Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 15

– Ах ти ж падло! – Понамка вдарила своїм списом, той відскочив від панцира, вона била ще і ще, я кидав глину далі, чудовисько атакувало мене, я встиг тільки прикритися щитом, страшенний удар, я відлетів і впав у струмок. Мій щит було розтрощено, страшенно боліла рука. Я відчув погляд і зрозумів, що зараз чудовисько кинеться на мене. Намагався відповзти, але тільки борсався у струмку, не міг підвестися. Коли Понамка розбіглася і стрибнула у напрямку плям. Вдарилася об щось невидиме, наче зависла у повітрі, яке обхопила лівою рукою, а правою почала бити кинджалом. І тут пролунав рев чудовиська, яке вигнулося і струсило Понамку, наче ґедзя! Вона впала на пісок, а я побачив, що тепер до кількох плям глини додалися кілька кривавих. Рани, з яких текла кров, що залишалася на шкірі чудовиська і робила його видимим.

– Красю! – Понамка кинула мені свою шаблю, залишилася при списі, ним атакувала чудовисько, намагалася бити туди, де рани, бо там не було панцира. Я нарешті підвівся, схопив шаблю, чудовисько атакувало Понамку, вона сховалася за деревом. Удар, дерево аж захиталося, я побачив здерту кору. Понамка вдарила чудовисько списом, воно якось вигнулося, удар, і спис зламався. У Понамки залишився лише щит та кинджал. Я кинувся вперед. Я не знав, як воно виглядало, але я здогадувався, що воно літало, бо ж не залишало слідів на землі. Якщо так, то в чудовиська мусили бути крила! Я навмання рубав шаблею, спочатку повітря, а потім шабля наштовхнулася на щось і у повітрі почали залишатися шрами, з яких текла кров. Чудовисько заревіло, повернулося до мене, я встиг зробити йому кілька шрамів, а потім мене збив з ніг удар. Я знову гепнувся у струмок, встиг перевернутися на спину і виставив шаблю. Чудовисько атакувало, я закрив очі і подумав, що зараз загину. – Н-н-н-а! – заверещала Понамка, і несподівано я почув хрип, схожий на передсмертний, на якусь агонію. А потім на мене впало щось важке. Воно втиснуло мене у струмок, заганяло під воду, мені нічим було дихати, і я знепритомнів від жаху та безнадії.

Потім хтось почав плескати мене по щоках. Я відкрив очі, побачив Понамку.

– Живий! – зраділа вона. Я кивнув, а потім побачив поруч тушу величезного чудовиська. Воно було схоже на джмеля, тільки не комаха. Принаймні крила його були вкриті шкірою і паща велика, з іклами. – Ти бачиш, яку дичину ми завалили! – Понамка підбігла до туші і гепнула носаком. – Красю, та ми з тобою королі світу! Завалили невидиме чудовисько! Що? Ти змерз?

Понамка побачила, як мене знову почало трясти.

– Це струмок холодний, а ти там полежав, поки я тебе витягла. Спокійно, Красю, зараз зігрієшся. Давай викрутимо твій одяг.

Я крутив головою, що не треба. Бо тремтіння моє було від холоду смерті, а не від води. Я дивився на чудовисько, навіть зараз страшне та вбивче, і розумів, що нам надзвичайно пощастило, що ми змогли відбитися, змогли перемогти його. Випадковість!

– Слухай, Красю, а що у цієї падли рубати? – спитала Понамка. – Голова завелика, не хочу її тягати. Частину крила? Але воно якось не дуже вражає.

– Хв-в-в-віст, – прошепотів я і показав на кінчик хвоста, на якому був шип завбільшки з лікоть. Цим шипом чудовисько легко могло вбити. Принаймні легко розтрощило мій щит.

– Ага, хвіст це добре, – Понамка присіла біля хвоста. – Сюди б сокиру. Ну нічого, якось відріжу.

Вона повернулася до чудовиська, я дивився на неї, побачив її кинджал, що стирчав з шиї почвари.

– Й-й-й-як ти вл-л-л-лучила? – здивувався я.

– Та як, я ж трохи посиділа верхи, помацала його. Зрозуміла, що панцир закриває тіло, а потім йде шия. Ось дві рани, якраз там, де панцир закінчувався, то я цілила трохи вище. Мабуть, потрапила у якусь важливу артерію, бачиш, скільки крові, он аж струмок почервонів.

Понамка відрізала кинджалом шип з хвоста чудовиська. Віддала його мені.

– Ну все, Красю, пішли. Нам треба вполювати ще одну тварюку, і можна буде повертатися.

Я почав ще більше тремтіти.

– Чого ти?

– Наше везіння має колись закінчитися, – прошепотів я.

– Тут ти маєш рацію, треба нарешті використовувати наші вміння і перемагати завдяки ним, а не везінню. Давай, Красю, вставай. Ми з тобою круті чуваки, завалили он яке одоробло, ще й невидиме! Кому скажеш, то не повірять! Ну, ходімо, ходімо. Візьми мій щит, будеш мене прикривати.

Понамка примусила мене підвестися, віддала щит та кинджал, сама залишилася при списі та шаблі. Ми пішли далі. Мене хитало, ноги не тримали, я зчепив зуби, ледь плентався. Мені хотілося десь сховатися, залізти у нору чи під повалене дерево, заритися головою в опале листя і забутися.

– Ох, Красю, як же тебе розібрало, – помітила Понамка. – Сідай.

Вона допомогла мені сісти, прикрила мою спину щитом, обняла.

– Поплач, хай тебе попустить.

І я заплакав, тремтів та плакав, притиснувшись до Понамки, засунувши голову їй під руку, наче курча під крило квочки. Понамка плескала мене по плечу.

– Поплач, поплач, ти заслужив поплакати, якби не ти, ми б ту тварюку невидиму не завалили. Це ж ти її якось помітив. Молодець. Поплач.

Зненацька пролунав свист. Я не звернув на нього уваги, аж раптом у щит увігналася стріла. Понамка здивовано подивилася на неї, потім підхопила щит, прикрила ним і мене, і себе, ще стріла, ще. І ліс наповнився криками якихось істот.

– Лежи! – крикнула Понамка і повалила мене, накривши щитом. А сама кудись побігла. У щит вп’ялося ще кілька стріл, а потім вони летіли вже в іншому напрямку. Я визирнув з-за щита і побачив з десяток дивних створінь, яких вже бачив з літака. Одноногі, вкриті хутром, з луками. Вони стрибали серед дерев і стріляли з луків, цілилися у Понамку, яка тікала від них. Мабуть, намагалася відвести чудовиськ від мене. Я бачив, як стріли встромлялися у землю біля ніг Понамки, що кинулася у кущі. За нею полетіли чергові стріли. Вона закричала, мабуть, її поранили! Я підхопився і почув, як чудовиська радісно заверещали, пострибали до кущів. Відчув якийсь рух за спиною. Впав, стріла пролетіла зовсім поруч голови. Я побачив чудовисько у стрибку, яке саме напинало тятиву з черговою стрілою. Воно б убило мене. Я б не встиг навіть смикнутися, але несподівано інші чудовиська заверещали. Мій ворог відволікся, і стріла замість того, щоб потрапити мені в серце, вдарила у бік. Я закричав.

– Красю, тримайся! – це закричала Понамка. Жива!

Я побачив, що одноніг, не поціливши стрілою, вирішив просто затоптати мене. То я сіпнувся убік, і чудовисько своєю величезною лапою вдарило по піску, а не розтрощило мені груди, як планувало. Я увігнав кинджал йому в ногу, чудовисько заверещало, змогло ще відстрибнути, вирвавши з моїх рук кинджал, що увійшов у ногу наполовину. Чудовисько поклало на лук нову стрілу, навіть вистрелило, але стріла ледь долетіла до мене. І чудовисько впало. Своїм ударом я зачепив якусь артерію, з неї фонтанувала кров. Я підхопився, щоб допомогти Понамці, хоч у мене не було зброї, коли побачив, що вона регоче, стоїть серед кількох вбитих одноногів, а їх одноплемінники тікають геть з переляканими криками.

– Понамко, як ти? – я кинувся до неї.

Побачив, що одне чудовисько наштрикнуте на спис. Ага, Понамка забігла у кущі і навмисно закричала, наче поранена, щоб одноноги не почали розстрілювати її з луків, а кинулися добивати. Вони кинулися, перший наштрикнувся на спис, аж зламав, один був пошматований шаблею, ось ще один і ще. Інші ж втекли, злякавшись такого ворога.

– Красю, ти весь у крові! – захвилювалася Понамка. Підбігла, задрала мою сорочку. – Ти поранений!

– Нічого страшного, подряпина.

– Треба зупинити кров. Зараз, – вона зрізала шаблею рукав моєї сорочки, порізала на смуги і замотала рану. – Так, тепер зберемо трофеї.

Вона відрубала голови всім п’яти вбитим одноногам. Я відвертався, щоб не бачити цього жаху. Понамка поклала голови у мішок, де вже був шип невидимого чудовиська. Повернула мені кинджал.

– Навіщо він, ми ж повертаємося? – скривився я, бо кинджал був у крові одноногів.