнно-політичної місії цього архімандрита — вихованця Падуанського університету і потомка волинського княжого роду, як звичайно думають, висвяченого на одну з найбільш відповідальних позицій — владицтво волинське. Прізвище "Наливайків" злобно і незаслужено кинене на православних Потієм і К° в 1590-х рр., користаючи з тої нагоди, що два Наливайки одночасно стояли — один у лавах острозького наукового гуртка, а другий на чолі української своєволі, — тепер починало себе оправдувати: православні збирались орудувати руками Наливайків у ширших розмірах, а не тільки для пораховання з різними докучними сусідами та окупантами церковних маєтків і церков, як то було за правдивого Наливайка. Необережно викликали вовка з лісу оборонці казенної церкви! Тінь спаленого ватажка справді покрила Україну, відроджене козацтво, нову колонізацію Сходу — і новозаключений союз, єдиний український фронт під гаслом віри і церкви, і відновлення під крилами "Наливайків" православної ієрархії, засудженої на вимирання коронованим "пакостником" і всею його компанією, мусіло стати одним з найперших кроків сил сполучених. Коли під охороною козацтва міг сидіти в Києві який-небудь зайда-неофіт і виконувати владичі функції, незважаючи на всі протести, декрети, засуди і т. д., то ясна річ, що таким самим методом можна було відновити і місцеву ієрархію: вона могла так само сидіти в київських монастирях і сповняти єпископські функції. Для посвячення єпископа треба було тільки двох єпископів. Що трапився аж патріарх — це, розуміється, було дуже ефектна нагода; але обійтись можна було б і єпископами.

Вела справу козаччина як властива рухова сила і протекція братства. Духовенство, з одної сторони, шляхта — з другої, себто ті верстви, що давали братству фірму, сходилися в тім, складаючи перед урядом і всякими сторонніми кругами ініціативу справи на козаччину як такий елемент, якому не могла шкодити відповідальність за це; і це так-таки й мусіло бути, а не інакше, що цю справу провело військо козацьке, себто гурток національно настроєної старшини з Сагайдачним на чолі. Депутати київської шляхти на осіннім соймі 1620 р., доводячи серйозність релігійних православних постулатів, підносили, що це "козаки й багато значних людей" взяли в оборону грецьку релігію й сприсяглися між собою не відступати від неї, так що може дійти до дуже серйозних конфліктів, коли їх домагання не будуть задоволені. А протестація новопоставленої ієрархії підчеркує, що патріарх і українське духовенство згодилися на посвячення тільки під загальним натиском "гарячих духом лицарських людей", себто тих же козаків, які з усією силою взялись доводити патріархові і київському духовенству, якою би це негідною і безбожною малодушністю було, коли б вони упустили таку нагоду відновити ієрархію і піднести православну церкву з нинішнього занепаду. І в наведеному оповіданні Саковича Сагайдачний представлений як властивий ініціатор цілої справи і доповідач її на соборі православних, скликанім у цій справі до Києва ("почав раду о тім чинити, жеби пастырей православных міти"). Православний собор чи, краще може сказати, національний український конгрес, інсценізований у Києві на свято успення 1620 р., мовляв, за патріаршим закликом, для визначення кандидатів нової ієрархії, був тільки зовнішньою формальністю для моральної санкції того, що було вже обговорено й вирішено довершеним порозумінням лаврсько-братського гуртка з козацькою старшиною і найзначнішими патріотами з шляхти й міщанства і ухвалено на рахунок козаччини під фірмою нового братства 1.