Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 14

Роздратований Ярош заричав, схопився за розсічений обладунок, знову кинувся в атаку. Кілька ударів, і коли здавалося, що Ярош ось-ось має зарубає її, Понамка кинула йому в очі жменю піску, який прихопила, коли впала. Ярош залаявся, лівою рукою почав витирати очі, а правою махав шаблею навколо, щоб не підпустити Понамку. А вона зняла свій кросівок і кинула з одного боку. Ярош кинувся туди шматувати повітря, а вона з іншого боку крутнулася і вдарила по ногах панича. Той гепнувся долілиць, хотів підхопитися, але Понамка вже була на ньому, приставила шаблю до шиї. Могла б убити, але не зробила цього. Зістрибнула і відійшла, почала взувати кросівок. Ярош підхопився, аж заричав від ненависті, кинувся до неї, бо не звик програвати.

– Ускоромляйся, брате, – сказав старий Набока. Не кричав, тихенько промовив, і Ярош зупинився. – У зачапці звитяжила дівка ся славного Яроша. То файно валчить, нашого, панського кореню, а не рабського.

– Облудно валчила! Пилом очі засцяла, яко гаспід отрутою! – закричав Ярош.

– Котрий чєловєк валчить і фортель содєєт, іжби перемочь неприятеля, то нема у тому гріха, – пояснив Набока.

– Вона се баба! – аж заричав Ярош і знову кинувся до Понамки з шаблею.

– Ускоромляйся! – гримнув старий і таки примусив Яроша зупинитися. – Мусиш ти признати, що уведений ти був і перемогла вона. Бо, може, іспоткалася нам паничарка.

– Баба! – закрутив головою Ярош.

– Сього дня старші джури підуть чудовиськ валчити, – продовжив старий панич. – Най і вона піде, покаже себе. Бо мало валчити барзо з людьми, треба ще вміти і чудовиськ звитяжити. Тако, браття?

Закивали паничі.

– Тако, брате Набоко, – сказав Зубатий. – Жеби не помилитися, най на чудовиськ піде. Як паничарка вона, то звитяжить вона чудовиськ і буде їй сакра до братства нашого, аже ні, то загине. Джури, до бою!

Джури почали сідлати коней.

– І мене візьміть, – попросив я джур, але вони мене відштовхнули з презирством. Я пробрався до Понамки, яка сідала на коня. – Візьми і мене, попроси мені коня, – зашепотів їй.

– Там може бути небезпечно, – відповіла Понамка.

– Понамко, я знаюся на чудовиськах! Я ж не тільки літав у комп’ютері, я ще і воював з ними. Я буду корисним!

– Красю, тут інші чудовиська, аніж у комп’ютерних іграх!

– Понамко, без тебе мені тут все одно не жити! Візьми мене, прошу!

– Ну, добре.

Вона сказала дати мені коня, і мені дали якогось обідранця. Спробував залізти на нього, гепнувся, наче дурень той. Голомозі з мене зареготали, а паничі наче і не помітили. Вони взагалі не помічали голомозих. З другого разу таки всівся верхи.

– Напрод! – наказав Зубатий, і загін вирушив з башти. Він, старий Набока і ще четверо паничів, у тому числі Ярош. Десяток джур і десяток слуг. Прямували приблизно у той бік, де лежав розбитий літак. Їхали хвилин двадцять, потім зупинилися на пагорбі. Паничі та джури зістрибнули з коней, яких забрали слуги. Джури вишикувалися перед паничами. Ще підлітки, але погляди в них були зовсім не дитячі. У кожного з джур, окрім коротких шабель, був ще спис і круглий щит. Також оклунок за спиною. Понамка стояла серед джур з такою самою зброєю.

Зубатий повторив правила. Говорив він дивно, але я більш-менш його розумів. Джури мусили піти до лісу і вполювати чудовисько. В якості доказу мали принести його голову, якщо голова завелика, то іншу частину тіла, по якій чудовисько можна буде впізнати. Якщо хтось загине, значить, він не навчився битися. Якщо хтось повернеться з пустими руками – ще гірше, значить, він боягуз, який буде вбитий. Джури закивали, Понамка теж.

– Можна, я піду зі своєю панною? – крикнув я. Голомозі почали бити мене, бо слуга не міг озиватися на свій розсуд, а тільки тоді, коли його кликав пан.

– Зі слугою піти можна? – спитала Понамка.

– Одна валчити мусиш! – закричав Ярош, який гнівно дивився на Понамку. Зубатий озирнувся до Набоки.

– Можеш піти і зі слугою своїм Але тоді мусиш вабоїти двох чудовиськ, – сказав Набока.

– Я згодна. Нехай йому дадуть хоч якусь зброю, – попросила Понамка.

Мені дали невеличкий щит та спис. Я не дуже розумів, що з ними робити. Потім Понамка дала мені мішок. Мабуть, він був для здобичі.

– До бою, джури! І нехай Ісус Кривавий на вістрі приправи вашої буде! – проголосив Зубатий.

Джури лавою пішли з пагорба у бік лісу. Понамка праворуч. Я поспішав за нею. Спочатку ми йшли поруч з іншими джурами, а потім відстань між нами почала збільшуватися. То у ліс ми зайшли вже окремо.

– Ну, що ти знаєш про чудовиськ? – тихенько спитала Понамка. В неї була напружена хода, моя панна готова була до нападу, тримала зброю напоготові, а мені зробилося страшно.

– Може, спробуємо втекти? – прошепотів я.

– Ти знаєш куди? – весело спитала Понамка.

– Ні.

– Тоді краще давай вполюємо двох чудовиськ. Слухай, а як ми зрозуміємо, що перед нами саме чудовисько, а не просто якась тварина? Га, Красю?

– Не знаю, думаю, що відчуємо це.

Я знову тремтів. Навколо начебто був звичайний ліс. Багато кущів, деінде галявини, але за кожним деревом нас могла чекати смерть.

– Треба було б зібратися з джурами загоном і йти разом, – прошепотів я. Понамка посміхнулася.

– Загоном не вполюєш достатньо чудовиськ.

– А по одному вони будуть полювати на нас, – наче на підтвердження цих слів, у лісі почувся крик. Мабуть, одного з джур. І рев якогось чудовиська. – О, Господи, – мені аж погано зробилося.

– Красю, заспокойся, якщо так боятися смерті, то неодмінно загинеш. Згадай, як нам щастило сьогодні. Ця серія не може урватися серед дня, – запевнила мене Понамка. – І прикривайся щитом, що ти ідеш, наче фраєр? Спис вперед, але не сильно, ти мусиш бути готовим завдати удар. Іди за мною, прикривай мені спину.

Ми прямували лісом далі. Здалеку почувся переможний крик джури і стогін чудовиська. Мабуть, хтось із джур вполював свою здобич. Я знову тремтів. Так зосередився на тому, щоб заспокоїтися, що не помітив, як Понамка зупинилася, і штовхнув її щитом у спину. Вона не роздратувалася.

– Красю, уважно, – прошепотіла мені, сама придивлялася і прислухалася. Наче нічого підозрілого, то пішла далі.

Ми стали переходити якийсь ярок, на дні котрого біг невеличкий струмок. Я ішов за Понамкою, а потім несподівано відчув жах. Не той загальний страх перед цим лісом, а конкретний жах, бо смерть дивилася на мене своїми невидимими очима. Щось небезпечне праворуч. Я спочатку глянув ліворуч, бо боявся подивитися одразу праворуч. Нарешті озирнувся. Нічого не побачив. Ліс як ліс, можливо, воно за кущами? І тут я відчув легкий рух повітря, щось схоже на вітерець, що промайнув поруч. Звідки вітерець у лісовому ярку? Я не розумів, а потім відчув прямий погляд. Це почалося у колонії, там виявилося, що я вмію відчувати погляди. Це вміння кілька разів рятувало мені життя. І ось зараз на мене щось дивилося. Воно рухалося, легко випередило нас, а потім зайшло з лівого боку до Понамки.

– Красю? – Понамка вже вибралася на край ярка і здивувалася, чому це я зупинився. Я відчув погляд і зрозумів, що той, хто дивиться, зараз стрімко наближається до Понамки.

– Тікай! – крикнув я їй, а сам кинув спис у повітря. Це виглядало божевіллям, але несподівано спис уп’явся у щось невидиме, і на мить стало видно фрагмент якогось панцира, потім рух, мій спис відлетів, і чудовисько знову стало невидимим. Понамка кинулася туди, де тільки-но було видно панцир, але там вже було просто повітря.

– Чорт! Воно невидиме! – закричала Понамка і зі свистом почала рубати повітря з різних боків, щоб не підпустити чудовисько до себе. – Красю, спис!

Але замість того, щоб бігти за списом, я скотився на дно ярка.

– Красю? – здивувалася Понамка. Мабуть, вона подумала, що я злякався і спробував втекти. Я відчував погляд. Таке враження, що щось нависало над Понамкою.

– Зверху! – заверещав я. У Понамки була реакція боксерки, вона кинулася вниз і тим уникнула нищівного удару чудовиська, яке гупнуло по піску. Я став на коліна біля струмка на дні ярка, схопив повні жмені багна і прислухався, звідки на мене дивилися. Підхопився і кинув. Мокре багно полетіло, а потім ляпнулося об щось, залишилося у повітрі! Пролунав рик чудовиська, я кидав ще і ще, і ось вже кілька плям мокрої глини літали у повітрі.